Російські пропагандисти стверджують, що росіяни повсюдно страждають від ненависті та утисків за межами Росії. Мовляв, російську мову дискримінують, росіянам забороняють вільно пересуватися Європою, а деякі країни навіть не дозволяють користуватися зброєю на їхній території. У відповідь автори вдаються до терміна «утиски», натякаючи на «бажання» світової спільноти нібито позбутися росіян. 

Якщо ж пропагандисти розповідають про «утиски» в Україні, то кажуть про «дискримінацію» російської мови та всього російського, відмову від російських масових продуктів. Так пропагандисти виправдовують широкомасштабну війну, адже потрібно боротися з «русофобією».

В утисках автори звинувачують й інші країни. Пропагандисти писали, що Естонія — країна-послідовниця «нацистської Німеччини», оскільки там заборонили носити зброю «окремим етнічним групам», зокрема росіянам. Насправді дозволи на зброю стали недійсними для громадян країн, що не входять до ЄС та НАТО. Зміни торкнулися не лише етнічних росіян. Утім, міністр внутрішніх справ Естонії Лаурі Ляенеметс запевнив, що обмеження — справді прямий наслідок неспровокованої російської агресії в Україні. 

Тобто це не «утиски» росіян, а відповідь світової спільноти на російську агресію. Росіяни несуть колективну відповідальність за агресію проти України, яку вони підтримали або відповідними висловлюваннями, або мовчанням. Світовий осуд, відмова від російських масових продуктів та обмеження проти агресора — наслідки злочинних дій Росії, а не навпаки, як намагається переконати всіх Москва.

Використовуючи риторику про так звані «утиски», Росія прагне протиставити «миролюбну» себе та інші «ворожі» країни. Москва показує, що весь світ нібито налаштований проти росіян і їх всюди ненавидять. Так пропагандисти, навпаки, виховують неприязнь до різних націй.

Російські пропагандисти постійно намагаються показати свою державу як кращу альтернативу «колективному Заходу». Аргументом на підтримку цього твердження, зокрема, є те, що децентралізація у країнах Європи — це лише ширма, а насправді в них панує диктатура. Натомість у Росії ж нібито все відкрито — центр влади «мультикультурної» країни у Москві. 

У дійсності ж у випадку Росії це є виявом авторитаризму її режиму. Історично склалося так, що Москва контролює всі процеси, особливо на окупованих територіях України. У цьому контексті так звані «уряди» «ЛДНР» не є окремими урядами, а лише «філіями» Кремля. Проте це стосується і самої Росії — у республік у складі Російської Федерації немає власної автономії, а всіх тих, хто намагаються йти всупереч забаганкам Москви, жорстоко карають. До прикладу, розмір дотацій від Кремля для регіонів визначається не за об’єктивними критеріями чи потребами, а за рівнем прихильності або геополітичної важливості для Москви. Як наслідок, Російська Федерація — це міф та завуальовування імперських амбіцій Росії.

Посилено використовуючи такі словосполучення, пропагандисти також поглиблюють владу політичних еліт Росії та придушують голоси інакодумців. За мовчазного схвалення подібні інструменти набувають більшого поширення та значення. 

Після Революції Гідності в Україні російський агітпроп стверджує, що її спланували західні лідери, щоб відділити Україну від Росії. Мовляв, власної волі Україна не має, ось і звертається по допомогу до третіх осіб. Нібито якісь зовнішні сили керують Україною. Власне, для позначення цього явища використовують термін «зовнішнє управління», яке розпочалося, за версією агітпропу, у 2014 році. 

За допомогою цього терміна пропагандисти хочуть показати, що всі політичні рішення України ухвалюють західні посадовці. Тоді як українські політики підпорядковуються цим рішенням, без права оскаржити їх. Будь-які події, що відбуваються в Україні та не на користь Росії, нібито спричинені управлінням «ззовні». Так пропагандисти прагнуть сформувати образ країни-маріонетки, яка самостійно не може існувати. Скажімо, Україна повсякчас потребує «захисту». 

Автори переконують, що найчастіше від «зовнішнього управління» страждають мирні люди, які платять податки «бозна-куди», зазомбовані «західними цінностями» і буквально втратили право бути почутими. Тобто показують, що такий «вплив» є недобрим і призводить до стагнації всіх сфер життя людей. 

«Уже як 9 років після революції в Україні влада перейшла до рук західних кураторів, до Вашингтона, й відтоді панує маріонетковий режим», — так один із пропагандистських телеграм-каналів пояснював нібито відсутність свободи слова в Україні. У публікації також наголосили, що Захід перетворює українців на своїх рабів. 

Насправді ж ідеться про партнерство та співпрацю України з іншими державами. Однак кожен прояв такої співпраці Москва маркує як небажаний вплив західних країн, нібито Україна зобов’язана прислухатися лише до російських «політиків». У цьому Росія бачить потенційну загрозу своєму існуванню й подає як один із приводів для повномасштабного вторгнення — боротьби з «колективним Заходом».

Російські пропагандисти намагаються завуалювати в медіапросторі жорстокість дій своїх військових, особливо щодо цивільних. Справжні визначення можуть дистанціювати росіян від своєї армії. Тому вони вдаються до терміна «силові дії». 

У такий спосіб агітпроп зазвичай описує злочини проти цивільних, наприклад, атаки на лікарні, школи та інші обʼєкти цивільної інфраструктури. Пропагандисти найчастіше виправдовують це «перебуванням українських військових» у цих місцях або тим, що українська армія нібито «використовує цивільних як живий щит», до чого часто вдаються якраз росіяни.

Використовуючи це словосполучення, Росія намагається підтримати меседж, що вона нібито не чіпає цивільних, а отже — не порушує міжнародного права. Крім того, у такий спосіб вона також хоче перекласти відповідальність за агресію на жертву агресії та виправдати себе, вдаючись до знелюднення українських цивільних осіб. Мовляв, «силові дії» мусили застосовувати до тих, хто займався нацизмом. Однак досвід показує, що росіяни подібні та зазвичай безпідставні звинувачення використовують як інструмент для знущання з українців, чим регулярно порушують міжнародне право. 

У контексті російської пропаганди західна спільнота — ворожа й несе винятково розруху. Мовляв, цінності не ті, у них немає патріотизму й любові до своєї держави. Переконують, що за Батьківщину ніколи не підуть воювати, бо вони не такі «сильні», «мужні», «відважні», як росіяни. І тому пропагандисти вдаються до терміна «вестерни», або «западники», протиставляючи європейську спільноту й росіян. 

Сам термін утворений зі слова «West» — «захід». Зазвичай автори звертаються не лише до європейців, а й до американців чи інших жителів Заходу. Причому в таких повідомленнях можуть описувати або політиків, або узагальнену групу людей. Якщо ж пропагандисти згадують західних політиків, то натякають, як їхні політичні рішення абсолютно неправильні, недолугі, і взагалі ті люди некомпетентні у своїй справі. Натомість погляньте на російських «політиків», які здатні налагодити світовий порядок. 

Коли йдеться про жителів Заходу, автори намагаються не вказувати національності, походження, країни й уникають конкретики. Тобто існує народ росіян, а є якісь «вестерни». Таку риторику використовують пропагандисти для умиротворення росіян. 

Наприклад, один із пропагандистських каналів переконував росіян, що рівень підтримки України «у цих західників» падає, тож переживати Росії не варто. За допомогою такого зневажливого тону автори підкреслюють нібито меншовартість західної спільноти, а росіян — навпаки, возвеличують. Зазвичай у повідомленнях, де містилося слово «вестерни» чи «западники», були й слова «росіяни», «російський народ». Автори чітко розмежовували російську спільноту й «інших». 

Загалом у такий спосіб пропагандисти спотворюють реальність, підживлюючи наратив про існування «колективного заходу» — цілої «моногрупи», забуваючи про кожну країну, національність, народ, спільноту, людину. Також це прояв ксенофобії, коли автори пишуть про  великий народ росіян та про якихось «інших, не таких». Агітпропу вигідно протиставляти «моногрупу» людей і росіян, показуючи так верховенство одного народу над іншими. 

Після окупації територій України росіяни стверджують, що для мешканців цих земель починається «нове життя». Мовляв, Росія вже готова відбудовувати Україну та виправляти її помилки. До прикладу, заради підтримки цього меседжу президент Росії Путін відвідав тимчасово окупований Маріуполь, який Росія нібито вже почала відбудовувати.

Використовуючи це словосполучення у такому контексті, пропагандисти хочуть створити штучний контраст між життям при «київській хунті» та «русском мірє». Мовляв, тимчасово окуповані території терпіли знущання Києва роками і тепер нарешті можуть жити на повну. 

Однак реальний стан речей не такий оптимістичний, як меседжі агітпропу. Зруйновані міста на цих територіях не треба було б відбудовувати, якби на Україну не напала Росія. Крім того, замість витрачання коштів на агресію проти України, Росія могла б відбудувати міста на своїй території, де немає доступу до водопостачання чи опалення.

За допомогою різних означень чи мовних зворотів агітпроп намагається змалювати Україну в очах росіян найвигідніше для пропаганди. Наприклад, кажуть «на Україні», натякаючи на колоніальне минуле й залежність від Росії. Або ж «окраїна», нібито розташована на краю «однієї великої держави». Пропагандисти прагнуть всіляко заперечити існування України і вживають термін «країна 404» або навіть просто «404».

Насамперед вони проводять паралель з відомим, зрозумілим символом «Error 404» — помилка завантаження вебсторінки. Цю помилку вибиває, коли сторінки по факту не існує. Тобто автори перенесли ознаку одного предмета на інший. За допомогою зрозумілих більшості образів агітпроп показує, що Україна — країна, якої нібито не існує, її буквально нема. Цьому значенню надають негативної конотації, коли пропагандисти злісно описують успіхи України або хочуть звинуватити її в тих чи інших діях. Мовляв, як ця «країна 404» ладна чогось досягнути?

Так, один із пропагандистських каналів описав події знищення росіянами Каховської ГЕС, перекладаючи відповідальність на Україну: «Очевидно, що 404 була вигідна руйнація ГЕС — раніше там і заявляли про такі плани». Тобто підкреслюють буцімто злочинність України, запевняють, що така країна «не повинна існувати». Усе це плекає в росіян ненависть і лють до України.

Загалом така риторика є і частиною конспірологічної теорії, що Україна — фіктивна держава. У такий спосіб автори прагнуть заперечити існування країни та замилити очі росіянам та іншим народам, які не сприйматимуть Україну як незалежну, суверенну державу. Такі меседжі сприятимуть стереотипам, що Україна — частина Росії чи що української держави ніколи не було.

Росія постійно намагається показати себе сильною мультикультурною державою, що піклується про своє розмаїття. Зокрема, це можна побачити у промоційних матеріалах країни або в заявах міжнародного рівня. 

Однак насправді російська політика безпосередньо спрямована на знищення багатонаціональності. Як правило, багатонаціональна держава утворюється в процесі колоніального загарбання (і не тільки), чим Росія займалася і займається.

Риторика Росії на цей момент є колонізаторською і нацистською. Завдяки їй Росія намагається досягнути зверхності над усіма поневоленими народами, прикриваючись тим, що вона нібито піклується про національні спільноти. Водночас зовні плекає наратив про великий російський народ, не згадуючи інших або приписуючи всім-всім народам статус «росіян». Наприклад, мови різних національностей всередині Росії поступово зникають через законодавчі ініціативи, що унеможливлюють їх використання в суспільному та культурному полі. До прикладу, у 2021 році заарештований активіст за права народу комі розмовляв під час судового засідання мовою цього народу, однак суддя засудила використання мови комі навіть попри її задекларований статус республіканської мови. Або ж після численних воєн зі справжньою ідентичністю чеченців російська влада дозволила залишити тільки ту її частину, яка збігається з пріоритетами та цілями Москви, в обмін на великі дотації з державного бюджету. 

Ба більше, російський політикум навмисно створює ситуацію привілейованості росіян над іншими етносами в складі країни в контексті агресії проти України. Зокрема, велика частка загиблих російських військових у війні за етнічною ідентифікацією є бурятами. Навіть Папа Римський свого часу назвав бурятів та чеченців найжорстокішими серед російських солдатів, що воюють проти України. 

Використовуючи концепцію «багатонаціональної держави», російські пропагандисти та високопосадовці замилюють очі на реальний стан речей для багатьох етносів у складі країни, що є результатом цілеспрямованої політики знищення багатокультурності всередині Росії. Все це робиться для посилення контролю та втримання центру влади в одному місці. Крім того, це працює і на зовнішньому рівні в рамках публічної дипломатії. Зокрема, подібні меседжі поширюються через «Російські доми» (культурні центри МЗС Росії в інших країнах). «Детектор медіа» вже писав про фейки цієї інституції. 

За версією російського агітпропу, дві «союзні держави» — Росія та Білорусь — об’єдналися задля досягнення спільного блага. Мовляв, єдиний політичний, економічний чи військовий простір сприяють «розвитку» держав. 

Так звана Союзна Держава ґрунтується на попередньому договорі між Росією та Білоруссю, який уклали ще у 1997 році. Відтоді процес побудови «держави» розпочався. А диктатор Путін неодноразово заявляв, що він розглядає Білорусь як свого «найближчого союзника», і обіцяв виконати всі обов’язки щодо створення Держави «незалежно від того, хто перебуватиме при владі».  Наприклад, він закликав змінити Конституцію Білорусі відповідно до російських інтересів, а закони країни — «гармонізувати» з російськими. Чи, скажімо, стверджував, що білоруси та росіяни — один народ. 

Тож це ніякий не «союз» чи «об’єднання» двох суверенних держав, а поглинання Білорусі російським диктатором Путіним. Це і довели європейські журналісти у своєму дослідженні. Як вони пояснили, у російського керівництва є конкретна стратегія захоплення Білорусі, яка бере свій початок, власне, із «Союзної Держави». Відповідно до такої стратегії, до 2023 Москва прагне досягнути верховенства російської мови над білоруською у всіх сферах та запровадити спрощену процедуру видачі білорусам російських паспортів. 

Та й в умовах повномасштабного вторгнення в Україну Росія вже використовує Білорусь як плацдарм для запуску ракет. Російські окупанти перебували й перебувають досі на території «країни-союзниці». І в Україні лунають повітряні тривоги через зліт літаків з ракетами не тільки в Росії чи акваторії Чорного моря, а й на білоруській території. Навіть самопроголошений президент Лукашенко визнав, що він бере участь у російсько-українській війні на боці Росії. 

Російська економіка зазнала значного впливу через санкційний режим у відповідь на агресію Росії проти України. Багато її показників упали, однак пропаганда не може про це відкрито говорити, оскільки тоді росіяни можуть запідозрити, що агресія їхньої держави завдає шкоди і їм. Тому російські високопосадовці та пропагандисти вигадали термін «відʼємне зростання».

«Відʼємним зростанням» є зростання у зворотному напрямку. Пропагандисти стверджують: так, можливо, на цифрах усе погано і показники падають, однак насправді все налагоджується. Для пояснень цього явища вони шукають різних виправдань: то шкала не така, то рейтинги зроблені зрадниками, то цифри переплутали. Росіяни використовують ці виправдання щодо зниження показників експорту, товарообігу, падіння курсу валюти тощо. Цей термін є евфемізмом для завуалювання реальної ситуації.

Граючись із лексикою, пропагандисти хочуть завуалювати негативні наслідки агресії проти України та підтримувати її надалі. Мовляв, росіян лякали крахом економіки, але ми тримаємось, тому треба воювати далі. Це лише ще раз показує, як російські політичні еліти нехтують життям цивільних, оскільки війна проти України поглибила рівень бідності росіян. 

Москва намагається всіляко показати, що не зазнала жодних економічних чи соціальних наслідків своєї агресії. Мовляв, країна розквітає, жодні санкції не працюють, економіка росте, рівень безробіття падає — «усе стабільно».

До «стабільності» часто звертаються як російські «політики», так і пропагандисти. Останні стверджують, що в Росії все набагато краще, ніж очікувалось: і ціни на продукти нижчі, і комунальні послуги коштують не захмарних грошей. А от в Україні геть інакше: людей не шанують, забирають у них гарантовані виплати, та й узагалі українці живуть на мізерні зарплати. Подібні повідомлення мають кілька завдань: деморалізувати українців, мовляв, Україна не витримає війни проти Росії, тож краще одразу здатися; змалювати позитивну картину для росіян, щоб вони не критикували вплив повномасштабної війни на власні життя; довести українцям, що бути з Росією економічно вигідно.

Коли ж політики говорять про «стабільність» у Росії, то найчастіше  звертаються до самих росіян, переконуючи їх, що країна продовжує процвітати. Так агітпроп прагне забезпечити лояльність громадян до влади. Наприклад, диктатор Путін протягом пленарного засідання Євразійського економічного форуму 24 травня доводив, що ВВП Євросоюзу знижується до критично малих показників, тоді як Росії — тільки збільшується. Звісно ж, це неправда. 

Пропаганда намагається видати бажане за дійсне. Адже за висновками Ради Європейського Союзу, 2022 рік став поганим для російської економіки. За оцінками експертів, у 2022 році показник валового внутрішнього продукту Росії впав щонайменше на 2,2% за найкращим сценарієм і до 3,9% — за найгіршим. А численні дослідження доводять, що санкції справді руйнують російську економіку. Ще можна згадати рівень зарплатні, соціального благополуччя. Проте справжні цифри російське керівництво приховує, маскуючись «стабільністю», яка насправді є стагнацією багатьох сфер життя росіян. 

Низка великих компаній припинила свою роботу в Росії у відповідь на її агресію проти України. Серед них — виробники одягу, електроніки, популярні фастфуди. Цей крок у поєднанні з санкціями змусив росіян стояти в чергах в останні дні перед закриттям на території Росії магазинів H&M, Zara, Ikea тощо. Однак «імпортозаміщення», яким так люблять хизуватись кремлівські політики, не може покрити потреб і створити гідні альтернативи для іноземних брендів. Тому росіяни вдаються до «паралельного імпорту».

«Паралельним імпортом» є закупівля та продаж товарів іноземних брендів без їхньої згоди. Зазвичай такі товари купують через китайський AliExpress, а потім продають через російський аналог Wildberries. Фактично, це є крадіжкою, оскільки порушує як мінімум питання авторського права на той чи інший продукт. Крім того, це ставить бренди в незручне становище — їхні товари продають у країні під санкціями без їхнього відома. Такий прийом також допомагає обходити росіянам санкції, що є незаконним. Пропагандисти не можуть назвати це «крадіжкою» у прямому ефірі, тому і вживають фразу, що звучить розумно та офіційно. 

Так агітпроп прагне завуалювати нелегальні дії Росії. Крім того, намагаючись пояснити причину цього, вони можуть вдаватися до віктимізації росіян. Мовляв, саме вони є «справжніми жертвами» цієї війни, у яких забрали все найцінніше. Втім, вихід іноземних брендів з російського ринку є адекватною відповіддю на російську агресію проти України, оскільки замість того, щоб працювати над покращенням своєї економіки та промисловості, Росія витрачає кошти на ведення війни проти країни-сусідки за мовчазної згоди свого суспільства. 

В умовах повномасштабної війни багатьом українцям доводилося рятувати свої життя, виїжджаючи з тимчасово окупованих або небезпечних територій в ту частину України, де не ведуться бойові дії,  або в інші країни. Росія також пропонувала людям «урятуватися» через «евакуаційні табори» з окупованих українських територій до РФ. Мовляв, Херсонщина, Донеччина, Луганщина, Харківщина — непридатні для життя, і людям звідти потрібно «виїхати у безпечніше місце». Однак така «евакуація» частіше була не добровільною, а примусовою, і люди не мали вибору, крім того, як їхати на територію Росії. 

Насправді ж під терміном «евакуаційні табори» пропагандисти мають на увазі не виведення людей із зони бойових дій та надання безпечного місця для життя, а навпаки — фільтрацію і примусову депортацію. З початку війни до Росії потрапили щонайменше 2 мільйони 800 тисяч людей, які до війни жили в Україні й були вимушені виїхати чи були депортовані на територію РФ. Тобто люди не обирали, як рятуватися, у них не було вибору, і російська влада пропонувала їм свою «евакуацію». 

Коли люди виїжджали до Росії, їх чекали негуманні перевірки. Їхні телефони перевіряли на наявність антиросійських меседжів, на блокпостах були роздягальні, де їх роздягали догола й шукали «ознаки» того, що людина може підтримувати Україну (наприклад, тату з національною символікою). «Евакуйованих» допитували. Людям доводилося висловлюватися погано (або ніяк) про Україну, щоби насамперед вижити. Згодом їх відправляли до різних російських регіонів, й у більшості випадків невідомо, як склалося їхнє життя там. 

Тож це не «евакуаційні табори», а примусова депортація та подальша фільтрація людей. Окупанти погрожували вбити мирних українців, якщо ті під час фільтрації висловлюватимуться погано про Росію чи якщо у них знайдуть націоналістичні ознаки в телефоні, на тілі, в особистих речах. 

Регулярно пропагандисти називають усіх росіян, які висловлюються проти війни, розвʼязаної Росією проти України, зрадниками. Мовляв, такі люди нічого не варті, вони продалися колективному Заходу. Іноді для визнання зрадником вистачає картинки, плаката, руху, слова, кольорів одягу або навіть сну. До прикладу, мешканця Чити заарештували за те, що йому снився Зеленський, якого він попросив про спільне селфі. А Z-патріоти закликають заборонити предмети одягу в кольорах прапорів США та Великої Британії після того, як Росією пройшла хвиля доносів на осіб, що одягнулися в синьо-жовте вбрання.

Для представників агітпропу важливо втримувати однорідне інформаційне поле, оскільки за навіть найменшої критики влади вся державна вертикаль може повільно посипатись. Тому зрадників протиставляють Z-патріотам, які лиш те й роблять, що вихваляють Росію та її режим. Дуже часто до поняття «зради» спрощують діяльність «іноагентів» та «небажаних організацій», оскільки вони йдуть проти системного наративу, а саме виступають проти війни. Втім, якщо поняття «іноагентів» або «небажаних організацій» є відносно новими, то «зрада» є чимось доволі знайомим для росіян. Тому пропагандисти так часто і вдаються до цього слова.

Використовуючи тавро «зрадник», Росія хоче посилити суспільний тиск, щоб принизити тих, хто говорить правду, і запобігти тому, щоб це робив хтось інший. Наприклад, усіх, хто публічно виступає проти війни в Україні, засуджує російський уряд або каже, що президент України гарний, як у випадку з однією з російських пенсіонерок. У такий спосіб Росія також хоче відвернути увагу від своїх злочинів та виправдати провал на полі бою. Мовляв, росіяни програють через те, що серед них так багато зрадників, а всі, хто проти війни, є справжніми ворогами.

Канонічна церква в розумінні російського агітпропу — це винятково російська православна церква або церква Московського патріархату. Мовляв, інші — неканонічні, тобто несправжні. Нібито єдиним центром православ’я є саме Москва. 

Аби підтвердити неканонічність інших церков, зокрема українських, російські пропагандисти стверджують, що Україна — язичницька держава, і що взагалі українське керівництво ладне знищити всі святині, адже Зеленський завзятий сатаніст. За версією російського агітпропу, Православна церква України не відповідає релігійним канонам, бо її очільники нібито мріють канонізувати Степана Бандеру та навіть Джо Байдена. Натомість мирні українці буцімто не поважають інші релігії та бажають смерті всім вірянам-інакодумцям. 

Москва вдається до конспірології, щоб показати, наскільки українці «грішать», якщо відмовляться відвідувати УПЦ МП. Наприклад, автори говорили, що ПЦУ «сіє смуту», виганяючи УПЦ МП з території України. Нібито на одному з головних храмів України «почорніли хрести» через богохульні дії українців. Навіть тварини вказували на богохульство людей. Подейкували, що над Києвом кружляли зграї темних птахів саме через грішні дії українців. А нещодавнє весняне водопілля в Києві пропагандисти назвали карою Божою, хоча це характерне природне явище для міст, які стоять на берегах річок. 

У такий спосіб пропаганда намагається переконати своїх споживачів, що дії України суперечать релігійним канонам, а тому варто мобілізуватися й зі зброєю рятувати «канонічну православну церкву». Це один із меседжів, за допомогою якого Росія виправдовує своє вторгнення. Утім, ніякої «канонічної» чи «неканонічної» церкви не існує. Українці обирають церкву, яка їм до душі. ПЦУ — незалежна церква, яку наразі визнали 4 з 13 помісних церков, зокрема Константинопольська, Олександрійська, Кіпрська та Елладська. 

Російські пропагандисти продовжують уникати відповідальності, добираючи різні формулювання для означення програшу на полі бою у війні, яку в Україні розв’язала Росія. Одним із цих формулювань є фраза «зменшення військової активності». 

У російської армії є постійні проблеми з людськими й технічними ресурсами. Іноді в них немає вибору, окрім як відступати з певних територій. У таких випадках і застосовують фразу «зменшення військової активності». Однак часто відбувається й так, що коли пропагандисти говорять про «зменшення військової активності», Росія продовжує атакувати українських цивільних, а іноді навіть і посилює атаки. 

Використовуючи це словосполучення, пропагандисти хочуть показати милосердя Росії. Мовляв, вона піклується про цивільних, тому зменшує кількість атак. Крім того, вони також хочуть заплутати всіх в інформаційному просторі, брешучи про атаки. Ба більше, російський агітпроп за допомогою цієї конструкції знову намагається перекласти відповідальність за злочини агресора на жертву агресії. Пропагандисти протиставляють себе українській владі, говорячи, що вона, на відміну від Росії, постійно хоче ескалації конфлікту. Проте варто розуміти, що справжнім «зменшенням військової активності»  може бути тільки повне виведення російських військ з території України, оскільки саме Росія напала на неї.

За версією російського агітпропу, масові «безпорядки» — це злочин проти громадськості та її безпеки, який полягає в організації мітингів проти влади та її рішень. Тобто мирний мітинг перетворюється на «безпорядок», якщо російській владі не до вподоби тема протесту. 

Пропагандисти використовують термін «безпорядки», щоб у росіян залишилася асоціація, ніби мітинг — це щось небажане, і взагалі варто висловлювати свою думку, адже вона може зашкодити «загальному порядку» в суспільстві. Тобто порядок «потрібно наводити» й позбуватися будь-якого інакомислення. Такий термін існує на загальнодержавному рівні. У Кримінальному кодексі Росії передбачена відповідальність за так зване створення «безпорядків». Натомість в Україні та решті цивілізованого світу використовують термін «масові заворушення», який прямо натякає на ворожі (часом озброєні) дії проти людей та влади. 

«Безпорядки» стосуються не лише Росії, а й усього світу. У проросійських та російських медіа, наприклад, новини про недавні протести в Грузії чи у Франції маркуються за тегом «беспорядки в мире». Причому в пошуковику з’являється більше відповідей, якщо шукати інформацію саме за ключовим словом «беспорядки». 

У такий спосіб агітпроп виховує в росіян байдужість до громадської думки, позбавляє можливості бути почутим та зрозумілим. Це й вигідно Москві, яка боїться громадського осуду щодо своїх дій і тому всіляко намагається залагодити ці процеси й уникнути протестів.

Російські пропагандисти вживають різні визначення, щоб помʼякшити або взагалі уникнути згадки злочинів російської армії в медіа, де поширюють проросійську риторику. Одним із таких термінів є «зачистка». 

Слово утворене від дієслова «зачищати» і в оригінальному трактуванні означає блокаду житлових районів, перевірку документів у всіх їхніх жителів, виявлення та ліквідацію «небажаних елементів». 

Російські збройні сили почали використовувати цей термін ще у воєнній кампанії радянської армії в Афганістані у ХХ столітті. Найбільшого поширення до моменту повномасштабного вторгнення в Україну він набув під час Чеченських воєн. Прикладом «зачистки» у війні проти України є дії терористичної організації «ПВК “Вагнер”», де командир наказував «зачистити», тобто ліквідувати всіх (навіть цивільних), кого побачать солдати на певній території, включно з жінками й дітьми. 

Використовуючи таке формулювання, пропагандисти хочуть виправдати злочини російської армії та надати їм правильного значення. Мовляв, російські солдати вбивають не всіх підряд, а лише «небезпечні елементи». Однак саме цивільні найбільше страждають від їхніх дій. 

За визначенням агітпропу, все, що суперечить «політиці» Москви, розцінюється як «екстремізм». Мовляв, дії деяких радикально налаштованих росіян спрямовані на підбурення громадськості. Відповідно, усіх екстремістів потрібно карати.

У Кримінальному кодексі Росії є чотири «екстремістських» статті, одна з яких з’явилася у 2014 році після російської окупації Криму. За висновками правоохоронних органів, росіяни не можуть закликати до сепаратизму, тобто критикувати владу чи її дії. Так, російська філія «Бі-бі-сі» у своєму матеріалі наводить приклад, коли росіянин поставив уподобайку в «Одноклассниках» на публікацію з побажаннями смерті та ганьби росіянам, які їдуть воювати на «Донбас». І проти нього порушили кримінальну справу за звинуваченням у «ненависті за національною ознакою». Це не єдиний випадок боротьби з «екстремізмом». За статистикою Верховного суду Росії, торік 693 особи були засуджені за екстремізм, проте вони не пояснюють, за які саме злочини. 

Звісно ж, російська влада перебільшує свої повноваження і розцінює як «екстремізм» ледь не все, що їй просто не подобається. Навіть згідно з висновками аналітичних центрів «Сова» чи «Агора», за діями росіян у соцмережах слідкують правоохоронці. Наприклад, адміністрація соцмережі «ВКонтакте» активно співпрацює зі слідчими органами, розкриває дані користувачів, їхні адреси, телефони, час виходу в мережу тощо. Тобто це є свідоме обмеження свободи слова, і аж ніяк не захист росіян від радикально налаштованих людей. Росіяни називають «екстремізмом» будь-яку незгоду з владою, її діями та вчинками. Нібито всі дії Росії винятково правильні й не підлягають осуду.

Російські війська мають низку системних проблем, які викриває агресія проти України. До списку найважливіших проблем входять прогалини в плануванні. Зокрема, дуже часто ці плани доводиться міняти через погіршення ситуації на фронті для росіян. Окрім того, під час планування російське військове командування часто не враховує важливих деталей, що можуть повністю змінити баланс сил у конкретній битві. 

Однак пропагандисти не можуть сказати про це відверто. Для них важливо втримати ілюзію, що керівництво знає, що робить. Тому навіть коли ситуація набуває хаотичних обертів, агітпроп і далі каже, що все «за планом». Явище має регулярний характер, оскільки пропагандисти вдаються до свого «плану» щоразу, коли коли українська армія йде в контрнаступ. Причому доволі часто вони не уточнюють, що це за план і хто його створив. 

Прикладом є лютневі події біля Вугледару, де російські війська зазнали ледь не найбільших втрат з початку повномасштабної війни. Під час розгрому агітпроп і далі стверджував, що росіяни перемагають і що все йде за планом. 

Використовуючи таке формулювання, пропагандисти посилюють ілюзію «стратегійності» російських дій. Буцімто росіяни знову перехитрили українців. Насправді ж російська армія боїться ганьби, яка повністю перекреслює весь її «героїзм».

На міжнародній арені Росія позиціює низку країн як «недружні». Мовляв, ті займаються «недружніми діями» проти Росії — накладають санкції та інші обмеження. За версією агітпропу, звісно, Москва несправедливо отримує санкції і взагалі без причини не шанована у дипломатичних колах. Тому Росія дає відсіч, створивши свій список «недружніх країн», і показує, з якими країнами росіянам не можна товаришувати.

Уперше термін «недружня країна» з’явився в російському законодавстві у квітні 2021 року. Обмеження полягали в тому, що таким державам можуть заборонити наймати на роботу громадян інших країн до своїх дипломатичних представництв у Росії. Мається на увазі, що в посольствах і консульствах іноземних країн у Росії можуть працювати тільки росіяни. Спочатку в цьому переліку було дві країни: США і Чехія. Згодом російський уряд не тільки збільшив список, а ще створив інший. Наразі в Росії два списки «недружніх країн». Пропагандисти кажуть, що такі заходи — винятково відповідь на «ворожі дії тих країн». Тобто всього Європейського Союзу, США та Канади, і навіть Японії й Австралії — 48 країн світу. 

Насправді ж жодних «недружніх» країн не існує. Увесь світ виступає проти агресивної політики Росії та відповідає санкціями, обмеженням кількості росіян у дипломатичних установах тощо. Країни не мають наміру ворогувати, а навпаки, заявляють про демократичні цінності, відповідають на російське вторгнення в Україну. Для Росії, вочевидь, такі дії є недружніми. Натомість Росія потоваришувала з Білоруссю, Еритреєю, Сирією, КНДР. Ці країни, наприклад, активно блокують будь-які законодавчі ініціативи, спрямовані на підтримку України, в Генасамблеї ООН. Один із таких друзів — Білорусь — навіть визнала, що бере участь у війні разом з Росією. 

Щопʼятниці Міністерство юстиції Росії додає нових фізичних та юридичних осіб до реєстру «іноземних агентів». Хоч і існує думка, що статус «іноземного агента» та «небажаних організацій» є тотожним, насправді це не так. 

Статус «небажаної організації» у Росії регулюється окремим законом. Цей статус суворіший ніж статус «іноземного агента». В той час, як «іноземні агенти» мають право і далі працювати в Росії, однак зі значними ускладненнями, «небажаним організаціям» заборонено працювати в країні з моменту надання статусу. Якщо організація продовжує свою роботу навіть попри статус, її спершу оштрафують, а потім примусово закриють.

Згідно з законом, «небажані організації» визначають за рівнем їхньої загрози для національної безпеки Росії. Втім, росіяни маніпулюють цим визначенням та підмінюють поняття, вважаючи будь-яку критику у свій бік або поширення правдивої інформації про війну «загрозою» своїй нацбезпеці. 

Використовуючи цей статус, Росія хоче знищити тих, хто говорить правду та критикує уряд, оскільки це могло б знищити чинний режим. У такий спосіб вона хоче відвернути увагу від своїх злочинів та перекласти відповідальність за них на треті сили. Мовляв, усі ці організації хочуть знищити Росію, тож у неї немає іншого виходу.

Водночас критикуючи країни Заходу через «утискання» вигідних для Росії організацій та через план «знищення Росії», сама Росія вдається до антидемократичних практик за мовчазної згоди своїх громадян у ролі жертви. 

Російський агітпроп позиціює Українську православну церкву Московського патріархату як єдину та канонічну. Після того, як Православна церква України отримала право на автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія, російська пропаганда називає українців розкольниками. 

Пропагандисти використовують термін «розкольники», щоб натякнути, що українська церква є нібито несправжньою й незаконною. Водночас усі віряни, які відвідують ПЦУ, — несправжні православні. Мовляв, ПЦУ самовільно відділилася від УПЦ МП, хоча остання — «справжня» церква. Російська православна церква засудила дії України щодо автокефалії та навіть розірвала стосунки з Константинополем. Наприклад, у відозві РПЦ до Вселенського патріархату в Константинополі йшлося, що рішення щодо України «незаконні» та ухвалені «в односторонньому порядку» без урахування закликів РПЦ та «братських помісних церков». Утім, РПЦ не зважає, що загалом не має права втручатися у справи іншої суверенної держави.

Тож українці ніякі не «розкольники», не «схизматики», а вільні віряни, які ладні обирати церкву, яка їм до душі. Ба більше — віряни, які виборюють право на незалежність української церкви та борються з засиллям російського впливу на церкву. ПЦУ — незалежна церква, яку наразі визнали 4 з 13 помісних церков, зокрема Константинопольська, Олександрійська, Кіпрська та Елладська. Українська церква має свої звичаї, обряди та парафіян.

Російські пропагандисти намагаються уникати відповідальності, добираючи різні формулювання для означення війни, яку в Україні розв’язала Росія. Надто часте використання офіційних формулювань може спричинити не лише втому, але і сумніви у діях російських військових. Тому більш неформальною конструкцією є «бойові дії». 

Війна Росії проти України триває вже девʼятий рік поспіль. Зрозуміло, що вона відбувається здебільшого на полі бою, що і є бойовими діями. Однак у «бойових дій» є чітке визначення — війна. 

Використовуючи це словосполучення, Росія намагається показати, що війна проти України — явище тимчасове й нібито не створює додаткових проблем для росіян. Розмиті формулювання також використовують для підігравання меседжу «бліцкригу», який російський уряд обіцяв своїм громадянам у разі наступу на Україну. Додатково, російський агітпроп за допомогою цієї конструкції знову намагається перекласти відповідальність за злочини агресора на жертву агресії. 

Москва намагається демонізувати українців, приписуючи їм так звані «націоналістичні» погляди, називаючи їх праворадикальними, бандерівцями тощо. За версією агітпропу, після так званого «державного перевороту» «націоналізм» офіційно став  державною ідеологією України. Мовляв, вільнодумство в Україні заборонено, а всі, хто не підпорядковується державній ідеології, — будуть покарані. 

Російська пропаганда апелює до українців і називає їх «націоналістами», щоб натякнути на нібито радикальні погляди серед мирних людей. Агітпроп навмисне перебільшує вагу в українському суспільстві носіїв націоналістичних поглядів, описуючи їх як таких, що поділяють думки з представниками нацистської Німеччини та знущається з прихильників Росії. Нібито українці стали заручниками інших українців-«націоналістів» і повинні, наприклад, заперечувати все російське, ненавидіти росіян та російську мову. Усе для того, аби насамперед розколоти суспільство і створити табори «своїх» та «чужих». Пізніше прояв будь-чого українського в суспільстві — мови, культури, звичаїв — маркувався  як «націоналістичний».

Пропагандисти прирівнюють українців до так званих «націоналістів», адже в Україні навпаки панує гласність та вільнодумство, тож українці не заперечують свою ідентичність, ще й надто — не цураються про це заявити. Водночас сам термін «націоналізм» не є чимось поганим, а характеризується лояльністю та відданістю до своєї нації. Для Москви прояви самобутності є чимось «страшним», оскільки так важче втримати людей навколо своєї ідеології. Поступово українці відмовляються від російських продуктів, мови, традицій абощо. І це не прояв націоналізму, це ознака свідомого українського суспільства, який обирає свій самостійний шлях.