Російські пропагандисти по-різному пояснювали підрив дамби Каховської гідроелектростанції. Однак найпопулярнішою з версій виправдання вибуху є та, що Україна нібито здійснила «заплановане підтоплення» станції. Мовляв, у такий спосіб Збройні сили України хотіли перекрити «провали» на полі бою.

Насправді ж відповідальною за підрив дамби є саме Росія. Про це свідчить низка доказів, включно з даними іноземних медіа і розслідувачів, які аналізували сейсмічну активність навколо ГЕС, супутникові знімки і відкриті дані. 

Використовуючи такі фрази як «заплановане підтоплення», пропагандисти хочуть перекласти відповідальність за дії та їх наслідки з агресора на жертву агресії. Окрім того, подібні повідомлення мають на меті дискредитувати український уряд та його зусилля щодо ліквідації наслідків підриву. Мовляв, Україна підірвала Каховську ГЕС та змусила людей страждати. Однак саме Росія здійснила ще один злочин. 

Російські пропагандисти стверджують, що росіяни повсюдно страждають від ненависті та утисків за межами Росії. Мовляв, російську мову дискримінують, росіянам забороняють вільно пересуватися Європою, а деякі країни навіть не дозволяють користуватися зброєю на їхній території. У відповідь автори вдаються до терміна «утиски», натякаючи на «бажання» світової спільноти нібито позбутися росіян. 

Якщо ж пропагандисти розповідають про «утиски» в Україні, то кажуть про «дискримінацію» російської мови та всього російського, відмову від російських масових продуктів. Так пропагандисти виправдовують широкомасштабну війну, адже потрібно боротися з «русофобією».

В утисках автори звинувачують й інші країни. Пропагандисти писали, що Естонія — країна-послідовниця «нацистської Німеччини», оскільки там заборонили носити зброю «окремим етнічним групам», зокрема росіянам. Насправді дозволи на зброю стали недійсними для громадян країн, що не входять до ЄС та НАТО. Зміни торкнулися не лише етнічних росіян. Утім, міністр внутрішніх справ Естонії Лаурі Ляенеметс запевнив, що обмеження — справді прямий наслідок неспровокованої російської агресії в Україні. 

Тобто це не «утиски» росіян, а відповідь світової спільноти на російську агресію. Росіяни несуть колективну відповідальність за агресію проти України, яку вони підтримали або відповідними висловлюваннями, або мовчанням. Світовий осуд, відмова від російських масових продуктів та обмеження проти агресора — наслідки злочинних дій Росії, а не навпаки, як намагається переконати всіх Москва.

Використовуючи риторику про так звані «утиски», Росія прагне протиставити «миролюбну» себе та інші «ворожі» країни. Москва показує, що весь світ нібито налаштований проти росіян і їх всюди ненавидять. Так пропагандисти, навпаки, виховують неприязнь до різних націй.

Російські пропагандисти постійно намагаються показати свою державу як кращу альтернативу «колективному Заходу». Аргументом на підтримку цього твердження, зокрема, є те, що децентралізація у країнах Європи — це лише ширма, а насправді в них панує диктатура. Натомість у Росії ж нібито все відкрито — центр влади «мультикультурної» країни у Москві. 

У дійсності ж у випадку Росії це є виявом авторитаризму її режиму. Історично склалося так, що Москва контролює всі процеси, особливо на окупованих територіях України. У цьому контексті так звані «уряди» «ЛДНР» не є окремими урядами, а лише «філіями» Кремля. Проте це стосується і самої Росії — у республік у складі Російської Федерації немає власної автономії, а всіх тих, хто намагаються йти всупереч забаганкам Москви, жорстоко карають. До прикладу, розмір дотацій від Кремля для регіонів визначається не за об’єктивними критеріями чи потребами, а за рівнем прихильності або геополітичної важливості для Москви. Як наслідок, Російська Федерація — це міф та завуальовування імперських амбіцій Росії.

Посилено використовуючи такі словосполучення, пропагандисти також поглиблюють владу політичних еліт Росії та придушують голоси інакодумців. За мовчазного схвалення подібні інструменти набувають більшого поширення та значення. 

Після Революції Гідності в Україні російський агітпроп стверджує, що її спланували західні лідери, щоб відділити Україну від Росії. Мовляв, власної волі Україна не має, ось і звертається по допомогу до третіх осіб. Нібито якісь зовнішні сили керують Україною. Власне, для позначення цього явища використовують термін «зовнішнє управління», яке розпочалося, за версією агітпропу, у 2014 році. 

За допомогою цього терміна пропагандисти хочуть показати, що всі політичні рішення України ухвалюють західні посадовці. Тоді як українські політики підпорядковуються цим рішенням, без права оскаржити їх. Будь-які події, що відбуваються в Україні та не на користь Росії, нібито спричинені управлінням «ззовні». Так пропагандисти прагнуть сформувати образ країни-маріонетки, яка самостійно не може існувати. Скажімо, Україна повсякчас потребує «захисту». 

Автори переконують, що найчастіше від «зовнішнього управління» страждають мирні люди, які платять податки «бозна-куди», зазомбовані «західними цінностями» і буквально втратили право бути почутими. Тобто показують, що такий «вплив» є недобрим і призводить до стагнації всіх сфер життя людей. 

«Уже як 9 років після революції в Україні влада перейшла до рук західних кураторів, до Вашингтона, й відтоді панує маріонетковий режим», — так один із пропагандистських телеграм-каналів пояснював нібито відсутність свободи слова в Україні. У публікації також наголосили, що Захід перетворює українців на своїх рабів. 

Насправді ж ідеться про партнерство та співпрацю України з іншими державами. Однак кожен прояв такої співпраці Москва маркує як небажаний вплив західних країн, нібито Україна зобов’язана прислухатися лише до російських «політиків». У цьому Росія бачить потенційну загрозу своєму існуванню й подає як один із приводів для повномасштабного вторгнення — боротьби з «колективним Заходом».

Російські пропагандисти намагаються завуалювати в медіапросторі жорстокість дій своїх військових, особливо щодо цивільних. Справжні визначення можуть дистанціювати росіян від своєї армії. Тому вони вдаються до терміна «силові дії». 

У такий спосіб агітпроп зазвичай описує злочини проти цивільних, наприклад, атаки на лікарні, школи та інші обʼєкти цивільної інфраструктури. Пропагандисти найчастіше виправдовують це «перебуванням українських військових» у цих місцях або тим, що українська армія нібито «використовує цивільних як живий щит», до чого часто вдаються якраз росіяни.

Використовуючи це словосполучення, Росія намагається підтримати меседж, що вона нібито не чіпає цивільних, а отже — не порушує міжнародного права. Крім того, у такий спосіб вона також хоче перекласти відповідальність за агресію на жертву агресії та виправдати себе, вдаючись до знелюднення українських цивільних осіб. Мовляв, «силові дії» мусили застосовувати до тих, хто займався нацизмом. Однак досвід показує, що росіяни подібні та зазвичай безпідставні звинувачення використовують як інструмент для знущання з українців, чим регулярно порушують міжнародне право. 

У контексті російської пропаганди західна спільнота — ворожа й несе винятково розруху. Мовляв, цінності не ті, у них немає патріотизму й любові до своєї держави. Переконують, що за Батьківщину ніколи не підуть воювати, бо вони не такі «сильні», «мужні», «відважні», як росіяни. І тому пропагандисти вдаються до терміна «вестерни», або «западники», протиставляючи європейську спільноту й росіян. 

Сам термін утворений зі слова «West» — «захід». Зазвичай автори звертаються не лише до європейців, а й до американців чи інших жителів Заходу. Причому в таких повідомленнях можуть описувати або політиків, або узагальнену групу людей. Якщо ж пропагандисти згадують західних політиків, то натякають, як їхні політичні рішення абсолютно неправильні, недолугі, і взагалі ті люди некомпетентні у своїй справі. Натомість погляньте на російських «політиків», які здатні налагодити світовий порядок. 

Коли йдеться про жителів Заходу, автори намагаються не вказувати національності, походження, країни й уникають конкретики. Тобто існує народ росіян, а є якісь «вестерни». Таку риторику використовують пропагандисти для умиротворення росіян. 

Наприклад, один із пропагандистських каналів переконував росіян, що рівень підтримки України «у цих західників» падає, тож переживати Росії не варто. За допомогою такого зневажливого тону автори підкреслюють нібито меншовартість західної спільноти, а росіян — навпаки, возвеличують. Зазвичай у повідомленнях, де містилося слово «вестерни» чи «западники», були й слова «росіяни», «російський народ». Автори чітко розмежовували російську спільноту й «інших». 

Загалом у такий спосіб пропагандисти спотворюють реальність, підживлюючи наратив про існування «колективного заходу» — цілої «моногрупи», забуваючи про кожну країну, національність, народ, спільноту, людину. Також це прояв ксенофобії, коли автори пишуть про  великий народ росіян та про якихось «інших, не таких». Агітпропу вигідно протиставляти «моногрупу» людей і росіян, показуючи так верховенство одного народу над іншими. 

Після окупації територій України росіяни стверджують, що для мешканців цих земель починається «нове життя». Мовляв, Росія вже готова відбудовувати Україну та виправляти її помилки. До прикладу, заради підтримки цього меседжу президент Росії Путін відвідав тимчасово окупований Маріуполь, який Росія нібито вже почала відбудовувати.

Використовуючи це словосполучення у такому контексті, пропагандисти хочуть створити штучний контраст між життям при «київській хунті» та «русском мірє». Мовляв, тимчасово окуповані території терпіли знущання Києва роками і тепер нарешті можуть жити на повну. 

Однак реальний стан речей не такий оптимістичний, як меседжі агітпропу. Зруйновані міста на цих територіях не треба було б відбудовувати, якби на Україну не напала Росія. Крім того, замість витрачання коштів на агресію проти України, Росія могла б відбудувати міста на своїй території, де немає доступу до водопостачання чи опалення.

За допомогою різних означень чи мовних зворотів агітпроп намагається змалювати Україну в очах росіян найвигідніше для пропаганди. Наприклад, кажуть «на Україні», натякаючи на колоніальне минуле й залежність від Росії. Або ж «окраїна», нібито розташована на краю «однієї великої держави». Пропагандисти прагнуть всіляко заперечити існування України і вживають термін «країна 404» або навіть просто «404».

Насамперед вони проводять паралель з відомим, зрозумілим символом «Error 404» — помилка завантаження вебсторінки. Цю помилку вибиває, коли сторінки по факту не існує. Тобто автори перенесли ознаку одного предмета на інший. За допомогою зрозумілих більшості образів агітпроп показує, що Україна — країна, якої нібито не існує, її буквально нема. Цьому значенню надають негативної конотації, коли пропагандисти злісно описують успіхи України або хочуть звинуватити її в тих чи інших діях. Мовляв, як ця «країна 404» ладна чогось досягнути?

Так, один із пропагандистських каналів описав події знищення росіянами Каховської ГЕС, перекладаючи відповідальність на Україну: «Очевидно, що 404 була вигідна руйнація ГЕС — раніше там і заявляли про такі плани». Тобто підкреслюють буцімто злочинність України, запевняють, що така країна «не повинна існувати». Усе це плекає в росіян ненависть і лють до України.

Загалом така риторика є і частиною конспірологічної теорії, що Україна — фіктивна держава. У такий спосіб автори прагнуть заперечити існування країни та замилити очі росіянам та іншим народам, які не сприйматимуть Україну як незалежну, суверенну державу. Такі меседжі сприятимуть стереотипам, що Україна — частина Росії чи що української держави ніколи не було.

Росія постійно намагається показати себе сильною мультикультурною державою, що піклується про своє розмаїття. Зокрема, це можна побачити у промоційних матеріалах країни або в заявах міжнародного рівня. 

Однак насправді російська політика безпосередньо спрямована на знищення багатонаціональності. Як правило, багатонаціональна держава утворюється в процесі колоніального загарбання (і не тільки), чим Росія займалася і займається.

Риторика Росії на цей момент є колонізаторською і нацистською. Завдяки їй Росія намагається досягнути зверхності над усіма поневоленими народами, прикриваючись тим, що вона нібито піклується про національні спільноти. Водночас зовні плекає наратив про великий російський народ, не згадуючи інших або приписуючи всім-всім народам статус «росіян». Наприклад, мови різних національностей всередині Росії поступово зникають через законодавчі ініціативи, що унеможливлюють їх використання в суспільному та культурному полі. До прикладу, у 2021 році заарештований активіст за права народу комі розмовляв під час судового засідання мовою цього народу, однак суддя засудила використання мови комі навіть попри її задекларований статус республіканської мови. Або ж після численних воєн зі справжньою ідентичністю чеченців російська влада дозволила залишити тільки ту її частину, яка збігається з пріоритетами та цілями Москви, в обмін на великі дотації з державного бюджету. 

Ба більше, російський політикум навмисно створює ситуацію привілейованості росіян над іншими етносами в складі країни в контексті агресії проти України. Зокрема, велика частка загиблих російських військових у війні за етнічною ідентифікацією є бурятами. Навіть Папа Римський свого часу назвав бурятів та чеченців найжорстокішими серед російських солдатів, що воюють проти України. 

Використовуючи концепцію «багатонаціональної держави», російські пропагандисти та високопосадовці замилюють очі на реальний стан речей для багатьох етносів у складі країни, що є результатом цілеспрямованої політики знищення багатокультурності всередині Росії. Все це робиться для посилення контролю та втримання центру влади в одному місці. Крім того, це працює і на зовнішньому рівні в рамках публічної дипломатії. Зокрема, подібні меседжі поширюються через «Російські доми» (культурні центри МЗС Росії в інших країнах). «Детектор медіа» вже писав про фейки цієї інституції. 

За версією російського агітпропу, дві «союзні держави» — Росія та Білорусь — об’єдналися задля досягнення спільного блага. Мовляв, єдиний політичний, економічний чи військовий простір сприяють «розвитку» держав. 

Так звана Союзна Держава ґрунтується на попередньому договорі між Росією та Білоруссю, який уклали ще у 1997 році. Відтоді процес побудови «держави» розпочався. А диктатор Путін неодноразово заявляв, що він розглядає Білорусь як свого «найближчого союзника», і обіцяв виконати всі обов’язки щодо створення Держави «незалежно від того, хто перебуватиме при владі».  Наприклад, він закликав змінити Конституцію Білорусі відповідно до російських інтересів, а закони країни — «гармонізувати» з російськими. Чи, скажімо, стверджував, що білоруси та росіяни — один народ. 

Тож це ніякий не «союз» чи «об’єднання» двох суверенних держав, а поглинання Білорусі російським диктатором Путіним. Це і довели європейські журналісти у своєму дослідженні. Як вони пояснили, у російського керівництва є конкретна стратегія захоплення Білорусі, яка бере свій початок, власне, із «Союзної Держави». Відповідно до такої стратегії, до 2023 Москва прагне досягнути верховенства російської мови над білоруською у всіх сферах та запровадити спрощену процедуру видачі білорусам російських паспортів. 

Та й в умовах повномасштабного вторгнення в Україну Росія вже використовує Білорусь як плацдарм для запуску ракет. Російські окупанти перебували й перебувають досі на території «країни-союзниці». І в Україні лунають повітряні тривоги через зліт літаків з ракетами не тільки в Росії чи акваторії Чорного моря, а й на білоруській території. Навіть самопроголошений президент Лукашенко визнав, що він бере участь у російсько-українській війні на боці Росії. 

Російська економіка зазнала значного впливу через санкційний режим у відповідь на агресію Росії проти України. Багато її показників упали, однак пропаганда не може про це відкрито говорити, оскільки тоді росіяни можуть запідозрити, що агресія їхньої держави завдає шкоди і їм. Тому російські високопосадовці та пропагандисти вигадали термін «відʼємне зростання».

«Відʼємним зростанням» є зростання у зворотному напрямку. Пропагандисти стверджують: так, можливо, на цифрах усе погано і показники падають, однак насправді все налагоджується. Для пояснень цього явища вони шукають різних виправдань: то шкала не така, то рейтинги зроблені зрадниками, то цифри переплутали. Росіяни використовують ці виправдання щодо зниження показників експорту, товарообігу, падіння курсу валюти тощо. Цей термін є евфемізмом для завуалювання реальної ситуації.

Граючись із лексикою, пропагандисти хочуть завуалювати негативні наслідки агресії проти України та підтримувати її надалі. Мовляв, росіян лякали крахом економіки, але ми тримаємось, тому треба воювати далі. Це лише ще раз показує, як російські політичні еліти нехтують життям цивільних, оскільки війна проти України поглибила рівень бідності росіян. 

Москва намагається всіляко показати, що не зазнала жодних економічних чи соціальних наслідків своєї агресії. Мовляв, країна розквітає, жодні санкції не працюють, економіка росте, рівень безробіття падає — «усе стабільно».

До «стабільності» часто звертаються як російські «політики», так і пропагандисти. Останні стверджують, що в Росії все набагато краще, ніж очікувалось: і ціни на продукти нижчі, і комунальні послуги коштують не захмарних грошей. А от в Україні геть інакше: людей не шанують, забирають у них гарантовані виплати, та й узагалі українці живуть на мізерні зарплати. Подібні повідомлення мають кілька завдань: деморалізувати українців, мовляв, Україна не витримає війни проти Росії, тож краще одразу здатися; змалювати позитивну картину для росіян, щоб вони не критикували вплив повномасштабної війни на власні життя; довести українцям, що бути з Росією економічно вигідно.

Коли ж політики говорять про «стабільність» у Росії, то найчастіше  звертаються до самих росіян, переконуючи їх, що країна продовжує процвітати. Так агітпроп прагне забезпечити лояльність громадян до влади. Наприклад, диктатор Путін протягом пленарного засідання Євразійського економічного форуму 24 травня доводив, що ВВП Євросоюзу знижується до критично малих показників, тоді як Росії — тільки збільшується. Звісно ж, це неправда. 

Пропаганда намагається видати бажане за дійсне. Адже за висновками Ради Європейського Союзу, 2022 рік став поганим для російської економіки. За оцінками експертів, у 2022 році показник валового внутрішнього продукту Росії впав щонайменше на 2,2% за найкращим сценарієм і до 3,9% — за найгіршим. А численні дослідження доводять, що санкції справді руйнують російську економіку. Ще можна згадати рівень зарплатні, соціального благополуччя. Проте справжні цифри російське керівництво приховує, маскуючись «стабільністю», яка насправді є стагнацією багатьох сфер життя росіян. 

В умовах повномасштабної війни багатьом українцям доводилося рятувати свої життя, виїжджаючи з тимчасово окупованих або небезпечних територій в ту частину України, де не ведуться бойові дії,  або в інші країни. Росія також пропонувала людям «урятуватися» через «евакуаційні табори» з окупованих українських територій до РФ. Мовляв, Херсонщина, Донеччина, Луганщина, Харківщина — непридатні для життя, і людям звідти потрібно «виїхати у безпечніше місце». Однак така «евакуація» частіше була не добровільною, а примусовою, і люди не мали вибору, крім того, як їхати на територію Росії. 

Насправді ж під терміном «евакуаційні табори» пропагандисти мають на увазі не виведення людей із зони бойових дій та надання безпечного місця для життя, а навпаки — фільтрацію і примусову депортацію. З початку війни до Росії потрапили щонайменше 2 мільйони 800 тисяч людей, які до війни жили в Україні й були вимушені виїхати чи були депортовані на територію РФ. Тобто люди не обирали, як рятуватися, у них не було вибору, і російська влада пропонувала їм свою «евакуацію». 

Коли люди виїжджали до Росії, їх чекали негуманні перевірки. Їхні телефони перевіряли на наявність антиросійських меседжів, на блокпостах були роздягальні, де їх роздягали догола й шукали «ознаки» того, що людина може підтримувати Україну (наприклад, тату з національною символікою). «Евакуйованих» допитували. Людям доводилося висловлюватися погано (або ніяк) про Україну, щоби насамперед вижити. Згодом їх відправляли до різних російських регіонів, й у більшості випадків невідомо, як склалося їхнє життя там. 

Тож це не «евакуаційні табори», а примусова депортація та подальша фільтрація людей. Окупанти погрожували вбити мирних українців, якщо ті під час фільтрації висловлюватимуться погано про Росію чи якщо у них знайдуть націоналістичні ознаки в телефоні, на тілі, в особистих речах. 

Канонічна церква в розумінні російського агітпропу — це винятково російська православна церква або церква Московського патріархату. Мовляв, інші — неканонічні, тобто несправжні. Нібито єдиним центром православ’я є саме Москва. 

Аби підтвердити неканонічність інших церков, зокрема українських, російські пропагандисти стверджують, що Україна — язичницька держава, і що взагалі українське керівництво ладне знищити всі святині, адже Зеленський завзятий сатаніст. За версією російського агітпропу, Православна церква України не відповідає релігійним канонам, бо її очільники нібито мріють канонізувати Степана Бандеру та навіть Джо Байдена. Натомість мирні українці буцімто не поважають інші релігії та бажають смерті всім вірянам-інакодумцям. 

Москва вдається до конспірології, щоб показати, наскільки українці «грішать», якщо відмовляться відвідувати УПЦ МП. Наприклад, автори говорили, що ПЦУ «сіє смуту», виганяючи УПЦ МП з території України. Нібито на одному з головних храмів України «почорніли хрести» через богохульні дії українців. Навіть тварини вказували на богохульство людей. Подейкували, що над Києвом кружляли зграї темних птахів саме через грішні дії українців. А нещодавнє весняне водопілля в Києві пропагандисти назвали карою Божою, хоча це характерне природне явище для міст, які стоять на берегах річок. 

У такий спосіб пропаганда намагається переконати своїх споживачів, що дії України суперечать релігійним канонам, а тому варто мобілізуватися й зі зброєю рятувати «канонічну православну церкву». Це один із меседжів, за допомогою якого Росія виправдовує своє вторгнення. Утім, ніякої «канонічної» чи «неканонічної» церкви не існує. Українці обирають церкву, яка їм до душі. ПЦУ — незалежна церква, яку наразі визнали 4 з 13 помісних церков, зокрема Константинопольська, Олександрійська, Кіпрська та Елладська. 

За версією російського агітпропу, масові «безпорядки» — це злочин проти громадськості та її безпеки, який полягає в організації мітингів проти влади та її рішень. Тобто мирний мітинг перетворюється на «безпорядок», якщо російській владі не до вподоби тема протесту. 

Пропагандисти використовують термін «безпорядки», щоб у росіян залишилася асоціація, ніби мітинг — це щось небажане, і взагалі варто висловлювати свою думку, адже вона може зашкодити «загальному порядку» в суспільстві. Тобто порядок «потрібно наводити» й позбуватися будь-якого інакомислення. Такий термін існує на загальнодержавному рівні. У Кримінальному кодексі Росії передбачена відповідальність за так зване створення «безпорядків». Натомість в Україні та решті цивілізованого світу використовують термін «масові заворушення», який прямо натякає на ворожі (часом озброєні) дії проти людей та влади. 

«Безпорядки» стосуються не лише Росії, а й усього світу. У проросійських та російських медіа, наприклад, новини про недавні протести в Грузії чи у Франції маркуються за тегом «беспорядки в мире». Причому в пошуковику з’являється більше відповідей, якщо шукати інформацію саме за ключовим словом «беспорядки». 

У такий спосіб агітпроп виховує в росіян байдужість до громадської думки, позбавляє можливості бути почутим та зрозумілим. Це й вигідно Москві, яка боїться громадського осуду щодо своїх дій і тому всіляко намагається залагодити ці процеси й уникнути протестів.

За визначенням агітпропу, все, що суперечить «політиці» Москви, розцінюється як «екстремізм». Мовляв, дії деяких радикально налаштованих росіян спрямовані на підбурення громадськості. Відповідно, усіх екстремістів потрібно карати.

У Кримінальному кодексі Росії є чотири «екстремістських» статті, одна з яких з’явилася у 2014 році після російської окупації Криму. За висновками правоохоронних органів, росіяни не можуть закликати до сепаратизму, тобто критикувати владу чи її дії. Так, російська філія «Бі-бі-сі» у своєму матеріалі наводить приклад, коли росіянин поставив уподобайку в «Одноклассниках» на публікацію з побажаннями смерті та ганьби росіянам, які їдуть воювати на «Донбас». І проти нього порушили кримінальну справу за звинуваченням у «ненависті за національною ознакою». Це не єдиний випадок боротьби з «екстремізмом». За статистикою Верховного суду Росії, торік 693 особи були засуджені за екстремізм, проте вони не пояснюють, за які саме злочини. 

Звісно ж, російська влада перебільшує свої повноваження і розцінює як «екстремізм» ледь не все, що їй просто не подобається. Навіть згідно з висновками аналітичних центрів «Сова» чи «Агора», за діями росіян у соцмережах слідкують правоохоронці. Наприклад, адміністрація соцмережі «ВКонтакте» активно співпрацює зі слідчими органами, розкриває дані користувачів, їхні адреси, телефони, час виходу в мережу тощо. Тобто це є свідоме обмеження свободи слова, і аж ніяк не захист росіян від радикально налаштованих людей. Росіяни називають «екстремізмом» будь-яку незгоду з владою, її діями та вчинками. Нібито всі дії Росії винятково правильні й не підлягають осуду.

На міжнародній арені Росія позиціює низку країн як «недружні». Мовляв, ті займаються «недружніми діями» проти Росії — накладають санкції та інші обмеження. За версією агітпропу, звісно, Москва несправедливо отримує санкції і взагалі без причини не шанована у дипломатичних колах. Тому Росія дає відсіч, створивши свій список «недружніх країн», і показує, з якими країнами росіянам не можна товаришувати.

Уперше термін «недружня країна» з’явився в російському законодавстві у квітні 2021 року. Обмеження полягали в тому, що таким державам можуть заборонити наймати на роботу громадян інших країн до своїх дипломатичних представництв у Росії. Мається на увазі, що в посольствах і консульствах іноземних країн у Росії можуть працювати тільки росіяни. Спочатку в цьому переліку було дві країни: США і Чехія. Згодом російський уряд не тільки збільшив список, а ще створив інший. Наразі в Росії два списки «недружніх країн». Пропагандисти кажуть, що такі заходи — винятково відповідь на «ворожі дії тих країн». Тобто всього Європейського Союзу, США та Канади, і навіть Японії й Австралії — 48 країн світу. 

Насправді ж жодних «недружніх» країн не існує. Увесь світ виступає проти агресивної політики Росії та відповідає санкціями, обмеженням кількості росіян у дипломатичних установах тощо. Країни не мають наміру ворогувати, а навпаки, заявляють про демократичні цінності, відповідають на російське вторгнення в Україну. Для Росії, вочевидь, такі дії є недружніми. Натомість Росія потоваришувала з Білоруссю, Еритреєю, Сирією, КНДР. Ці країни, наприклад, активно блокують будь-які законодавчі ініціативи, спрямовані на підтримку України, в Генасамблеї ООН. Один із таких друзів — Білорусь — навіть визнала, що бере участь у війні разом з Росією. 

Щопʼятниці Міністерство юстиції Росії додає нових фізичних та юридичних осіб до реєстру «іноземних агентів». Хоч і існує думка, що статус «іноземного агента» та «небажаних організацій» є тотожним, насправді це не так. 

Статус «небажаної організації» у Росії регулюється окремим законом. Цей статус суворіший ніж статус «іноземного агента». В той час, як «іноземні агенти» мають право і далі працювати в Росії, однак зі значними ускладненнями, «небажаним організаціям» заборонено працювати в країні з моменту надання статусу. Якщо організація продовжує свою роботу навіть попри статус, її спершу оштрафують, а потім примусово закриють.

Згідно з законом, «небажані організації» визначають за рівнем їхньої загрози для національної безпеки Росії. Втім, росіяни маніпулюють цим визначенням та підмінюють поняття, вважаючи будь-яку критику у свій бік або поширення правдивої інформації про війну «загрозою» своїй нацбезпеці. 

Використовуючи цей статус, Росія хоче знищити тих, хто говорить правду та критикує уряд, оскільки це могло б знищити чинний режим. У такий спосіб вона хоче відвернути увагу від своїх злочинів та перекласти відповідальність за них на треті сили. Мовляв, усі ці організації хочуть знищити Росію, тож у неї немає іншого виходу.

Водночас критикуючи країни Заходу через «утискання» вигідних для Росії організацій та через план «знищення Росії», сама Росія вдається до антидемократичних практик за мовчазної згоди своїх громадян у ролі жертви. 

Російський агітпроп позиціює Українську православну церкву Московського патріархату як єдину та канонічну. Після того, як Православна церква України отримала право на автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія, російська пропаганда називає українців розкольниками. 

Пропагандисти використовують термін «розкольники», щоб натякнути, що українська церква є нібито несправжньою й незаконною. Водночас усі віряни, які відвідують ПЦУ, — несправжні православні. Мовляв, ПЦУ самовільно відділилася від УПЦ МП, хоча остання — «справжня» церква. Російська православна церква засудила дії України щодо автокефалії та навіть розірвала стосунки з Константинополем. Наприклад, у відозві РПЦ до Вселенського патріархату в Константинополі йшлося, що рішення щодо України «незаконні» та ухвалені «в односторонньому порядку» без урахування закликів РПЦ та «братських помісних церков». Утім, РПЦ не зважає, що загалом не має права втручатися у справи іншої суверенної держави.

Тож українці ніякі не «розкольники», не «схизматики», а вільні віряни, які ладні обирати церкву, яка їм до душі. Ба більше — віряни, які виборюють право на незалежність української церкви та борються з засиллям російського впливу на церкву. ПЦУ — незалежна церква, яку наразі визнали 4 з 13 помісних церков, зокрема Константинопольська, Олександрійська, Кіпрська та Елладська. Українська церква має свої звичаї, обряди та парафіян.

Російські пропагандисти намагаються уникати відповідальності, добираючи різні формулювання для означення війни, яку в Україні розв’язала Росія. Надто часте використання офіційних формулювань може спричинити не лише втому, але і сумніви у діях російських військових. Тому більш неформальною конструкцією є «бойові дії». 

Війна Росії проти України триває вже девʼятий рік поспіль. Зрозуміло, що вона відбувається здебільшого на полі бою, що і є бойовими діями. Однак у «бойових дій» є чітке визначення — війна. 

Використовуючи це словосполучення, Росія намагається показати, що війна проти України — явище тимчасове й нібито не створює додаткових проблем для росіян. Розмиті формулювання також використовують для підігравання меседжу «бліцкригу», який російський уряд обіцяв своїм громадянам у разі наступу на Україну. Додатково, російський агітпроп за допомогою цієї конструкції знову намагається перекласти відповідальність за злочини агресора на жертву агресії. 

Москва намагається демонізувати українців, приписуючи їм так звані «націоналістичні» погляди, називаючи їх праворадикальними, бандерівцями тощо. За версією агітпропу, після так званого «державного перевороту» «націоналізм» офіційно став  державною ідеологією України. Мовляв, вільнодумство в Україні заборонено, а всі, хто не підпорядковується державній ідеології, — будуть покарані. 

Російська пропаганда апелює до українців і називає їх «націоналістами», щоб натякнути на нібито радикальні погляди серед мирних людей. Агітпроп навмисне перебільшує вагу в українському суспільстві носіїв націоналістичних поглядів, описуючи їх як таких, що поділяють думки з представниками нацистської Німеччини та знущається з прихильників Росії. Нібито українці стали заручниками інших українців-«націоналістів» і повинні, наприклад, заперечувати все російське, ненавидіти росіян та російську мову. Усе для того, аби насамперед розколоти суспільство і створити табори «своїх» та «чужих». Пізніше прояв будь-чого українського в суспільстві — мови, культури, звичаїв — маркувався  як «націоналістичний».

Пропагандисти прирівнюють українців до так званих «націоналістів», адже в Україні навпаки панує гласність та вільнодумство, тож українці не заперечують свою ідентичність, ще й надто — не цураються про це заявити. Водночас сам термін «націоналізм» не є чимось поганим, а характеризується лояльністю та відданістю до своєї нації. Для Москви прояви самобутності є чимось «страшним», оскільки так важче втримати людей навколо своєї ідеології. Поступово українці відмовляються від російських продуктів, мови, традицій абощо. І це не прояв націоналізму, це ознака свідомого українського суспільства, який обирає свій самостійний шлях.

У своїх матеріалах російський агітпроп використовує термін «ополченці», для позначення сепаратистів, які співпрацювали з Росією й буцімто «визволяли Донбас» у Донецькій і Луганській областях з 2014 року. Також цим словом називали й російських військових, які фактично перебували на території Донеччини й Луганщини, однак Росія не визнавала цього.  

Цим терміном вони хочуть надати більшої героїчності учасникам сепаратистських рухів. Мовляв, вони займалися спротивом (ополчением) «київському режиму», що прийшов до влади у результаті «державного перевороту» 2014 року, як це називає Росія. Насправді ж ідеться про події Євромайдану чи Революції Гідності. Пропагандисти хочуть створити навколо осіб, що нібито протистояли цінностям Революції, легенду того, що вони борються за справжні цінності та за своє виживання. Втім, серед так званого «ополчения» були представники російських спецслужб. Їхня присутність, зокрема, фіксувалася завдяки нетиповій для жителів регіону говірці та іншим ознакам. Називаючи ці події так званим ополчением, російська пропаганда підмінює поняття, адже насправді у 2014 році відбувся російський напад на східні регіони України й анексія Криму. 

Використовуючи термін «ополченці», пропагандисти хочуть дискредитувати Україну й поглибити штучно створений розкол у ній. Мовляв, українці хотіли знищити справжню ідентичність Донеччини й Луганщини, а місцеві більше не могли цього терпіти, тому і пішли в «ополчение». Такий підхід не є новим. Наприклад, схожу тактику використовували під час президентських виборів 2004 року для кампанії Віктора Януковича, коли його команда поширювала меседжі про його опонента Віктора Ющенка, прихильники якого нібито ділять Україну на два сорти: ліпший (Захід країни) та гірший (Схід). Однак подібний розкол штучно поглиблюється саме Росією, оскільки вона часто підтримує сили, що маніпулюють відмінностями між мешканцями різних регіонів України.

«Незаконна зміна влади» та «державний переворот» — так описує російський агітпроп події в Україні у 2013-2014 роках. Мовляв, саме після цього «перевороту» Україна пішла неправильним курсом і поріднилася «не із тими». Москва переконувала увесь світ, що в українській столиці відбувалися «масові безпорядки», які й спричинили невдоволення «простого народу», і той «повстав».

Російські пропагандисти використовують термін «державний переворот» насамперед на позначення Революції Гідності — події, яка відбулася у відповідь на фактичну узурпацію влади експрезидентом, втікачем Віктором Януковичем. У 2013 році він не підписав у Вільнюсі Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. Після чого розпочалися масові протести, які й стали початком Євромайдану. Одним із приводів для кривавих зіткнень мирних українців зі ставлениками Януковича стало побиття студентів, які прийшли на мітинг оскаржити зривання угоди між Україною і ЄС. 

Використовуючи термін «державний переворот» російський агітпроп натякає на незаконне захоплення влади так званими «націоналістами», які прибрали владу до рук. Утім, насправді ж політика Януковича полягала у масовому зросійщенні, аби потім перетворити Україну на колонію Росії. І це уряд Азарова за очільництва Януковича захопив владу в Україні. Після побиття українських студентів за наказом Януковича український народ не здійснював «державний переворот», а боровся за свободу, гідність та право називати себе європейцями. У той час, коли українці гинули за основи демократії, Янукович самостійно втік з України й у такий спосіб зрікся влади.

Російські війська зазнають провалів на полі бою. Некомпетентне командування, корупція, розбіжності серед еліт, проблеми з ресурсозабезпеченням, застарілі технологічні можливості — з усім цим стикаються російські солдати на фронті. 

Через ці проблеми або тиск обставин, часу чи керівництва (а часто і всіх факторів водночас) цілим ешелонам російських солдатів нічого не залишається окрім втечі, щоб зберегти власне життя хоча б на якийсь період. Однак пропагандисти не можуть сказати про це правду. Для них важливо втримати героїчний образ російських збройних сил. Крім того, він тримається на маніпулюванні суттю самопожертви. Мовляв, російський солдат заради батьківщини готовий на все: і у вогонь, і у воду, і життя віддати. Тому втечу російських військ агітпроп називає «перегрупуванням».

Ба більше, використовуючи таке формулювання пропагандисти хочуть створити ілюзію продуманості кроків Росії. Буцімто це — черговий хід великих російських стратегів, які перехитрили українців. Насправді ж подібні втечі мають спонтанний характер й обумовлені тим, що українська армія витісняє російських військових з українських територій.

«”Іноземні найманці” — посланці НАТО», «Росія воює проти Заходу» — такі меседжі просуває агітпроп щодо іноземних бійців, які стали на захист України. Мовляв, в Україні все погано, нікому воювати, тому й вербують «найманців». 

Утім, російська пропаганда підмінює поняття й називає іноземний легіон найманцями. Іноземний легіон юридично є частиною ЗСУ, точна цифра його учасників не повідомляється, як і всіх решти бійців. Відповідно агітпроп хоче применшити важливість української армії, протиставляючи її так званим «найманцям», яких нібито на полі бою більше. Водночас Москва прирівнює «найманців» до злочинців у контексті України. Проте справді найманці воюють з боку Росії, наприклад, вагнерівці. 

Узагалі термін «найманець» означає, що людина бере участь у війні, однак не є частиною збройних сил тієї чи іншої країни. Найманців зазвичай вербують треті сторони, а згодом вони отримують за роботу грошову винагороду. У статті 47 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року зазначається, що найманець керується основним принципом — отримати грошову винагороду, яка істотно перевищує винагороду бійців того ж самого рангу, які офіційно входять до збройних сил. Тож російська пропаганда намагається показати, що Україна вербує іноземців, аби ті воювали за неї. Проте інтернаціональний легіон — військова частина ЗСУ, у якій служать винятково військові-добровольці.

Пропагандисти стверджували, що військові з країн Євросоюзу воювали на території України ще до повномасштабного вторгнення або ж що кількість іноземців в українській армії невдовзі перевищить 50%. У такий спосіб агітпропаганда хоче створити видимість, що насправді воює не з Україною, а з так званим «колективним Заходом». Аналітики та аналітикині «Детектора медіа» у своєму дослідженні аналізували тактики, за допомогою яких агітпроп формує образ «іноземного найманця» в Україні.