Російська пропаганда традиційно вдається до риторики про «український слід» для пояснення причин внутрішніх негараздів чи трагедій на території Росії. Мовляв, усі небезпеки для Росії неодмінно якимось чином пов’язані з Україною. Так, офіційна Москва шукала й нібито навіть знайшла «український слід» в єврейських погромах на Кавказі, теракті в «Крокус Сіті Холі» в Підмосков'ї тощо.

Зокрема, під час телефонної розмови міністра оборони Росії Сєргєя Шойгу та новопризначеного міністра оборони Франції Себастьяна Лекорню 3 квітня 2024 року перший говорив про наявні відомості в Росії щодо «українського сліду» в теракті в «Крокусі». Однак у відповідь Лекорню заявив, що Франція не володіє жодною інформацією, яка дозволяла б встановити зв'язок між цим терактом та Україною. Також він закликав Росію припинити будь-яку інструменталізацію цієї події. Про непричетність України до теракту заявляли й у США, а ще в самому оточенні Путіна не вважають, що Україна причетна до теракту в Підмосков’ї. Також відомо, що ісламістська терористична держава ІДІЛ взяла на себе відповідальність за стрілянину в «Крокусі», проте в цій ситуації російська пропаганда наполягає на різного роду версіях саме із «українським слідом», що місцями суперечать одна одній. 

Крім того, Кремль може говорити про «український слід» й у випадку кризових подій за межами Росії, які часто безпосередньо стосуються її. Наполягаючи, нібито «у всіх бідах світу» винна Україна. Так було, наприклад, у випадку з підривом «Північних потоків», появою зброї в терористичного угруповання ХАМАС з російсько-української війни (нібито Україна «продала» західну зброю терористам) та багатьох інших.

Про можливу причетність України до диверсії на «Північних потоках» говорив, наприклад, прессекретар президента РФ Пєсков: «Українські сліди цієї диверсії, терористичного акту дедалі більше з'являються в різних доповідях, розслідуваннях, повідомленнях ЗМІ. Це справді так». Насправді жодних реальних доказів на підтвердження цьому, окрім якихось додаткових «подробиць», немає. До того ж на Заході ставлять запитання, мовляв, «навіщо Україні було підривати газопроводи, які й без того перебували під санкціями та не працювали?».

Отже, риторика Росії про «український слід» в тих чи інших бідах Росії або світу має на меті перш за все закріпити у свідомості якомога більшої кількості людей асоціативного ряду: «Україна = тероризм». І це в той час, як триває російський терор проти українського населення. Також у такий спосіб Кремль прагне посилити антиукраїнські настрої серед власного населення, зокрема. А ще таким чином російська пропаганда дискредитує Україну на міжнародному рівні, вкидає в інфопростір ще один «аргумент» для виправдання агресії, який звучить як «захист від тероризму з боку України».

«Воєнкори» (скорочено від «воєнні кореспонденти») — це пропагандисти, які вдають із себе журналістів. Хоч вони й працюють у зоні бойових дій, насправді так звані «воєнкори» є штатними співробітниками російських воєнно-інформаційних підрозділів, які обслуговують агресію.

У сучасній Росії поняття «воєнкор» стало входити в повсякденний вжиток у 2014 році, коли почалася російсько-українська війна. Тоді багато патріотично налаштованих росіян почали висвітлювати події, що відбувалися на Донбасі. З початком же повномасштабної війни у 2022 році «воєнкори» стали явищем, а сам термін закріпився в російськомовному сегменті інтернету. За перші місяці повномасштабної війни російські «воєнкори» завоювали велику популярність, оскільки російській авдиторії були потрібні альтернативні джерела інформації про перебіг війни, відмінні від офіційних. І перш за все в телеграмі як зручній платформі. 

Насправді «воєнкори» стали настільки значним і широким явищем, що в Держдумі Росії навіть запропонували прирівняти «воєнних кореспондентів», які висвітлюють війну, до ветеранів бойових дій. Крім того, деяких російських «воєнкорів» нагородили медалями нібито за їхню небезпечну роботу в зоні бойових дій.

Попри вдавану критичність, «воєнкори» завжди залишаються в руслі ключових кремлівських наративів. Коли треба, гасять обурення й паніку. Коли треба, навпаки — підіймають температуру до необхідного рівня, шукаючи винних серед військових комісарів, командирів або губернаторів. Головне: серед винуватців проблем, про які пишуть «воєнкори», ніколи не буває Путіна. Він — хороший, просто його всі обманюють і не кажуть усієї правди. 

Більшість «воєнкорів» після втечі російської армії з Київщини, Чернігівщини й Сумщини різко змістила фокус на події в інших регіонах, де в росіян були бодай якісь успіхи. «Київ не був і не міг бути основним напрямком», «Перегрупування — це військова необхідність, що часто суперечить політичній доцільності», «головне — це південь, де зерно та вихід до Чорного моря — Одеса, Миколаїв». Далі були сотні дописів, які переконували, що вбиті на Київщині мирні мешканці — це «постановка». Один із популярних російських «воєнкорів» Коц позиціював себе як «очевидець», який тіл убитих не бачив. 

І за схожим принципом було щоразу, коли владі була потрібна допомога «воєнкорів», щоб відвернути увагу чи знизити рівень розчарування суспільства через погані новини з поля бою. Наприклад, допоки острів Зміїний був у руках росіян, він був «стратегічним об’єктом», що давав Росії контроль над майже всім Чорним морем. Проте коли росіян звідти вибили, «воєнкори» спочатку не писали нічого, а десь за тиждень почали говорити про Зміїний як про «територію, яка має значення лише за повного контролю над Одесою і Миколаєвом». А український прапор на острові називали «піар-акцією».

Вдаючись до риторики про «незалежність і самостійність», російська пропаганда іронізує й прагне заперечити як незалежність, так і самостійність Української держави. Часто це словосполучення пропагандисти пишуть згідно з російською транслітерацією: «незалежнисть и самостийнисть», — тим самим демонструючи своє зневажливе, несерйозне ставлення до України. Мовляв, українська влада — нелегітимна, а країною керує чи то «колективний Захід», чи то «заокеанські господарі» тощо. І, відповідно, всі важливі рішення щодо України ухвалюють десь у «західних кабінетах». 

Також цей термін використовували й у релігійному контексті, коли у 2022 році Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) заявила про нібито розірвання звʼязків із Москвою, проголосивши це «незалежністю і самостійністю». Проте тоді не йшлося ні про автокефалію, ні про автономію, які можна було б вважати реальним досягненням. Тож архієпископ Православної церкви України (ПЦУ) Євстратій Зоря наголосив, що відповідна заява УПЦ МП насправді слугує їй прикриттям якраз-таки несамостійності та залежності від Російської православної церкви (РПЦ). 

24 серпня 1991 року Верховна Рада тогочасної УРСР прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України. Незалежність України визнала й міжнародна спільнота — тільки в грудні 1991 року це зробило понад 40 країн. Тоді на геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна. Крім того, у Конституції України Стаття 1 звучить так: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тож риторика російських пропагандистів, що сумніваються в суверенності України, є, зокрема, черговим виправданням їхніх імперських амбіцій завоювати країну-сусіда.

Близько 1600 років тому німецькі племена мігрували на Британські острови. Сьогодні ці племена відомі як англосакси. У термінології російської пропаганди це слово вживається щодо англійців, жителів Великої Британії, американців, австралійців, канадців та представників інших націй, які розмовляють англійською мовою. Ба більше, термін «англосакси» позначає англомовних мешканців Заходу саме як «злих», «войовничих» і «морально занепалих». «Наглосакси» — це слово з тим же значенням, що й «англосакси», проте з додатковим акцентом на нібито зарозумілість, грубість і зухвалість громадян західних країн.

У листопаді 2021 року прессекретар президента Росії Пєсков, коментуючи публікації в американській пресі про те, що Росія готує вторгнення в Україну, говорив, що «англосаксонські ЗМІ нагнітають істерику». У січні 2022 року Пєсков знову вдався до схожої риторики: «Англосакси, звичайно, неабияк накачують напруженість на європейському континенті. Тут нам, європейцям, є над чим задуматися». У цих двох випадках можна простежити типову для російської пропаганди тактику віддзеркалення, яку використовують, зокрема, для відвернення уваги від реального стану справ. 

У 2022 році, представляючи поєдинок Чемпіонату світу з футболу між збірними Англії та США, «журналіст» російського телеканалу назвав британських футболістів «наглосаксами», у такий спосіб продемонструвавши свою неповагу до них. При чому зробив він це двічі за пів хвилини. Воно й не дивно насправді, адже кількома місяцями раніше згаданого інциденту цей же «журналіст-телеведучий» назвав «мерзенними тварюками» вже польських футболістів, які відмовилися грати з Росією у відборі на Чемпіонат світу 2022. Показово, що він це говорив з малюнком «Z» на футболці — символом російського вторгнення в Україну.

Використання слів «англосакси» чи «наглосакси» служить для посилення наративів нібито західного імперіалізму та інтервенціонізму, зображуючи ці країни як організаторів подій чи політики, що завдають шкоди Росії та, можливо, навіть її союзникам. Тобто, «англосаксонський світ» в уявленні російського агітпропу намагається підкорювати й домінувати.

Протиставляючи західну спільноту й росіян, пропаганда вдається також і до терміна «вестерни». Як негативний універсальний термін слово «англосакси» пропагандисти також широко застосовують у контексті конспірологічних теорій. У «Детектора медіа» є рубрика з відповідною назвою, матеріали якої можна переглянути тут.

Призначення генерал-полковника Олександра Сирського на посаду Головнокомандувача Збройних сил України 8 лютого 2024 року призвело до нового сплеску популярності на проросійських ресурсах слова «вирусь». Так пропагандисти називають людину російського етнічного походження, яка «втратила російську ідентичність». За словами пропагандистів, Сирський намагається здаватися своїм серед чужих, проте, наприклад, для українських військових він нібито завжди буде стороннім, бо має російське коріння. Для Росії ж він — «продажний колаборант». 

Приводом для «денацифікації» нового Головнокомандувача ЗСУ стало те, що він народився в Росії (Владимирській області) та закінчив з відзнакою Московське вище загальновійськове командне училище в 1986 році. Тут варто зауважити, що після навчання Сирський служив у Лубнах на Полтавщині та Чугуєві на Харківщині. А після проголошення незалежності України він продовжив службу в ЗСУ.

Раніше термін «вирусь» був радше жаргонізмом і вживався в субкультурних течіях, але в останні роки став нормою серед широкого загалу. Наприклад, пропагандистка Симоньян цим словом називає тих росіян, які висміюють Росію.

Також у Росії можуть вживати термін «вирусь» на позначення людини, яка «ламає рідний “язик” об чужу мову», тобто послуговується ламаною українською, коли з народження розмовляла російською. Мовляв, це є самоприниженням для людини, бо таким чином вона «виганяє з себе “російськість”». Це слово, зокрема, можуть застосовувати до посадовців чи людей у медійному просторі, які перейшли з російської на українську.

Уявне існування «вирусі» росіяни пояснюють впливом «української пропаганди», а також меркантильністю та прорахунками «продажних колаборантів». До «вирусі» пропагандисти зараховують і нинішнього секретаря РНБО України Олексія Данілова, і ексміністра закордонних справ Павла Клімкіна, і ексміністра оборони Олексія Резнікова, і міністра цифрової трансформації Михайла Федорова та багатьох інших. Зокрема, стосовно них у Росії просувають меседж, що «галичани як справжні патріоти їх не сприймають».

Метою ж обзивання «вируссю» українців із російським етнічним походженням є ніщо інше, як посіяти розбрат серед народу України, а також поставити під сумнів українську громадянську ідентичність. Агітпроп прагне запевнити, що існує тільки одна ідентичність — російська, і що будь-які намагання спілкуватися українською, жити в українському просторі класифікуються як невіглавство до Росії.

Проте якщо поглянути в минуле, зокрема, до створення СРСР, депортацій та нищення цілих народів, то не дивно, що багато людей можуть народитися в Росії, але з українським корінням або ні. Люди ладні обирати будь-які країни для проживання, і це також доводить, що Україна існує як окрема суверенна держава.

22 лютого 2022 року, за два дні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко — поплічник Путіна — звернувся до українського народу й керівництва країни із закликом, мовляв, «словʼянські народи повинні жити в мирі та злагоді». Тоді ж він запропонував Україні «відмахнутися від заокеанських господарів», оскільки вони нібито ніякого щастя українцям не принесуть.

Росія стверджує, що Україна неспроможна розв'язати жодне важливе питання своєї внутрішньої та зовнішньої політики без узгодження із «заокеанськими господарями». А на одному російському сайті навіть пропонують синоніми до цього словосполучення: «західні керівники», «агенти впливу», «секта прокажених безрідних паразитів». 

Під терміном «заокеанські господарі» пропагандисти мають на увазі «Вашингтон і Лондон», зокрема, через їхню нібито корисливу політику щодо України впродовж уже доволі тривалого часу. Проте Україна є самостійною та суверенною державою, а закиди агітпропу щодо залежності Києва від «заокеанських господарів» мають на меті заявити про фіктивність української влади, дискредитувати її в очах усього світу. Крім того, у такий спосіб Росія бажає ствердити, мовляв, Україна — країна помилка («країна 404»), тож її існування загалом нібито є неприпустимим. 

Допомогу США й Великої Британії, надану Україні, можна виміряти в десятках мільярдів доларів. Вони передають зброю, військову техніку, тож, як наслідок, буцімто дозволяють собі ставити перед Києвом «просте завдання»: воювати за будь-яку ціну. Україна в очах агітпропу є шаховою дошкою й нібито реалізовує лише інтереси «заокеанських господарів». Всі її дії — буцімто виконання волі останніх, а російсько-українська війна — це проксі-війна, а не боротьба за незалежність та обстоювання євроатлантичного курсу.  Згідно з висновками російського агітпропу, позиція Заходу щодо України має на меті знищити Росію, ось та буцімто й «захищається». Відповідна риторика Москви слугує черговим виправданням кривавої агресії та неспровокованої війни. 

Так, без військової підтримки Заходу невідомо, чи вистояла б Україна у війні проти Росії. Водночас це не дає підстав стверджувати, що українська держава є підвладною комусь «з-за океану», оскільки відстоює демократичні цінності всього цивілізованого світу й саме тому країни-союзники продовжують її підтримувати.

Згідно з російською версією Вікіпедії, «удар відплати» (або другий удар) — це поняття ядерної стратегії, що означає масований ядерний удар у відповідь по агресору. Проте кремлівська пропаганда радше використовує цей термін, а також словосполучення «операція відплати», не в ядерному контексті. Москва вдається до такої риторики, коли говорить про обстріли території України своєю «високоточною зброєю», які нібито є відповіддю на «неспровоковані» дії ЗСУ. 

Так, Міноборони Росії назвало «операцією відплати» російський масований ракетний удар по пунктах тимчасової дислокації підрозділів ЗСУ в Краматорську в ніч на восьме січня 2023 року. Як результат, їм нібито вдалося ліквідувати понад 600 військовослужбовців ЗСУ. Ця атака Росії буцімто була відповіддю на «підступний удар київського режиму» по будівлі ПТУ в Макіївці в ніч на перше січня 2023 року, внаслідок якого загинуло близько 400 російських військових. 

Втім радник тодішнього міністра оборони України Олексій Копитько сказав, що заява Росії про «удар відплати» — це ІПсО. Вона була спрямована на те, щоб «перебити негатив» від удару по Макіївці. У цьому випадку росіяни вдалися до тактики віддзеркалення. Сама ж інформація про загибель у Краматорську понад 600 воїнів ЗСУ була фейковою — її спростували іноземні медіа, українське військове керівництво та навіть російські «патріотичні канали». 

Атаку ракетами та дронами по Миколаєву та Одесі вже в ніч на 18 липня 2023 року Міноборони Росії назвало «груповим ударом відплати» у відповідь на вибухи на Кримському мосту в попередню ніч. Однак тоді військово-політичний оглядач Олександр Коваленко заявив, що після вибухів на Кримському мосту минуло занадто мало часу (одна доба), аби Росія змогла підготувати таку атаку як «удар відплати». Насправді Кремль видав її як таку. Крилатим ракетам і дронам-камікадзе, які тоді летіли на два українські міста, потрібно було задати координати й цільові об'єкти, збудувати маршрут — на це мало б піти близько 48 годин, додав Коваленко. 

Тобто, після того, як Кремль зазнає будь-якого нищівного удару, він вдається до риторики, мовляв, «у нас все під контролем» — ось «удар відплати». Таким чином, пропагандисти втішають внутрішнє населення Росії, замилюють йому очі й насправді перекривають поразки російської армії на фронті новими так званими «досягненнями».

Вперше про «брудну бомбу» росіяни заговорили ще напередодні повномасштабного вторгнення. У грудні 2021 року на одному з пропагандистських ресурсів було викладено фейковий відеоролик, нібито відзнятий українським «Національним корпусом», з демонстрацією якогось «пристрою з радіоактивним наповненням». У тому відео стверджувалося, що така зброя буде застосована в разі просування російських військ по території України. На початку лютого 2022 року цю історію в дещо «вдосконаленому» вигляді підхопили й інші проросійські ЗМІ та телеграм-канали. Згодом, у перші дні березня 2022 року, після початку повномасштабної війни, пропагандисти стверджували, що «за таємним наказом Зеленського» в Україні велася робота над створенням «брудної бомби» на Чорнобильській АЕС. Буцімто характерне для Чорнобильської зони підвищене радіаційне тло, яке стало наслідком трагедії 1986 року, давало можливість приховувати проведення такої роботи, тому росіяни напали на Україну, таким чином завдавши «превентивного удару» й захистивши себе. 

Все ж найбільшого розголосу історія з «брудною бомбою» набула в жовтні 2022 року. Тоді міністр оборони Росії Сергій Шойгу зателефонував міністрам оборони Франції, Великої Британії, Туреччини та США, щоб сказати, що Україна готує провокацію з «брудною бомбою». Франція, Велика Британія та США відповіли на це спільною заявою, в якій назвали повідомлення Росії брехнею.

Насправді Україна ніколи не розробляла так званої «брудної бомби», а всі заяви пропагандистів на цю тему є фейковими. Пояснення агітпропу щодо того, навіщо Україні підривати «брудну бомбу» на своїй території, є безпідставними. Росія стверджує, що Україна нібито хотіла б у такий спосіб збільшити кількість українських біженців за кордон (з невідомої причини), а також видати «брудну бомбу» за вибух тактичного ядерного заряду самої Росії, щоб звинуватити останню у використанні ядерної зброї. Тоді міжнародна спільнота начебто повинна була б засудити такі дії Кремля й запровадити нові санкції, можливо, навіть виключити Росію з Ради безпеки ООН, а також збільшити постачання зброї до України. 

Росія спекулює на питанні застосування «брудної бомби», щоби посіяти недовіру до України й змусити світ витрачати ресурси на спростування звинувачень з боку пропагандистів. Комісія МАГАТЕ приїздила до України перевірити, чи справді розробляється «брудна бомба» на обʼєктах, про які стверджувала Росія, — Східному гірничо-збагачувальному комбінаті в Жовтих Водах та Інституті ядерних досліджень Національної академії наук України. Результатом перевірки стало те, що Агентство не виявило жодних ознак такої зброї на українських ядерних обʼєктах. 

У звіті американського Інституту вивчення війни йдеться, що заяви агітпропу щодо розробки «брудної бомби» потрібні, щоб уповільнювати процес постачання зброї Україні. При цьому аналітики вважають, що Росія навряд чи сама підірве так звану «брудну бомбу»: це лише чергова спроба «промацати» міжнародну спільноту, щоб з’ясувати можливу реакцію на використання Росією ядерної зброї. 

Зрештою, Україна тривалий час наполягає на тому, щоб Росію визнали державою-терористом. Фейк про створення Україною «брудної бомби» — дзеркальна відповідь Росії, метою якого є спробувати переконати світ у тому, що саме Україна діє як терористичне угруповання. Це, до речі, один із найпоширеніших меседжів російської пропаганди, яка постійно намагається звинуватити Україну в тероризмі, мовляв, вона сама обстрілює цивільних українців і завдає ракетних ударів по своїй же критичній інфраструктурі. 

Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну Путін і російські пропагандисти частіше поширювали вислови, що саме Україна є агресором у війні, яка розпочалася ще у 2014 році. Мовляв, тоді ЗСУ почали обстрілювати мирне населення Луганщини й Донеччини. Цей наратив агітпропу посилився в кінці 2021 року після понад одного року так званого «всеохопного перемирʼя», яке Росія неодноразово порушувала. У звʼязку з цим було прийнято рішення дозволити українським військовим в зоні Операції обʼєднаних сил (ООС) відкривати вогонь у відповідь окупантам без погодження вищого керівництва. У такий спосіб, зокрема, головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний позбавив військових необхідності заповнювати зайві документи. Проте, згідно з агітпропом, Україна нібито так «саботувала перемирʼя». Ба більше, за твердженнями пропагандистів, рано чи пізно Україна напала б на «беззахисну» Росію, позаяк ще й нарощувала виробництво зброї. 

Риторика росіян, що агресором виступає Україна, жодним чином не може бути виправданою, оскільки саме наша країна вже понад девʼять років потерпає від війни, розвʼязаної країною-сусідом. Збройна агресія Росії проти України почалася 20 лютого 2014 року, коли російські війська без знаків розрізнення зайшли на територію Кримського півострова з метою його окупації. Тільки після цього українські військові почали чинити спротив спробам росіян захопити силою військові об'єкти на території Криму. Дещо згодом, на початку квітня 2014 року, російські військові під прикриттям новосформованих квазідержавних утворень – ДНР та ЛНР – задекларували намір збройним шляхом встановити контроль над Донбасом. Тобто, у війні проти України з самого початку агресором виступала якраз-таки Росія.

Поширюючи тезу, що «Україна – агресор» агітпроп намагається виправдати криваву війну Росії проти України, зокрема присутність російських військ на території нашої держави. Мовляв, якби «визволителі» не прийшли, то продовжувалися б «утиски» російськомовних українців, вбивства мешканців Донбасу зі сторони ЗСУ тощо. Зрештою, Росія має відповісти за всі воєнні злочини, скоєні в Україні, та виплачувати репарації як наслідок заподіяної шкоди нашій країні.

Згідно з твердженнями російського агітпропу, Збройні сили України буцімто регулярно чинять воєнні злочини з початку російсько-української війни у 2014 році. Наприклад, у збитті цивільного пасажирського літака Boeing 777 поблизу Донецька в перший рік війни пропагандистські ресурси звинувачували саме українську сторону, а провину Росії — заперечували. Тоді загинули 298 людей — усі, хто був на борту. 

В умовах повномасштабної війни як доказ «злочинів ЗСУ» пропагандисти продовжують використовувати «репортажі», «інтервʼю жителів», яким нібито вдалося покинути зони бойових дій. Ті розповідають, що українські військові буцімто обстрілюють машини людей, які намагаються евакуюватися гуманітарними коридорами, чи використовують цивільних як «живий щит». Або, скажімо, коли в березні 2022 року онлайн-видання Sky News брало коментар у посла Кремля при ООН Василя Небензі щодо скинутої авіабомби на драматичний театр у центрі Маріуполя, той заперечив причетність Росії до цього.

Насправді суд у Гаазі дійшов висновку, зокрема, що згаданий у тексті літак Boeing 777 був збитий ракетою із зенітно-ракетного комплексу «Бук», який належав 53-ій зенітній ракетній бригаді Збройних сил Росії. Щодо Маріуполя, то розслідування низки іноземних організацій одностайно вказують на те, що саме російський літак 16 березня 2022 року скинув авіабомбу на Драмтеатр у центрі міста, де могло загинути близько 600 людей. Звірства росіян у Бучі та Гостомелі на Київщині, в Ізюмі на Харківщині та на інших деокупованих територіях підтверджені та задокументовані журналістами провідних світових медіа — і це є воєнними злочинами, які Росія скоює в Україні щодня. 

У жовтневому звіті ООН щодо воєнних злочинів Росії та України у війні за період з 1 лютого по 31 липня 2023 року міститься інформація, що впродовж цього часу зафіксовано шість убивств українських військовополонених і жодного вбивства росіян у полоні ЗСУ. Також не існує жодної підтвердженої інформації, що ЗСУ обстрілювали мирних жителів, які намагалися виїхати з небезпечних територій. 

Вдаючись до новомови, у цьому випадку російський агітпроп має на меті перекласти відповідальність за воєнні злочини армії Росії на українське військо. Мовляв, «зло в образі ЗСУ має бути покаране», а «мирних українських громадян треба захищати». Депортації цивільного населення, його катування, масові вбивства, використання для прикриття («живі щити») — ці та інші порушення міжнародного гуманітарного права Росією задокументовані в 50-кілограмовій книзі «Злочинність без покарання» (Crime Without Punishment), створеній в Україні й уже навіть презентованій у НАТО та Європарламенті. 

Одним із факторів, що нібито символізує єдність російського суспільства й держави, є «велика російська культура». У них вітчизняна література — це важлива складова частина культури, духовне середовище проживання народу. Це про Пушкіна, Достоєвського, Чехова, Чайковського, Гоголя чи Толстого зокрема. 

Росіяни вживають термін «велика російська культура» насправді з метою побороти свій комплекс неповноцінності та штучно возвеличити її на міжнародній арені. Мовляв, культури різноманітних країн і народів мають право на існування, але «великою», тобто з винятково багатою спадщиною, є саме російська.

Впродовж століть Росія знищувала українську культуру: мову, історію, звичаї і традиції, культурну еліту — і це не вичерпний список. Росіяни спотворювали факти, присвоювали собі українських літераторів і культурних діячів, наприклад, письменника Миколу Гоголя чи художника Казимира Малевича. Україна — це нібито територія, яка завжди належала спочатку радянській, а нині російській спадщині.

Війна Росії проти України показала справжнє обличчя агресора. Виявилося, що «велика російська культура» може масово виховувати вбивць, ґвалтівників і мародерів, які мають на своєму рахунку вже тисячі воєнних злочинів. Росіяни також показують «велич» культури, на якій зростали, фізичним знищенням памʼяток української культурної спадщини. 

Наприклад, у містечку Іванків на Київщині окупанти обстріляли й підпалили історико-краєзнавчий музей, у якому зберігалося майже 20 робіт всесвітньо відомої української мисткині Марії Примаченко. У Харківській області російські війська прямим влучанням ракети знищили Національний музей Григорія Сковороди. У Запорізькій області росіяни пограбували та розгромили Василівський історико-архітектурний музей «Садиба Попова», що є національною пам’яткою. Міністерство культури та інформаційної політики стверджує, що загалом росіяни пошкодили в Україні вже 664 об'єкти культурної спадщини станом на липень 2023 року.

Позиціювання російської культури як великої завжди мало на меті виправдовувати насильство та зневагу до інших, що є одним із проявів ксенофобії. Пишатися власною культурою, звичайно, можна, проте коли вона насправді привласнює здобутки інших собі подібних, намагається переписати історію, то розмови про «велич» тої культури, в нашому випадку російської, не мають жодного сенсу. Виходить, що ніякої «великої російської культури» не існує — це вигадка, яка радше націлена на те, щоб підкреслити нібито вищість цієї культури над усіма іншими.

У відповідь на заяви президентки Молдови Маї Санду, яка висловила переконання, що в Кишинева немає спільних тем для обговорення з Москвою, російські високопосадовці вказують на нібито провальні для керівної партії результати муніципальних виборів у Молдові. Втім це — маніпуляція. 

На неї звернули увагу фахівці проєкту The Insider. Вони наголошують, що «перемога опозиції» виглядає не дуже переконливою. Проєвропейська партія «Дія і солідарність», нині керує в Молдові, перемогла в 19 з 32 районів на регіональних виборах, що є у вісім разів кращим результатом, ніж на попередніх виборах у 2019 році. Також проросійська Партія соціалістів втратила 5 районів після цих виборів. Вони також зазначають, що перемога проросійської партії не є значущою, оскільки вона не досягла успіхів на виборах мерів найбільших міст. 

Іон Чебан, колишній радник президента Молдови Ігоря Додона, залишив Партію соціалістів і створив Національний альтернативний рух — лівоцентристську, також проєвропейську опозиційну політичну силу. Чебан виступає за євроінтеграцію Молдови та засуджує російську агресію проти України. Незважаючи на те, що існують твердження про зв'язки Чебана з Росією, його перемога на виборах відбулася під гаслами за євроінтеграцію та проти російської агресії. 

Поширюючи подібні маніпуляції, пропагандисти видають своє бажання за реальність. Мовляв, Молдова ніколи не зможе стати повноцінною європейською державою. Однак «Детектор медіа» на прикладі матеріалу про «молдовську мову» пояснював, як іще росіяни можуть використовувати внутрішньополітичний контекст Молдови для своєї пропаганди.

У часи Радянського Союзу назви деяких країн відрізнялися від тих назв, які нам звичні сьогодні. Наприклад, теперішня країна Молдова — це тодішня «Молдавія», Білорусь — «Білорусія», а Киргизстан — «Киргизія». Нібито за звичкою в російському медіапросторі продовжують використовувати колишні назви цих країн. Киргизи вважають образою національної гідності та суверенітету той факт, що після понад 30 років незалежності їхню країну все ще називають «Киргизією», позаяк нині її офіційна назва — Киргизька Республіка (Киргизстан).

У першій половині 2023 року творча команда вебдизайнерів із Киргизстану розробила розширення до браузера, що закреслює червоною лінією колишню колоніальну назву країни та показує офіційну. Враховуючи те, що Киргизстан уже кілька десятиліть є незалежним, учасники команди вирішили порушити питання, що турбує багатьох його громадян, та відділити радянське минуле від сучасного та майбутнього країни. 

Росія вважає Киргизьку Республіку, як і решту країн, що колись входили до складу СРСР, своєю «зоною впливу», тобто територією, на якій може диктувати власні умови. Варто зазначити, що в радянські часи постійні репресії та нівелювання ідентичності все ж не оминули й киргизів. Терміни на кшталт «Киргизія» вже застаріли та використовуються лише в Росії, зокрема в медіа, щоб наголосити на надуманій належності цих територій до Росії. Це один зі способів культивування ностальгії за Радянським Союзом, оскільки покоління старших людей чує звичні для себе фрази.

Мережею пропагандисти почали ширити нібито репортаж ізраїльського видання The Jerusalem Post, у якому Аві Меламедсон, кухар-кондитер з Ізраїлю, звинувачує Володимира Зеленського в тому, що нібито через корупцію в Україні «до рук бойовиків ХАМАСу потрапила українська зброя». Президент України «підриває довіру» ізраїльського народу та начебто передає зброю його ворогу. У знак «протесту» й «покарання» кондитер нібито випік торт із Зеленським, що висить на шибениці, а також буцімто опублікував гнівне відео в інстаграмі з цього приводу. Це — фейк.

Експерти з Центру протидії дезінформації проаналізували «репортаж» і виявили, що насправді онлайн-газета The Jerusalem Post не створювала такого матеріалу. Так, Аві Меламедсон записував відео і поширював його в інстаграмі, але його предметом не був Володимир Зеленський і звинувачення в його сторону щодо підтримки Україною ХАМАСу, а в публікації кухар-кондитер говорив про мову ворожнечі стосовно євреїв. 

У цьому кейсі Росія застосовує тактику дискредитації – підривання авторитету до інституції чи людини для зниження довіри та легітимності. Мовляв, чим більше й частіше показувати Зеленського та його уряд в поганому ключі за допомогою дезінформації, то їх репутація мала б ставати все нижчою й нижчою. Раніше ми також писали про те, як агітпроп системно використовує тему корупції в Україні для досягнення власних цілей. Власне, Росія намагається втримати імідж України як «найбільш корумпованої держави Європи» та підкреслити, що антикорупційна політика української влади не дієва.

Росія намагається виправдати свої дії багатьма різними способами. Одним із них є те, що між Росією та Україною нібито були невирішені територіальні претензії, а кордон між двома державами взагалі не проголошено. Мовляв, у Росії не було жодного іншого виходу вирішити цю проблему, окрім як спеціальна воєнна операція. Тим паче, про це ж нібито просили місцеві. 

Насправді ж у 2003 році як Росія, так і Україна підписали (а у 2004 ратифікували) Договір про українсько-російський кордон. Він чітко визначає поділ між Україною та Росією в географічному та правовому контекстах. Підписання цієї угоди означало, що обидві країни мали б визнати кордони одна одної та закрити всі свої територіальні претензії на перемовинах, якщо вони були. 

Однак саме Росія всіляко намагалась перешкодити повноцінній дії цієї угоди. Зокрема, у період між підписанням та ратифікацією відбувся скандал навколо острова Тузла, біля якого Росія збудувала дамбу всупереч уже ухваленій лінії кордону. Крім того, Росія навмисно затягувала процес демаркації кордону і нічого зі свого боку для цього не робила. Україна почала демаркацію кордону з Росією своїми зусиллями у 2015 році, після того, як Росія порушила умови договору вторгненням у Луганську та Донецьку області. 

Ця ситуація є ще одним прикладом того, як Росія за допомогою новомови намагається замаскувати свої порушення міжнародного права. Вона використовує місцевих жителів як розмінну монету задля досягнення своїх імперських амбіцій та хибної валідації своїх дій. Крім того, пропагандисти намагаються перекласти відповідальність з агресора на жертву агресії, брешучи, що в України нібито були «територіальні претензії» до Росії. 

Міжнародне гуманітарне право визначає принципи ведення воєнних дій під час збройних конфліктів. У додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій є стаття 48, в якій розкрито суть базових правил ведення воєнних дій. У ній ідеться, що «для забезпечення поваги та захисту цивільного населення й цивільних об'єктів Сторони конфлікту повинні завжди розрізняти цивільне населення та комбатантів, а також цивільні та воєнні обʼєкти й відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних цілей». 

Російський агітпроп використовує словосполучення «легітимна ціль» для позначення обʼєктів, які хоч і можуть мати опосередкований звʼязок із підтримкою України у війні проти Росії, але не є прямими воєнними цілями згідно з міжнародним правом. У такий спосіб росіяни намагаються виправдати свої воєнні злочини в Україні. Водночас метою застосування цього терміна є блокування почуття  провини в росіян за дії своїх військових. 

Прикладом подібного злочину є російський удар вночі 15 серпня по заводу шведської компанії SKF у Луцьку. Посольство Росії у Швеції назвало завод «легітимною військовою ціллю». Компанія SKF опісля трагедії відповіла, що її завод у Луцьку виробляє конічні роликопідшипники, «насамперед для важкої цивільної автомобільної промисловості». 

Після заяви міністра закордонних справ Великої Британії Джеймса Клеверлі про те, що воєнні цілі за межами кордонів України є частиною її самооборони, експрезидент Росії Дмитро Медведєв відповів, що будь-яка посадова особа Британії може розглядатися як «легітимна ціль». Це ще одне підтвердження того, що Росія навмисно розмиває кордони між цивільними та воєнними обʼєктами. 

Раніше ми писали про те, як російська влада застосовує словосполучення «високоточна зброя», щоб заперечити свої воєнні злочини.

У листопаді 2022 року СБУ почала проводити обшуки на обʼєктах Української православної церкви Московського патріархату по всій Україні. Результатами таких дій стали масові виявлення російських паспортів, георгіївських стрічок, матеріалів антиукраїнського спрямування, партійних квитків «Комуністичної партії» СРСР тощо. Низці священників та ієрархів УПЦ МП спецслужба вручила підозри в розпалюванні міжрелігійної ворожнечі чи виправданні російської агресії. Ситуація, що склалася на той момент, прихильникам Московського патріархату була не до вподоби, тож виникла потреба в захисті їхніх церков і соборів, легітимації діяльності в Україні.

У відповідь на дії СБУ та осуд українського суспільства віряни МП почали використовувати слово «грішники» на позначення людей, які нібито відвернулися від них і бажають розʼєднати церкви. Свою церкву вони називають «істинною» і залякують, що «грішники» відповідатимуть за свої дії на іншому світі. Агітпроп також проявляє ксенофобію, коли стверджує, що настане час, коли російське православʼя буде очищене від «завезеної» із-за кордону релігійної скверни. Водночас віряни МП кажуть, що є ще час покаятися тим, хто зрадив їхню патріархію, і якщо відступники це зроблять, то будуть прощені й прийняті назад. 

Зрештою, ще 27 травня 2022 року зі Статуту про управління Української православної церкви були виключені всі норми, які хоч якось натякали на зв’язок із Москвою. Разом з тим Статут Російської православної церкви продовжує визначати УПЦ частиною Московського патріархату, тобто вважає її своїм структурним підрозділом. 

Нагадаємо, що на початку повномасштабного вторгнення патріарх РПЦ Кирило благословив російські війська на кровопролитну війну в Україні. УПЦ МП часто провадить не лише духовно-культурну діяльність, притаманну релігійним спільнотам, а й здійснює політичні дії, які шкодять інтересам і національній безпеці України. Своєю чергою, Росія всіляко спекулює на цьому, викривлюючи реальність. Раніше ми також задокументували фейк росіян про те, що через «українське богохульство» на храмі Києво-Печерської лаври почорніли хрести.

Російський агітпроп використовує термін «російська весна» до зрежисованих Кремлем подій лютого-травня 2014 року, які призвели до анексії Криму та проголошення маріонеткових квазідержавних утворень на сході України. Пропагандисти ж позиціонують це як масові заворушення в південно-східних областях України, що нібито мали на меті заявити про бажання або від’єднатися від України, яка буцімто стала повністю залежною від Заходу, або ж приєднатися до Росії. За версією агітпропу, «київський режим» разом із західними кураторами спланував Революцію Гідності, намагався віддати Україну на поталу Заходу, однак не врахував думку громадськості — мовляв, більшість людей не підтримувала євроінтеграційний курс, натомість орієнтувалася на Росію. Під приціл Москви потрапили Крим, Харківська, Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська та Одеська області. І в лютому-березні 2014 року в обласних чи менших містах почали влаштовувати прокремлівські акції, вивішували триколори, намагалися захопити місцеві ОДА. І врешті там з’являлися «зелені чоловічки», які позиціонували себе як місцева самооборона, хоча насправді це були російські спецпризначенці. Власне, пропагандисти переконують, що серія акцій, проведених за участі російських спецслужб, найманців та незадоволених подіями Євромайдану громадян України, а також «референдуми» — це винятково волевиявлення українського народу, спроба легітимно боротися проти «свавілля» влади. 

«Усмішку на обличчі викликають у мене події “російської весни”— коли озброєні з ніг до голови “антимайданівці” проявили своє бажання, бажання стати частиною Росії», — згадують автори в прокремлівських телеграм-каналах ще задовго до великої війни. Пояснюють, що ці події обрамлені повсюдною «радістю» та «захопленням» нібито простих людей, які постали проти української влади після Євромайдану. 

Термін «російська весна» не новий, сягає корінням середини 19 сторіччя, коли Європою прокотилася серія національних рухів, які боролися проти реакційних монархій, — «весна народів». У новітній історії схожу назву отримали події початку 2010-х років, коли в арабських країнах відбувалися масові протести, а подекуди й повноцінні революції проти автократичних режимів. Іронічно, що російські політтехнологи створили термін за аналогією з цими революціями, хоча російська імперія безпосередньо брала участь у придушенні  «весни народів», а Російська Федерація підтримувала режими арабських автократів, аж до втручання у громадянську війну в Сирії на боці диктатора Башара Асада у 2015 році. Отже, ми бачимо чергову підміну понять, яка властива ідеологам російського імперіалізму. «Весна народів» і «арабська весна» були демократичними народними рухами, які вели свої нації до прогресивних змін. Тоді як «російська весна» була організованою Кремлем спецоперацією, яка поширювала на захоплених територіях авторитаризм, а в окупованій частині Донбасу створила справжнісінькі військові диктатури (хунти).

Питання мовної ідентифікації активно використовувалося радянською владою, щоб розділяти народи та поглиблювати політичні розколи. Прикладом цьому є впровадження молдовської мови в часи СРСР. 

«Молдовська мова» — це варіант румунської, що пишеться кирилицею. Лінгвісти стверджують, що літературний варіант обох мов є ідентичним, а різниця — лише в алфавіті. Молдовська мова досі є предметом політичної полеміки в Молдові та «лакмусовим папірцем» для визначення тих, кого підтримує Росія або хто підтримує Росію. Радянська влада створила «молдовську мову», щоб відʼєднати Молдову від впливу Румунії. Натомість у теперішніх умовах кирилицю використовують у Придністровʼї, а проросійські політики активно виступали проти нещодавнього рішення змінити формулювання «державна» та «молдовська мова» на «румунська мова». 

Прозахідні сили активно виступали за протидію «молдовській мові», оскільки вважають її радянським рудиментом. Пропагандисти їх засуджували і намагались показати це як «спаплюження» молдовської історії, як і у випадку з назвою країни. Зокрема, вони наводили хибні аналогії із ситуацією в Україні. Мовляв, на Молдову чекає погане майбутнє, бо в Україні теж розʼєднують людей питанням мови. Однак насправді Росія створила штучний конструкт, яким ділить людей на «правильних» і «неправильних». Використовуючи цей термін, вони й надалі хочуть поглибити розкол молдовського суспільства та дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в країні задля російських імперських амбіцій.

Після чергового російського обстрілу українських територій Міноборони Росії опублікувало допис у своєму офіційному телеграм-каналі із зображенням пуску ракети та написом: «Точно в ціль!». Відбулося це 28 квітня 2023 року – тоді, коли одна з російських ракет влучила в багатоповерхівку в Умані й убила 23 людини, серед яких було 6 дітей. Тобто Москва показала, як насправді працює її «високоточна зброя».

Така риторика вкорінює в головах росіян ідею, що зброя їхньої армії не здатна схибити й застосовується у війні максимально точно. Коли в Міноборони Росії кажуть, що завдали удару по якомусь обʼєкту в Україні, то для возвеличення своїх здобутків вони можуть застосовувати якраз-таки словосполучення «високоточна зброя». Гігантоманія і тут дається взнаки: росіяни вважають Росію еталоном державності, а її оборонно-промисловий комплекс — одним із найпотужніших у світі, бо така зброя є обмеженим ресурсом.

Крім того, у випадку з влучанням російської ракети в багатоповерхівку в Умані й іншими схожими ситуаціями російська пропаганда застосовує тактику віддзеркалення та перекладає провину на Україну. Мовляв, трагедії стаються внаслідок невмілого відпрацювання української системи ППО. Російські ж ракети нібито не можуть влучити у цивільний будинок. Тож росіяни впевнені у правильності своїх дій – вони протистоять «укронацистам».

За версією енциклопедії Міноборони Росії, так звана «високоточна зброя» здатна забезпечити враження обʼєкта з імовірністю 50%. Відповідно, росіяни самі стверджують, що в теорії кожен другий боєприпас не досягає своєї «точної» цілі.

Для збереження довіри з боку цивільного населення Росії та виправдання кривавої агресії проти України агітпроп вдається до всіх можливих способів. Виходить, що «високоточна зброя» – це та, яка вбиває мирних українців, а не та, що летить до запланованих географічних координат. Ба більше, з високою точністю ця зброя здатна переконати пересічного росіянина, що в армії Росії все під контролем у війні проти України.

Контроль середовища (контроль Мільє) — тактика, яка передбачає вплив соціальної групи на людину, аби внаслідок суспільного тиску вона змінила свої переконання, цінності та почала діяти, думати або поводитися певним чином. Цей термін популяризував американський психіатр Роберт Джей Ліфтон. Він зазначав, що для ізоляції членів від решти суспільства та поглиблення зв’язків із групою людей можуть використовуватися різні інструменти, зокрема спеціалізована мова, сленг.

Тактику «контроль середовища» російські пропагандисти широко застосовують на тимчасово окупованих територіях України. Окупанти намагаються ізолювати місцевих жителів захоплених регіонів, обмежуючи доступ до інтернету, українських медіа й телебачення, мобільного зв’язку, а в деяких випадках — вимикаючи навіть російський зв’язок та інтернет. Чи не єдиним джерелом інформації залишається російське телебачення, яке цілодобово транслює кремлівські наративи, та група людей, що опинилася в окупованому місті і так само не має доступу до інформації зовні.

Наприклад, після звільнення українськими військами Куп’янська група людей з інших тимчасово окупованих міст підхопила російську дезінформацію про те, що ЗСУ нібито на танках переїжджали російських вчителів, яких окупанти привезли з Росії промивати мізки українським дітям. Такі повідомлення поширювалися в місцевих телеграм-каналах, чутки передавалися усно та повторювалися багато разів. А оскільки пошук альтернативних джерел інформації на тимчасово окупованих територіях неможливий або потребує докладання значних зусиль, люди піддавалися соціальному тиску (адже так вважає соціальна група, до того ж інформацію повторювали кілька джерел, що створювало ефект об’єктивності) та починали вірити у фейки. Через це в декого міг з’являтися страх, мовляв, коли українська армія прийде деокуповувати їхнє місто, вона вчинятиме такі самі злочини.

Щодо використання спільної мови, яка допомагає ідентифікувати членів соціальної групи, то російський агітпроп застосовує новомову — винаходить нові слова й фрази, переосмислює вже наявні терміни. Росіяни завдають ракетних ударів по цивільній інфраструктурі, житлових будинках, лікарнях, школах та дитсадках, але транслюють, що ціляться в «центри ухвалення рішень» — нібито місця перебування українських військових. Прикриваючись цим терміном, Росія намагається нормалізувати обстріли території України (навіть якщо це військові об’єкти) та приховати вбивство мирних українців. Підхоплюючи новомову, мешканці тимчасово окупованих територій не тільки визначають собі подібних, але й піддаються впливу російських наративів. Вони починають думати, що Росія б’є всього лише по «центру ухвалення рішень» та не робить нічого поганого. Використання новомови об’єднує цих людей у певну соціальну групу, що потім тисне в умовах інформаційної ізоляції на українців, які мають інакшу думку.

Росіяни проявляють зневагу до своїх сусідів, зокрема й через використання назв держав. Ми писали про назву «Молдавія», а ще одним прикладом тому є назва «Білорусія». 

Білорусія — це радянська назва Білоруської РСР, яка входила до складу СРСР. Після розпаду Радянського Союзу офіційною назвою колишньої радянської республіки стала Республіка Білорусь. 

Зараз Республіка Білорусь є однією з найбільш лояльних до Росії держав колишнього соціалістичного табору і СРСР. А самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко й далі зближає політику своєї держави з інтересами Росії. Це зближення навіть зафіксоване у міжнародному договорі 1999 року про поступове злиття Росії та Білорусі в одну «союзну державу». 

У Білорусі опоненти Лукашенка використовують термін «Білорусія» для назви країни, де править Лукашенко. А «Білорусь» — для позначення країни без Лукашенка. Зокрема, багато білорусів ображаються на використання радянізованої назви «Білорусія», оскільки сприймають це як зневагу. 

Використовуючи цей термін, пропагандисти хочуть підкреслити субʼєктність політики самопроголошеного білоруського президента і вкотре нагадати про те, що саме Росія керує Білоруссю.  

Російське керівництво системно заявляло, що українські території — нібито насправді російські. Мовляв, Крим, Донеччина, Луганщина були споконвічно російськими територіями, а Україна їх просто нахабно «відібрала». Тому після окупації Криму, Луганської та Донецької областей російський агітпроп заявляв, що землі повертаються «в рідну гавань». Нібито туди, де їм місце. 

У своїх повідомленнях пропагандисти просувають меседж, що основне завдання Росії — стати тихою гаванню для «всіх людей». Вочевидь, для «всіх», хто підтримує політику Кремля. Заразом переконують, що Росія — це «острівець здорового глузду в цьому божевільному світі».

Така риторика маскує справжнє обличчя країни-терориста. Говорячи, що Росія хоче захистити всіх людей світу, вона вчиняла і вчиняє воєнні злочини. На території України з початку війни у 2014 році Росія несе розруху: знищує українські міста й села, вбиває тисячі українців, зокрема й дітей. Водночас пропагандисти вибудовують уявну завісу між Росією та світом, говорячи, що по інший бік — вороги. І виховують у росіян ненависть до інших. 

До великої війни концепція «рідної гавані» асоціювалася лише з анексованим Росією Кримом, коли Кремль системно поширював агітаційні меседжі для псевдореферендуму про «возз’єднання» з Росією. Зараз в умовах повномасштабного вторгнення анонімні телеграм-канали використовують цю риторику повсюдно: буцімто всі захоплені російськими військами землі колись «належали» Росії і вона просто їх повертає. Тобто так телеграм-аноніми повторюють стару методичку. Як і в першому, так і в другому випадку це ніщо інше як варварське захоплення територій. 

«Російська армія докладає всіх зусиль, аби всі захоплені Україною землі повернулися в рідну гавань. Варто лише ще почекати, бо зараз ми над цим працюємо», — так коментували (та й виправдовували свої поразки на полі бою) російські пропагандисти. Пояснювали, що у свої обійми Росія прийме «всіх людей та всі землі». 

Зрештою, Москва вкотре намагається себе вибілити та натякнути на нібито благі наміри своїх кривавих дій. Насправді ж Росія нічого не повертає, а захоплює, анексує, знищує та руйнує.

Росіяни проявляють зневагу до українців у різні способи, зокрема і з використанням образливих назв. Прикладом тому є слово «западенці». 

Російські пропагандисти та користувачі соцмереж так називають мешканців західних областей України. При цьому намагаються змалювати їх або надто зверхніми до людей з інших регіонів, або гіршими за мешканців інших областей України. Дуже часто пропагандисти вказують, що саме «западенці» ледь не щодня їдуть до Польщі на закупи та готові здати свою країну Заходу, оскільки нібито не розуміють усіх ризиків. Ба більше, вони стверджують начебто «западенці» є коренем зла в українському суспільстві, бо нібито марять Бандерою та насаджують свої погляди по всій Україні. Також агітпроп пояснював, що більшість людей із західної частини України користаються війною й нібито всі тікають до Польщі у статусі біженців. Буцімто вони лякали поляків «нацистськими гаслами» тощо. До речі, такий кейс ми спростували у нашій хроніці дезінформації.

Використовуючи все це, Росія хоче підсилити меншовартісні стереотипи про українців та розколоти наш народ. До такого вдавалися й проросійські політики, створюючи міфи про те, що «Донбас годує западенців». Усе це допомагає Росії поширювати свої імперські амбіції на Україну. Мовляв, росіяни кращі за українців, які навіть між собою не можуть жити у злагоді. Однак саме Росія і намагається розʼєднати українців, щоб реалізувати свої шкідливі ідеї. 

Російська пропагандистська машина постійно просуває тези про буцімто історичну належність деяких українських територій до Росії. Мовляв, Україну вигадав Ленін, коли створював СРСР, а Хрущов «подарував» їй чужі території. Як мінімум, ще з 2021 року російські політики підтримували цю тезу. Уже за лічені години до вторгнення в Україну Путін назвав Україну «країною імені Володимира Ілліча Леніна». Відповідно захоплення українських територій — «відновленням історичної справедливості».

Більш системно цю тезу агітпроп почав транслювати вже в умовах великої війни. У цьому пропагандисти знаходили собі виправдання щодо варварського вторгнення і пояснювали, що Росія як правонаступниця Радянського Союзу буцімто претендує на землі України. Нібито це споконвічні російські території, а Україна їх «захопила» після розпаду Союзу. За версією пропагандистів, Крим, Донеччина, Луганщина чи навіть Харківщина й Херсонщина завжди були російськими, а на цих землях живуть росіяни. У такий спосіб автори приховують свої справжні дії — окупацію України — й називають це відновленням справедливості. 

«Наприкінці вересня люди з Херсонщини, Запоріжжя зробили свій вибір — возз'єднатися з Росією та відновити історичну справедливість у регіоні», — так пропагандисти коментували проведення псевдореферендумів на тимчасово окупованих Росією територіях. Проте фіктивні референдуми не є волевиявленням українців, а лише намаганням додати легітимності спробам Росії захопити частину іншої держави. 

Росія маскує свої ворожі дії під «благі цілі» для людей, а насправді загарбує землі, руйнує міста і села, перешкоджає мирному життю. 

Відповідно риторика про захист «російських територій» вигідна пропагандистам, зокрема, щоб вселяти хибне враження, буцімто всі дії Росії правильні та навіть більше — благі. Так російські політики добиваються лояльності та мінімального громадського опору, оскільки Кремль нібито захищає росіян від українців (визволяє «росіян» з-під ярма України ), а не веде криваву війну. 

У результаті Москва просто легітимізує свої дії в очах росіян: захоплення українських територій, їхню анексію, проведення несправжніх референдумів тощо. І перекручує це так, нібито Росія не захоплює чуже, а повертає втрачене. Утім, під терміном «відновлення історичної справедливості» ховається інший та справжній — окупація українських територій та пошук виправдань кривавої війни.