Згідно з твердженнями російського агітпропу, Збройні сили України буцімто регулярно чинять воєнні злочини з початку російсько-української війни у 2014 році. Наприклад, у збитті цивільного пасажирського літака Boeing 777 поблизу Донецька в перший рік війни пропагандистські ресурси звинувачували саме українську сторону, а провину Росії — заперечували. Тоді загинули 298 людей — усі, хто був на борту. 

В умовах повномасштабної війни як доказ «злочинів ЗСУ» пропагандисти продовжують використовувати «репортажі», «інтервʼю жителів», яким нібито вдалося покинути зони бойових дій. Ті розповідають, що українські військові буцімто обстрілюють машини людей, які намагаються евакуюватися гуманітарними коридорами, чи використовують цивільних як «живий щит». Або, скажімо, коли в березні 2022 року онлайн-видання Sky News брало коментар у посла Кремля при ООН Василя Небензі щодо скинутої авіабомби на драматичний театр у центрі Маріуполя, той заперечив причетність Росії до цього.

Насправді суд у Гаазі дійшов висновку, зокрема, що згаданий у тексті літак Boeing 777 був збитий ракетою із зенітно-ракетного комплексу «Бук», який належав 53-ій зенітній ракетній бригаді Збройних сил Росії. Щодо Маріуполя, то розслідування низки іноземних організацій одностайно вказують на те, що саме російський літак 16 березня 2022 року скинув авіабомбу на Драмтеатр у центрі міста, де могло загинути близько 600 людей. Звірства росіян у Бучі та Гостомелі на Київщині, в Ізюмі на Харківщині та на інших деокупованих територіях підтверджені та задокументовані журналістами провідних світових медіа — і це є воєнними злочинами, які Росія скоює в Україні щодня. 

У жовтневому звіті ООН щодо воєнних злочинів Росії та України у війні за період з 1 лютого по 31 липня 2023 року міститься інформація, що впродовж цього часу зафіксовано шість убивств українських військовополонених і жодного вбивства росіян у полоні ЗСУ. Також не існує жодної підтвердженої інформації, що ЗСУ обстрілювали мирних жителів, які намагалися виїхати з небезпечних територій. 

Вдаючись до новомови, у цьому випадку російський агітпроп має на меті перекласти відповідальність за воєнні злочини армії Росії на українське військо. Мовляв, «зло в образі ЗСУ має бути покаране», а «мирних українських громадян треба захищати». Депортації цивільного населення, його катування, масові вбивства, використання для прикриття («живі щити») — ці та інші порушення міжнародного гуманітарного права Росією задокументовані в 50-кілограмовій книзі «Злочинність без покарання» (Crime Without Punishment), створеній в Україні й уже навіть презентованій у НАТО та Європарламенті. 

Одним із факторів, що нібито символізує єдність російського суспільства й держави, є «велика російська культура». У них вітчизняна література — це важлива складова частина культури, духовне середовище проживання народу. Це про Пушкіна, Достоєвського, Чехова, Чайковського, Гоголя чи Толстого зокрема. 

Росіяни вживають термін «велика російська культура» насправді з метою побороти свій комплекс неповноцінності та штучно возвеличити її на міжнародній арені. Мовляв, культури різноманітних країн і народів мають право на існування, але «великою», тобто з винятково багатою спадщиною, є саме російська.

Впродовж століть Росія знищувала українську культуру: мову, історію, звичаї і традиції, культурну еліту — і це не вичерпний список. Росіяни спотворювали факти, присвоювали собі українських літераторів і культурних діячів, наприклад, письменника Миколу Гоголя чи художника Казимира Малевича. Україна — це нібито територія, яка завжди належала спочатку радянській, а нині російській спадщині.

Війна Росії проти України показала справжнє обличчя агресора. Виявилося, що «велика російська культура» може масово виховувати вбивць, ґвалтівників і мародерів, які мають на своєму рахунку вже тисячі воєнних злочинів. Росіяни також показують «велич» культури, на якій зростали, фізичним знищенням памʼяток української культурної спадщини. 

Наприклад, у містечку Іванків на Київщині окупанти обстріляли й підпалили історико-краєзнавчий музей, у якому зберігалося майже 20 робіт всесвітньо відомої української мисткині Марії Примаченко. У Харківській області російські війська прямим влучанням ракети знищили Національний музей Григорія Сковороди. У Запорізькій області росіяни пограбували та розгромили Василівський історико-архітектурний музей «Садиба Попова», що є національною пам’яткою. Міністерство культури та інформаційної політики стверджує, що загалом росіяни пошкодили в Україні вже 664 об'єкти культурної спадщини станом на липень 2023 року.

Позиціювання російської культури як великої завжди мало на меті виправдовувати насильство та зневагу до інших, що є одним із проявів ксенофобії. Пишатися власною культурою, звичайно, можна, проте коли вона насправді привласнює здобутки інших собі подібних, намагається переписати історію, то розмови про «велич» тої культури, в нашому випадку російської, не мають жодного сенсу. Виходить, що ніякої «великої російської культури» не існує — це вигадка, яка радше націлена на те, щоб підкреслити нібито вищість цієї культури над усіма іншими.

У часи Радянського Союзу назви деяких країн відрізнялися від тих назв, які нам звичні сьогодні. Наприклад, теперішня країна Молдова — це тодішня «Молдавія», Білорусь — «Білорусія», а Киргизстан — «Киргизія». Нібито за звичкою в російському медіапросторі продовжують використовувати колишні назви цих країн. Киргизи вважають образою національної гідності та суверенітету той факт, що після понад 30 років незалежності їхню країну все ще називають «Киргизією», позаяк нині її офіційна назва — Киргизька Республіка (Киргизстан).

У першій половині 2023 року творча команда вебдизайнерів із Киргизстану розробила розширення до браузера, що закреслює червоною лінією колишню колоніальну назву країни та показує офіційну. Враховуючи те, що Киргизстан уже кілька десятиліть є незалежним, учасники команди вирішили порушити питання, що турбує багатьох його громадян, та відділити радянське минуле від сучасного та майбутнього країни. 

Росія вважає Киргизьку Республіку, як і решту країн, що колись входили до складу СРСР, своєю «зоною впливу», тобто територією, на якій може диктувати власні умови. Варто зазначити, що в радянські часи постійні репресії та нівелювання ідентичності все ж не оминули й киргизів. Терміни на кшталт «Киргизія» вже застаріли та використовуються лише в Росії, зокрема в медіа, щоб наголосити на надуманій належності цих територій до Росії. Це один зі способів культивування ностальгії за Радянським Союзом, оскільки покоління старших людей чує звичні для себе фрази.

10 жовтня 2022 року Росія почала кампанію масованих обстрілів енергетичної інфраструктури України. Вона тривала до 9 березня 2023 року, а опісля можна було спостерігати окремі випадки таких атак. У результаті російські терористичні обстріли завдали українській енергосистемі серйозних пошкоджень. 

Російські пропагандисти після перших масштабних атак намагалися дискредитувати українську владу та просували меседжі, мовляв, «застарілість» української енергетичної інфраструктури — одна з основних причин перебоїв з електропостачанням. Іншими факторами знеструмлення домівок українців були нібито бездіяльність уряду та неналежне обслуговування обʼєктів енергосистеми. Мовляв, українське керівництво на чолі з Володимиром Зеленським навмисно мучить населення України холодом і темрявою. Росіяни спекулюють на Голодоморі, трагічній події для української історії, та називають таку ситуацію «холодомором» звичайних громадян. 

Ще 16 березня 2022 року Україна офіційно приєдналася до спільної енергосистеми Європейського Союзу. Таке рішення мало на меті допомогти нашій країні підтримувати стабільну систему електропостачання. Європейська електроенергія почала надходити в Україну, а українська — в ЄС. Проте 11 жовтня 2022 року, наступного дня після першого масштабного ракетного обстрілу росіянами енергетичної інфраструктури, Україна призупинила експорт електроенергії. Це було повʼязано з наслідками руйнувань енергосистеми та необхідністю покрити внутрішні потреби України у споживанні впродовж усієї доби, а також забезпечити резерви на вечірній час, коли попит є максимальним. Уже 7 квітня 2023 року експорт електроенергії було відновлено.

Якби не масовані атаки росіян на енергетичну інфраструктуру України, повсюдних знеструмлень не відбувалося б. Підтвердженням цьому є той факт, що жодних проблем із генерацією електроенергії та опалювальними сезонами на території країни до осені 2022 року не було.

Російські плани повністю знеструмити Україну провалилися завдяки титанічній роботі українських енергетиків, підтримці міжнародних партнерів і виваженим рішенням української влади в умовах енергокризи. Після кожної атаки енергетики відправлялися на обʼєкти, які зазнали пошкоджень і, ризикуючи власним життям, ремонтували їх. 

Станом на червень 2023 року Київська школа економіки попередньо оцінює збитки, завдані українській енергетичній інфраструктурі, у 8,8 мільярда доларів. Саме Росія, обстрілюючи ракетами українську енергосистему, несе відповідальність за виведення її з ладу. Вже у серпні 2023 року премʼєр-міністр Денис Шмигаль повідомляв, що в Україні відремонтували пʼять атомних енергоблоків, а ще чотири перебували в ремонті на той момент. До цієї зими Україна плідно готувалася, закуповуючи також, наприклад, запасні 100 високовольтних трансформаторів, які зберігатимуться за кордоном задля безпеки до виникнення в них потреби.

Олександр Лукашенко безперервно виконує обовʼязки президента Білорусі з 1994 року до сьогодні. Для тамтешньої влади немає жодного сумніву, що єдиним легітимним і мало не довічним головою держави є і має залишатися Лукашенко. Крайні вибори білоруського президента відбулися в серпні 2020 року. 

Вибори хоч і були визнані владою Білорусі , але не її народом, західними демократіями та Україною в тому числі. Європейський Союз також не визнав легітимність виборного процесу, позаяк він не був «ані вільним, ані чесним». Під час виборів у Білорусі були перебої з інтернетом, у роботі соціальних мереж і месенджерів, а також великих інтернет-медіа. Лукашенко стверджував, що інтернет у країні вимкнули нібито з-за кордону, щоб «викликати невдоволення в населення». 

Самопроголошений президент Білорусі, готуючись тоді до передвиборчих перегонів, заздалегідь «зняв» трьох потенційно сильних опонентів – блогера Сергія Тіхановського, ексбанкіра Віктора Бабарика й дипломата Валерія Цепкала. Проти перших двох порушили кримінальні справи, а третій виїхав з країни, побоюючись кримінального переслідування. Згодом штаби трьох опозиціонерів, яким не вдалося зареєструватися кандидатами в президенти, об'єдналися та почали просувати кандидатуру дружини блогера Тіхановського – Світлани. Майже одразу після виборів президента вона була змушена покинути Білорусь через погрози й тиск із боку влади.

Після таємної інавгурації Олександра Лукашенка, яка відбулася 23 вересня 2020 року в Мінську, на вулиці білоруських міст вийшли тисячі протестувальників. Одразу після церемонії в центр Мінська почали стягувати військові вантажівки, автозаки й водомети. Трохи згодом там з'явилися бійці в зеленій формі без розпізнавальних знаків, як у Криму у 2014 році. Міліція почала поливати людей з водометів водою, змішаною з помаранчевим барвником. Колишній міністр культури Павло Латушко сказав: «Для нас, громадян Білорусі, для світової спільноти, він тепер ніхто. Прикра помилка історії і ганьба цивілізованого світу».

Ще у 2021 році Володимир Путін та Олександр Лукашенко підписали декрет Союзної держави. Ідеться про наддержавне утворення Росії та Білорусі з поетапно організованим єдиним політичним, економічним, військовим, митним, валютним, юридичним, гуманітарним, ринковим та культурним просторами. Вже у 2022 році Лукашенко заявив, що повністю підтримує російську агресію проти України та є союзником Росії в цій війні, яку він, як і Путін, називає «спецоперацією». Самопроголошений президент Білорусі постає перед світом у ролі військового поплічника Путіна та диктатора, підконтрольного Кремлю.

Росія намагається виправдати свої дії багатьма різними способами. Одним із них є те, що між Росією та Україною нібито були невирішені територіальні претензії, а кордон між двома державами взагалі не проголошено. Мовляв, у Росії не було жодного іншого виходу вирішити цю проблему, окрім як спеціальна воєнна операція. Тим паче, про це ж нібито просили місцеві. 

Насправді ж у 2003 році як Росія, так і Україна підписали (а у 2004 ратифікували) Договір про українсько-російський кордон. Він чітко визначає поділ між Україною та Росією в географічному та правовому контекстах. Підписання цієї угоди означало, що обидві країни мали б визнати кордони одна одної та закрити всі свої територіальні претензії на перемовинах, якщо вони були. 

Однак саме Росія всіляко намагалась перешкодити повноцінній дії цієї угоди. Зокрема, у період між підписанням та ратифікацією відбувся скандал навколо острова Тузла, біля якого Росія збудувала дамбу всупереч уже ухваленій лінії кордону. Крім того, Росія навмисно затягувала процес демаркації кордону і нічого зі свого боку для цього не робила. Україна почала демаркацію кордону з Росією своїми зусиллями у 2015 році, після того, як Росія порушила умови договору вторгненням у Луганську та Донецьку області. 

Ця ситуація є ще одним прикладом того, як Росія за допомогою новомови намагається замаскувати свої порушення міжнародного права. Вона використовує місцевих жителів як розмінну монету задля досягнення своїх імперських амбіцій та хибної валідації своїх дій. Крім того, пропагандисти намагаються перекласти відповідальність з агресора на жертву агресії, брешучи, що в України нібито були «територіальні претензії» до Росії. 

Міжнародне гуманітарне право визначає принципи ведення воєнних дій під час збройних конфліктів. У додатковому протоколі 1977 року до Женевських конвенцій є стаття 48, в якій розкрито суть базових правил ведення воєнних дій. У ній ідеться, що «для забезпечення поваги та захисту цивільного населення й цивільних об'єктів Сторони конфлікту повинні завжди розрізняти цивільне населення та комбатантів, а також цивільні та воєнні обʼєкти й відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних цілей». 

Російський агітпроп використовує словосполучення «легітимна ціль» для позначення обʼєктів, які хоч і можуть мати опосередкований звʼязок із підтримкою України у війні проти Росії, але не є прямими воєнними цілями згідно з міжнародним правом. У такий спосіб росіяни намагаються виправдати свої воєнні злочини в Україні. Водночас метою застосування цього терміна є блокування почуття  провини в росіян за дії своїх військових. 

Прикладом подібного злочину є російський удар вночі 15 серпня по заводу шведської компанії SKF у Луцьку. Посольство Росії у Швеції назвало завод «легітимною військовою ціллю». Компанія SKF опісля трагедії відповіла, що її завод у Луцьку виробляє конічні роликопідшипники, «насамперед для важкої цивільної автомобільної промисловості». 

Після заяви міністра закордонних справ Великої Британії Джеймса Клеверлі про те, що воєнні цілі за межами кордонів України є частиною її самооборони, експрезидент Росії Дмитро Медведєв відповів, що будь-яка посадова особа Британії може розглядатися як «легітимна ціль». Це ще одне підтвердження того, що Росія навмисно розмиває кордони між цивільними та воєнними обʼєктами. 

Раніше ми писали про те, як російська влада застосовує словосполучення «високоточна зброя», щоб заперечити свої воєнні злочини.

У листопаді 2022 року СБУ почала проводити обшуки на обʼєктах Української православної церкви Московського патріархату по всій Україні. Результатами таких дій стали масові виявлення російських паспортів, георгіївських стрічок, матеріалів антиукраїнського спрямування, партійних квитків «Комуністичної партії» СРСР тощо. Низці священників та ієрархів УПЦ МП спецслужба вручила підозри в розпалюванні міжрелігійної ворожнечі чи виправданні російської агресії. Ситуація, що склалася на той момент, прихильникам Московського патріархату була не до вподоби, тож виникла потреба в захисті їхніх церков і соборів, легітимації діяльності в Україні.

У відповідь на дії СБУ та осуд українського суспільства віряни МП почали використовувати слово «грішники» на позначення людей, які нібито відвернулися від них і бажають розʼєднати церкви. Свою церкву вони називають «істинною» і залякують, що «грішники» відповідатимуть за свої дії на іншому світі. Агітпроп також проявляє ксенофобію, коли стверджує, що настане час, коли російське православʼя буде очищене від «завезеної» із-за кордону релігійної скверни. Водночас віряни МП кажуть, що є ще час покаятися тим, хто зрадив їхню патріархію, і якщо відступники це зроблять, то будуть прощені й прийняті назад. 

Зрештою, ще 27 травня 2022 року зі Статуту про управління Української православної церкви були виключені всі норми, які хоч якось натякали на зв’язок із Москвою. Разом з тим Статут Російської православної церкви продовжує визначати УПЦ частиною Московського патріархату, тобто вважає її своїм структурним підрозділом. 

Нагадаємо, що на початку повномасштабного вторгнення патріарх РПЦ Кирило благословив російські війська на кровопролитну війну в Україні. УПЦ МП часто провадить не лише духовно-культурну діяльність, притаманну релігійним спільнотам, а й здійснює політичні дії, які шкодять інтересам і національній безпеці України. Своєю чергою, Росія всіляко спекулює на цьому, викривлюючи реальність. Раніше ми також задокументували фейк росіян про те, що через «українське богохульство» на храмі Києво-Печерської лаври почорніли хрести.

Російський агітпроп використовує термін «російська весна» до зрежисованих Кремлем подій лютого-травня 2014 року, які призвели до анексії Криму та проголошення маріонеткових квазідержавних утворень на сході України. Пропагандисти ж позиціонують це як масові заворушення в південно-східних областях України, що нібито мали на меті заявити про бажання або від’єднатися від України, яка буцімто стала повністю залежною від Заходу, або ж приєднатися до Росії. За версією агітпропу, «київський режим» разом із західними кураторами спланував Революцію Гідності, намагався віддати Україну на поталу Заходу, однак не врахував думку громадськості — мовляв, більшість людей не підтримувала євроінтеграційний курс, натомість орієнтувалася на Росію. Під приціл Москви потрапили Крим, Харківська, Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська, Миколаївська, Херсонська та Одеська області. І в лютому-березні 2014 року в обласних чи менших містах почали влаштовувати прокремлівські акції, вивішували триколори, намагалися захопити місцеві ОДА. І врешті там з’являлися «зелені чоловічки», які позиціонували себе як місцева самооборона, хоча насправді це були російські спецпризначенці. Власне, пропагандисти переконують, що серія акцій, проведених за участі російських спецслужб, найманців та незадоволених подіями Євромайдану громадян України, а також «референдуми» — це винятково волевиявлення українського народу, спроба легітимно боротися проти «свавілля» влади. 

«Усмішку на обличчі викликають у мене події “російської весни”— коли озброєні з ніг до голови “антимайданівці” проявили своє бажання, бажання стати частиною Росії», — згадують автори в прокремлівських телеграм-каналах ще задовго до великої війни. Пояснюють, що ці події обрамлені повсюдною «радістю» та «захопленням» нібито простих людей, які постали проти української влади після Євромайдану. 

Термін «російська весна» не новий, сягає корінням середини 19 сторіччя, коли Європою прокотилася серія національних рухів, які боролися проти реакційних монархій, — «весна народів». У новітній історії схожу назву отримали події початку 2010-х років, коли в арабських країнах відбувалися масові протести, а подекуди й повноцінні революції проти автократичних режимів. Іронічно, що російські політтехнологи створили термін за аналогією з цими революціями, хоча російська імперія безпосередньо брала участь у придушенні  «весни народів», а Російська Федерація підтримувала режими арабських автократів, аж до втручання у громадянську війну в Сирії на боці диктатора Башара Асада у 2015 році. Отже, ми бачимо чергову підміну понять, яка властива ідеологам російського імперіалізму. «Весна народів» і «арабська весна» були демократичними народними рухами, які вели свої нації до прогресивних змін. Тоді як «російська весна» була організованою Кремлем спецоперацією, яка поширювала на захоплених територіях авторитаризм, а в окупованій частині Донбасу створила справжнісінькі військові диктатури (хунти).

Питання мовної ідентифікації активно використовувалося радянською владою, щоб розділяти народи та поглиблювати політичні розколи. Прикладом цьому є впровадження молдовської мови в часи СРСР. 

«Молдовська мова» — це варіант румунської, що пишеться кирилицею. Лінгвісти стверджують, що літературний варіант обох мов є ідентичним, а різниця — лише в алфавіті. Молдовська мова досі є предметом політичної полеміки в Молдові та «лакмусовим папірцем» для визначення тих, кого підтримує Росія або хто підтримує Росію. Радянська влада створила «молдовську мову», щоб відʼєднати Молдову від впливу Румунії. Натомість у теперішніх умовах кирилицю використовують у Придністровʼї, а проросійські політики активно виступали проти нещодавнього рішення змінити формулювання «державна» та «молдовська мова» на «румунська мова». 

Прозахідні сили активно виступали за протидію «молдовській мові», оскільки вважають її радянським рудиментом. Пропагандисти їх засуджували і намагались показати це як «спаплюження» молдовської історії, як і у випадку з назвою країни. Зокрема, вони наводили хибні аналогії із ситуацією в Україні. Мовляв, на Молдову чекає погане майбутнє, бо в Україні теж розʼєднують людей питанням мови. Однак насправді Росія створила штучний конструкт, яким ділить людей на «правильних» і «неправильних». Використовуючи цей термін, вони й надалі хочуть поглибити розкол молдовського суспільства та дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в країні задля російських імперських амбіцій.

Після чергового російського обстрілу українських територій Міноборони Росії опублікувало допис у своєму офіційному телеграм-каналі із зображенням пуску ракети та написом: «Точно в ціль!». Відбулося це 28 квітня 2023 року – тоді, коли одна з російських ракет влучила в багатоповерхівку в Умані й убила 23 людини, серед яких було 6 дітей. Тобто Москва показала, як насправді працює її «високоточна зброя».

Така риторика вкорінює в головах росіян ідею, що зброя їхньої армії не здатна схибити й застосовується у війні максимально точно. Коли в Міноборони Росії кажуть, що завдали удару по якомусь обʼєкту в Україні, то для возвеличення своїх здобутків вони можуть застосовувати якраз-таки словосполучення «високоточна зброя». Гігантоманія і тут дається взнаки: росіяни вважають Росію еталоном державності, а її оборонно-промисловий комплекс — одним із найпотужніших у світі, бо така зброя є обмеженим ресурсом.

Крім того, у випадку з влучанням російської ракети в багатоповерхівку в Умані й іншими схожими ситуаціями російська пропаганда застосовує тактику віддзеркалення та перекладає провину на Україну. Мовляв, трагедії стаються внаслідок невмілого відпрацювання української системи ППО. Російські ж ракети нібито не можуть влучити у цивільний будинок. Тож росіяни впевнені у правильності своїх дій – вони протистоять «укронацистам».

За версією енциклопедії Міноборони Росії, так звана «високоточна зброя» здатна забезпечити враження обʼєкта з імовірністю 50%. Відповідно, росіяни самі стверджують, що в теорії кожен другий боєприпас не досягає своєї «точної» цілі.

Для збереження довіри з боку цивільного населення Росії та виправдання кривавої агресії проти України агітпроп вдається до всіх можливих способів. Виходить, що «високоточна зброя» – це та, яка вбиває мирних українців, а не та, що летить до запланованих географічних координат. Ба більше, з високою точністю ця зброя здатна переконати пересічного росіянина, що в армії Росії все під контролем у війні проти України.

Росіяни проявляють зневагу до своїх сусідів, зокрема й через використання назв держав. Ми писали про назву «Молдавія», а ще одним прикладом тому є назва «Білорусія». 

Білорусія — це радянська назва Білоруської РСР, яка входила до складу СРСР. Після розпаду Радянського Союзу офіційною назвою колишньої радянської республіки стала Республіка Білорусь. 

Зараз Республіка Білорусь є однією з найбільш лояльних до Росії держав колишнього соціалістичного табору і СРСР. А самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко й далі зближає політику своєї держави з інтересами Росії. Це зближення навіть зафіксоване у міжнародному договорі 1999 року про поступове злиття Росії та Білорусі в одну «союзну державу». 

У Білорусі опоненти Лукашенка використовують термін «Білорусія» для назви країни, де править Лукашенко. А «Білорусь» — для позначення країни без Лукашенка. Зокрема, багато білорусів ображаються на використання радянізованої назви «Білорусія», оскільки сприймають це як зневагу. 

Використовуючи цей термін, пропагандисти хочуть підкреслити субʼєктність політики самопроголошеного білоруського президента і вкотре нагадати про те, що саме Росія керує Білоруссю.  

Російське керівництво системно заявляло, що українські території — нібито насправді російські. Мовляв, Крим, Донеччина, Луганщина були споконвічно російськими територіями, а Україна їх просто нахабно «відібрала». Тому після окупації Криму, Луганської та Донецької областей російський агітпроп заявляв, що землі повертаються «в рідну гавань». Нібито туди, де їм місце. 

У своїх повідомленнях пропагандисти просувають меседж, що основне завдання Росії — стати тихою гаванню для «всіх людей». Вочевидь, для «всіх», хто підтримує політику Кремля. Заразом переконують, що Росія — це «острівець здорового глузду в цьому божевільному світі».

Така риторика маскує справжнє обличчя країни-терориста. Говорячи, що Росія хоче захистити всіх людей світу, вона вчиняла і вчиняє воєнні злочини. На території України з початку війни у 2014 році Росія несе розруху: знищує українські міста й села, вбиває тисячі українців, зокрема й дітей. Водночас пропагандисти вибудовують уявну завісу між Росією та світом, говорячи, що по інший бік — вороги. І виховують у росіян ненависть до інших. 

До великої війни концепція «рідної гавані» асоціювалася лише з анексованим Росією Кримом, коли Кремль системно поширював агітаційні меседжі для псевдореферендуму про «возз’єднання» з Росією. Зараз в умовах повномасштабного вторгнення анонімні телеграм-канали використовують цю риторику повсюдно: буцімто всі захоплені російськими військами землі колись «належали» Росії і вона просто їх повертає. Тобто так телеграм-аноніми повторюють стару методичку. Як і в першому, так і в другому випадку це ніщо інше як варварське захоплення територій. 

«Російська армія докладає всіх зусиль, аби всі захоплені Україною землі повернулися в рідну гавань. Варто лише ще почекати, бо зараз ми над цим працюємо», — так коментували (та й виправдовували свої поразки на полі бою) російські пропагандисти. Пояснювали, що у свої обійми Росія прийме «всіх людей та всі землі». 

Зрештою, Москва вкотре намагається себе вибілити та натякнути на нібито благі наміри своїх кривавих дій. Насправді ж Росія нічого не повертає, а захоплює, анексує, знищує та руйнує.

Росіяни проявляють зневагу до українців у різні способи, зокрема і з використанням образливих назв. Прикладом тому є слово «западенці». 

Російські пропагандисти та користувачі соцмереж так називають мешканців західних областей України. При цьому намагаються змалювати їх або надто зверхніми до людей з інших регіонів, або гіршими за мешканців інших областей України. Дуже часто пропагандисти вказують, що саме «западенці» ледь не щодня їдуть до Польщі на закупи та готові здати свою країну Заходу, оскільки нібито не розуміють усіх ризиків. Ба більше, вони стверджують начебто «западенці» є коренем зла в українському суспільстві, бо нібито марять Бандерою та насаджують свої погляди по всій Україні. Також агітпроп пояснював, що більшість людей із західної частини України користаються війною й нібито всі тікають до Польщі у статусі біженців. Буцімто вони лякали поляків «нацистськими гаслами» тощо. До речі, такий кейс ми спростували у нашій хроніці дезінформації.

Використовуючи все це, Росія хоче підсилити меншовартісні стереотипи про українців та розколоти наш народ. До такого вдавалися й проросійські політики, створюючи міфи про те, що «Донбас годує западенців». Усе це допомагає Росії поширювати свої імперські амбіції на Україну. Мовляв, росіяни кращі за українців, які навіть між собою не можуть жити у злагоді. Однак саме Росія і намагається розʼєднати українців, щоб реалізувати свої шкідливі ідеї. 

Російська пропагандистська машина постійно просуває тези про буцімто історичну належність деяких українських територій до Росії. Мовляв, Україну вигадав Ленін, коли створював СРСР, а Хрущов «подарував» їй чужі території. Як мінімум, ще з 2021 року російські політики підтримували цю тезу. Уже за лічені години до вторгнення в Україну Путін назвав Україну «країною імені Володимира Ілліча Леніна». Відповідно захоплення українських територій — «відновленням історичної справедливості».

Більш системно цю тезу агітпроп почав транслювати вже в умовах великої війни. У цьому пропагандисти знаходили собі виправдання щодо варварського вторгнення і пояснювали, що Росія як правонаступниця Радянського Союзу буцімто претендує на землі України. Нібито це споконвічні російські території, а Україна їх «захопила» після розпаду Союзу. За версією пропагандистів, Крим, Донеччина, Луганщина чи навіть Харківщина й Херсонщина завжди були російськими, а на цих землях живуть росіяни. У такий спосіб автори приховують свої справжні дії — окупацію України — й називають це відновленням справедливості. 

«Наприкінці вересня люди з Херсонщини, Запоріжжя зробили свій вибір — возз'єднатися з Росією та відновити історичну справедливість у регіоні», — так пропагандисти коментували проведення псевдореферендумів на тимчасово окупованих Росією територіях. Проте фіктивні референдуми не є волевиявленням українців, а лише намаганням додати легітимності спробам Росії захопити частину іншої держави. 

Росія маскує свої ворожі дії під «благі цілі» для людей, а насправді загарбує землі, руйнує міста і села, перешкоджає мирному життю. 

Відповідно риторика про захист «російських територій» вигідна пропагандистам, зокрема, щоб вселяти хибне враження, буцімто всі дії Росії правильні та навіть більше — благі. Так російські політики добиваються лояльності та мінімального громадського опору, оскільки Кремль нібито захищає росіян від українців (визволяє «росіян» з-під ярма України ), а не веде криваву війну. 

У результаті Москва просто легітимізує свої дії в очах росіян: захоплення українських територій, їхню анексію, проведення несправжніх референдумів тощо. І перекручує це так, нібито Росія не захоплює чуже, а повертає втрачене. Утім, під терміном «відновлення історичної справедливості» ховається інший та справжній — окупація українських територій та пошук виправдань кривавої війни.

Росія обстрілює Україну ледь не щодня, нищачи цивільну інфраструктуру, житлові будинки, лікарні, школи та дитсадки. Натомість пропагандисти пояснюють, що Москва нібито не вдається до терористичних атак, а цілиться в «центри прийняття рішень». Мовляв, Кремль атакує лише об’єкти, де розміщена військова техніка чи перебувають військовослужбовці, а отже, «не порушує» жодних норм та звичаїв ведення війни. 

Росія намагається приховати свої злочинні дії щодо мирних українців, прикриваючись терміном «центри прийняття рішень». Та знаходить собі виправдання, що обстріл військових об’єктів — це норма для війни. Проте українські міста потерпають від російських ракет та дронів. 

Наприклад, ось так пропагандистський канал коментував терористичний обстріл драмтеатру в Чернігові: «У Чернігові не відбулося влучання у театр з мирними українцями. Ми влучили у місце перемовин офіцерів ЗСУ та НАТО. Жодна мирна особа не постраждала». Але, за даними голови Чернігівської ОВА В'ячеслава Чауса, внаслідок ракетного удару росіян по центру Чернігова 19 серпня постраждала 181 людина, із яких семеро загинуло. 41 людина перебуває в лікарні, серед них чотири в тяжкому стані, і ще 16 людей прооперували. 

Тобто автори намагаються заперечити власні обстріли та влучання по об’єктах цивільної інфраструктури. Вони спотворюють реальність та переконують у своїй  «правді». І стверджують: куди б вони не влучили, там точно були військові. Однак жодних фактів автори не надають. 

Утім, це не поодинокі випадки заперечення росіянами своїх же обстрілів. На початку 2023 року росіяни обстріляли житловий квартал Дніпра, де загинуло 46 людей, а дев’ятеро зникло безвісти. Окупанти завдавали ракетних ударів про Краматорську, знищивши житлові будинки. Вони влучили в багатоповерховий будинок у Запоріжжі: в обласній адміністрації підтвердили, що жодних військових об’єктів поблизу будинку нема. У Миколаєві росіяни також поцілили у багатоповерхівку, вбивши одну людину та поранивши 23. Через ракетний обстріл житлових будинків в Умані загинуло 23 людей, серед яких шестеро — діти. І це далеко не повний список обстрілів, а ще Одеси, Кривого Рогу, Києва, Львова й багатьох інших мирних українських міст, містечок та сіл. 

Тобто окупанти не ціляться в «центри прийняття рішень», а цілеспрямовано займаються геноцидом українців, убиваючи їх у своїх будинках, у громадських місцях. Водночас Москва намагається себе вибілити та заперечити будь-які злочини. Але задокументовані випадки російського терору показують, чим країна-терорист займається насправді. 

Російські пропагандисти стверджують, що Україна — держава, яка фактично керується кимось «ззовні», хоча формально є суверенною та незалежною. Мовляв, усі політичні рішення щодо внутрішнього порядку денного України ухвалюють інші країни, які мають «власні інтереси» щодо розвитку східноєвропейського регіону. 

Кремль намагається показати, що управління Україною, звісно ж, зосереджене в руках «колективного Заходу» — який нібито постійно загрожує суверенітетам країн. Саме тому дописувачі пропагандистських телеграм-каналів вдаються до риторики, що у європейських, американських посадовців «амбітні інтереси» перетворити Україну на свою колонію. Та й не соромляться йменувати Захід «імперським». 

«Доля держав-маріонеток Вашингтона очевидна: їх знищуватиме Росія. І вона ж покладе край засиллю Заходу на Євразійському континенті», — підсумовували дописувачі російського сегменту соціальних мереж. Так вони коментували пропагандистський допис, що Володимир Зеленський «повторює долю» колишнього президента Грузії Саакашвілі. Адже, за словами автора публікації, 8 серпня 2008 року Росія «захистила» Південну Осетію від впливу буцімто на той час маріонеткової Грузії. Нібито західні лідери через власні амбіції змушували тодішнє керівництво обстрілювати частину своєї ж країни. Хоча, як відомо, Росія неспровоковано напала на Грузію й створила квазідержаву, як і зараз в Україні. 

Москва вкотре вдається до тактики «порятунку» від ефемерних загроз, як-от згубного впливу Заходу на інші країни. Водночас пропагандисти протиставляють Захід і Росію й зображають першого як загарбника та колонізатора, а себе  — як визволителів. Відповідно проросійський курс Кремль трактує як незагрозливий. 

Тобто автори натякають, що саме Захід позбавляє суб'єктності країни і встановлює там свій «режим» задля здійснення власних цілей. У такий спосіб пропагандисти демонізують ЄС та США, вселяють недовіру в споживачів пропаганди до цих країн та їхніх рішень;  вони вбачають надуманого ворога. 

Але ж Росія — це країна-агресор, яка діє у власних імперських інтересах. Зокрема, й створює маріонеткові та фіктивні держави на раніше захоплених територіях України, Грузії, Молдови. Навіть в умовах повномасштабного вторгнення на випадок захоплення Києва окупанти готували маріонеткові уряди задля встановлення власного порядку. 

Гомофобія — одна з ознак російського суспільства, яку воно войовничо відстоює. Зокрема, за версією Путіна, повномасштабне вторгнення буцімто мало стати засобом захисту традиційних цінностей від західних норм, які безпосередньо ведуть до деградації та виродження, оскільки вони «суперечать природі людини». Уряд Росії підживлює ненависть до ЛГБТКІА-спільноти, зокрема прийнявши у 2013 році закон про заборону так званої пропаганди гомосексуалізму. Пізніше, наприкінці 2022 року, Путін підписав пакет законів, що забороняє «пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків» та «пропаганду зміни статі та педофілії». Так законодавча ініціатива заборонила «пропаганду ЛГБТ» в будь-яких товарах, що продаються в Росії. Пропагандисти ж переконували, що Росія «йде правильним курсом», захищаючи так звані традиційні цінності. 

Задовго до великої війни Росія формувала свій образ як країни-берегині, зокрема, яка готова захистити людей від «небажаного впливу». Уже в умовах повномасштабного вторгнення Росія описувала себе як «шматочок раю» для усіх людей. Звісно, для всіх, хто сповідує «традиційні цінності». Агітпроп навіть вкидав фейки, як європейці та американці буцімто втікають до Росії, бо мріють зберегти себе від «ЛГБТ-навали». Ця ж «навала» стала однією з причин кривавої російської агресії. 

Проте Кремль транслює  свої «цінності» не лише на російське суспільство, а й назовні. Такі повідомлення вигідні російській пропаганді, адже вони підживлюють наратив, що Захід загниває: там «керують ненависні російському суспільству» ЛГБТ-люди, там повний занепад моралі, адже всі ігнорують так звані традиційні цінності. 

«Президент Росії пишається багатодітними сім’ями в Росії й тими якостями, якими володіють їхні представники в дусі традиційних цінностей», — коментували рупори пропаганди ставлення Путіна до інституту сім’ї. І наголосили, що диктатор «протиставляє західному егоїзму традиційні російські цінності колективізму, любові та взаємодопомоги». 

Власне, Москва показує, що належність до ЛГБТКІА-спільноти вважається чимось неприпустимим. Таким, що дискредитує людину; або через що людину визнають  «неправильною». За допомогою таких меседжів пропагандисти висміюють та принижують мешканців Європи. До прикладу, російський агітпроп систематично дискредитує посадовців Європи, які є всі «геями та лесбійками». Нібито гомосексуальна орієнтація є вадою і така людина не може обіймати високі посади, бути популярною тощо.   

У споживачів пропаганди може сформуватися хибне враження, ніби все, що стосується ЛГБТ-осіб, містить негатив. Хоча гомосексуальність така ж природна, як і гетеросексуальність. Тож тут ідеться не про «традиційні цінності», а про заперечення Росією різноманіття серед людей. Так Кремль будує уявну завісу зі світом, говорячи, «який у них рай на землі».

В умовах повномасштабного вторгнення Кремль відновив термін кількарічної давнини —  «ждун». Бо насамперед він символізує скульптуру, яка на щось невпинно очікує. Проте окупація українських містечок та сіл надала слову нового значення: так агітпроп називає людей, які залишаються на території під контролем однієї сторони, але чекають на прихід іншої. 

Термін вживають і в українському, і в російському сегменті соцмереж. Відповідно, в медіапросторі України «ждуном» іменують людей, які здебільшого проживають на прифронтових територіях та чекають на прихід російської армії. На противагу Росія під «ждунами» має на увазі тих жителів тимчасово окупованих територій, які чекають на прихід Сил оборони України. Окупаційна влада вбачає в них загрозу, адже потенційно такі особи перешкоджають російській армії та заважають їй осісти на захоплених територіях. 

У російській частині соціальних мереж «ждунів» показують як терористів, мародерів і вбивць. Понад те, прямо закликають до насилля над людьми, які проявляють громадянську позицію або, щонайменше, не йдуть на співпрацю з ворогом. У межах нашого дослідження про дезінформацію щодо людей з окупованих і звільнених територій ми фіксували схожі меседжі, у яких телеграм-аноніми жадають фізичної розправи над людьми та прагнуть самосуду. Серед вибірки українських телеграм-каналів нам не вдалося виявити закликів до насилля проти «ждунів». Як правило, проукраїнські дописувачі запевняють, що ситуацію зі «ждунами» не варто пускати на самоплив.

Російський агітпроп залякує українців із ТОТ, щоби прищепити лояльність до окупаційного режиму та нівелювати проукраїнську суспільну позицію. Приміром, окупаційна влада клеймить «ждунами» тих, хто відмовився від російської паспортизації, забороняє конкретним особам отримувати лікування чи користуватися адміністративними послугами. Наприклад, нещодавно пропагандистські канали цитували гауляйтера Херсонської області, який заявив, що «жодного інсуліну та медикаментів для ждунів, які відмовилися брати російський паспорт». Ідеться про «наказ» Кремля, який забороняє українським громадянам у тимчасовій окупації отримувати базову допомогу, як-от життєво необхідні ліки. Пояснювали, що за державні кошти Росії вони нізащо не стануть допомагати українським громадянам. «Насамперед це стосується тих [українців в окупації, що відмовляються від прямої співпраці з Росією], хто відчув, як це жити в іншій країні». У цьому випадку країна-терорист не тільки інструменталізує «ждунів», а ще й маніпулює питанням паспортизації. Про це читайте тут. 

Російський агітпроп демонструє, як Україна нібито не зацікавлена в людях, що живуть на ТОТ. І надто пропагандисти намагаються виплекати в людей ненависть до своєї рідної держави. Яка, мовляв, навмисно не піклується про українських громадян та не допомагатиме їм у майбутньому. Усе це використовують для того, щоб зменшити опір окупації. 

Отже, за цим терміном ховаються не терористи чи мародери, а українці з активною громадянською позицією, які щиро вірять у прихід української армії, у звільнення територій від загарбників. Проросійські користувачі соцмереж визнають, що на захоплених Росією територіях багато «ждунів». «У Донецьку тих “ждунів” хоч греблю гати», — підсумовували дописувачі анонімних телеграм-каналів, які скаржилися на повсюдний опір окупаційній владі. Тож спротив українців не зменшується, і навіть росте. Росії ж залишається тільки лякати.

Росіяни проявляють зневагу до інших держав через перекручення їх назв. Зокрема це стосується і таких образливих назв як хохли, бульбаші, пшеки тощо.  Прикладом цього є ситуація з використанням назви «Молдавія». 

Російські пропагандисти та користувачі соцмереж часто використовують слово «Молдавія» як назву держави. Воно походить з радянських часів, оскільки саме так тоді називали молдовські землі у складі СРСР. Утім коли держава стала незалежною після розпаду Радянського Союзу, її офіційною назвою стала Молдова. Попри це російські медіа та пересічні росіяни й надалі називали Молдову «Молдавією». Пізніше це перетворилось зі звички на політичну акцію, що набула свого піку під час вторгнення Росії до Придністровʼя. 

Використовуючи цю назву, Росія хоче показати «меншовартість» Молдови та її несубʼєктність. У такий спосіб вона посилює свої імперські амбіції та «мітить» за допомогою мови потенційних жертв. Мовляв, Молдова без Росії ні на що не здатна і навіть не є державою, адже ми знаємо тільки про «Молдавію». Однак Республіка Молдова є офіційною назвою держави, визнаною на міжнародному рівні, й ігноруючи це, Росія показує, що її не хвилюють міжнародно визнані правила. 

Російська пропаганда вигадує, що жителі тимчасово окупованих територій України мріють стати «частиною Росії». Мовляв, люди хочуть реалізувати своє право на волевиявлення. Окупаційна влада системно переконувала, що після захоплення Росією українських територій, зокрема Херсонської та частини Запорізької областей, місцеві прагнуть «возз’єднатися» з російськими землями. У відповідь на «запит» Москва провела так звані «референдуми» й назвала українські землі «новими російськими». 

Відтоді пропагандисти переконували, що території Херсонщини та Запоріжжя уже стали російськими. Створювали фейкові інфографіки, карти, на яких українські землі позначали як такі, що входять до складу Росії. Іноземні видавці свідомо чи несвідомо підігрували агітпропаганді: створювали мапи з різними варіаціями розташування українських земель. Наші аналітикині та аналітики дослідили, що двадцять іноземних видавництв друкують і видають окупаційні мапи України. Аж у шістьох варіантах. Наприклад, німецька видавнича група Mairdumont (та її дочірні бренди) зафіксувала російські «референдуми» 2022 року на окупованих Росією територіях. А в книжкових крамницях Москви надійшли у продаж псевдокарти Росії з українськими землями. Пропагандисти силкуються показати, що їхня реальність справжня — і «референдуми», мовляв, визнає весь світ. Доказ цього — мапи з «новими регіонами Росії». 

Кремль пробує продемонструвати, що місцеві жителі всіляко підтримують входження «нових регіонів» у склад Росії. В окупаційних телеграм-канал видумували «делегатів», які приїздили на окуповані території з підтримкою «референдумів». Також висвітлювали присутність «іноземних спостерігачів», які буцімто високо оцінювали роботу окупаційних екзитполів. Але  «спостерігачі» виявилися прибічниками Росії й, очевидно, висвітлювали роботу гауляйтерів упереджено. 

Насправді фіктивні референдуми на тимчасово окупованих територіях є не волевиявленням українців, а свідчать про бажання Росії додати легітимності своїм злочинним діям. Зокрема захопленню українських областей. Це абсолютно не легітимне голосування. Його результати, окрім самої Росії, визнають такі ж її «держави-побратими», як-от КНДР. Тобто ні про які «нові регіони» не йдеться. Це окупація чужих територій Москвою. А референдуми слугували способом відбілити Росію та подати себе як країну-миротворця. Так пропагандисти знімають із себе відповідальність, адже начебто ініціатива приєднатися до Росії йшла виключно від місцевих жителів. А Кремль нібито просто дав людям простір для самовизначення. 

Ба більше, рішення щодо зміни територій України ухвалюють тільки на основі всеукраїнського референдуму. Та й винесене на референдум питання не може ставити під сумнів територіальну цілісність України. І найголовніше: голосування має бути добровільним, а не під дулами автоматів (коли озброєні окупанти разом із членами «виборчкомів» збирають голоси по квартирах).

На контрасті з погіршенням ситуації на полі бою та стану економіки російським пропагандистам треба подати населенню щось позитивне. Часто його доводиться висмоктувати з повітря, оскільки потрібно підтримувати відчуття національної гордості без причин для цього. Саме тому російський агітпроп намагається посилено грати на відчутті того, що «в Росії все найкраще».

Зокрема, це стосується «імпортозаміщення», яким у Росії відреагували на міжнародні санкції. Російські виробники намагаються сформувати враження, що Захід просто заздрить якості російських товарів. Також у цьому контексті йдеться про те, що західні бренди нібито не хочуть іти з Росії, оскільки їх віддано любить російська аудиторія. Пропагандисти навіть створюють та поширюють фейки, щоб підтримати цей меседж, як-от із фальсифікованою упаковкою чипсів Pringles зі «смаком перемоги».

Не обходиться Росія і без того, що називає себе  найкращою і в духовному плані. Боротьбою «за традиційні цінності» Росія, зокрема, виправдовує свою агресію проти України. Це є кульмінацією того, що російські пропагандисти кілька років змальовували «колективний Захід» «гей-пеклом», де дітям силоміць хочуть змінювати стать. 

Такі формулювання токсичні. Гра на своїй винятковості — ще одне підтвердження імперських амбіцій Росії. Крім того, часто російські товари є найкращими лише на словах — багато продуктів від західних виробників, які пішли з російського ринку, так і не вдалося відтворити через санкції на ресурси й технології. Демонізуючи людей із відмінним стилем життя, Росія лише поглиблює свій комплекс меншовартості, наслідком якого є спроба самоствердитись коштом жертв серед українців. «Детектор медіа» вже писав про російську дезінформацію, спрямовану проти ЛГБТ-людей, та її загрози. 

Російські пропагандисти системно поширюють повідомлення, що російська армія, мовляв, постійно перемагає завдяки «потужній» техніці. Пояснюють, що російська техніка має «вищу боєздатність», ніж будь-які західні «аналоги». На підтримку таких тез автори запевняли, що російська армія нібито руйнувала українські танки на різних напрямках, наголошували, що одна ракета буцімто здатна знищити третину річного виробництва ракет до американського зенітного ракетного комплексу Patriot тощо.

Агітпроп часто спекулює на темі західної зброї та перебільшує «досягнення» російської армії, стверджуючи, що вони знищили неймовірну кількість зброї й техніки. Так росіяни прагнуть приховати свої невдачі на полі бою й переконати внутрішню аудиторію в постійних «перемогах». Крім того, пропагандисти натякають на технологічну досконалість своєї техніки. 

В анонімних телеграм-каналах, які транслюють прокремлівську риторику, писали: 

«Наша ефективна армія вчергове знищила західне сміття. На відео [що додали до публікації. —  Ред.] можна помітити, як маленький дрон руйнує цю махіну — танк ЗСУ». 

Однак з’ясувалося, що це був танк-муляж — не справжній, а приманка для окупантів. Пропагандисти видали знищення муляжу за реальний бойовий здобуток. Це не одиничний випадок, коли телеграм-аноніми брешуть про знищення зброї. Вони публікують фейкові світлини, відео та й просто безпідставно вкидають інформацію, що українська сторона «втратила техніку». Мета таких повідомлень — залякати й деморалізувати українців, нав’язати хибну думку, що українська армія постійно програє, тож далі воювати немає сенсу. 

Неможливо стверджувати, що на полі бою росіяни НЕ нищать українську техніку, адже це більш ніж можливо на війні. Однак пропагандисти зумисне перебільшують кількість «знищеної» техніки , натякаючи так на нібито низьку боєздатність української армії. А також дискредитують західних партнерів України й нівелюють їхню допомогу. 

Казки про те, як родина рятує від біди і допомагає побороти зло, є в багатьох народів Євразії. Одна з модифікацій цієї історії — «казка про трьох сестер». Її розповідають в Азербайджані та в Чехії.

Російські пропагандисти на повчальний казковий сюжет нашарували тезу, що українці, білоруси і росіяни є частиною одного народу. З методичками про це вони приїжджають на окуповані території і просувають їх там в освіту. У російській інтерпретації Захід налаштовує Україну, Білорусь і Росію одна проти одної. Мовляв, Україна могла б процвітати у мирі із «сестрами», однак США хочуть зламати велич Росії, яка криється у злагоді між «сестрами».  

Такі формулювання є токсичними. Народи України, Білорусі і Росії є слов’янськими. Вони мають частину спільної історії. Але зараз розвиваються у трьох незалежних державах. І кожна з них має особливості. У Білорусі править залежний від Росії диктатор. У Росії теж при владі недемократичний режим, який намагається розширити кордони своєї держави шляхом повернення під свій контроль країн, які стали незалежними після розпаду Радянського Союзу. А Україна будує демократію, готується вступити у Європейський Союз і протистоїть збройній агресії Росії. 

«Культурна близькість» українського, білоруського і російського народів насаджувалася, коли українські та білоруські землі були у складі Російської імперії та СРСР. Тоді «культурна близькість» служила інструментом пригнічення і знищення самобутності українського і білоруського народів. 

Історіями про «трьох сестер» пропагандисти виправдовують агресію Росії проти України, адже так Росія виглядає як «старша сестра», яка напоумлює і рятує молодшу. Також вони паразитують на образі радянського минулого, але упускають згадати, що в СРСР єдність народів подавалась разом із репресіями і дефіцитом базових продуктів.

Звернення пропагандистів до казкових і міфічних сюжетів не повинні заступати фактів, що Росія напала на Україну і продовжує чинити жахливі злочини та порушувати міжнародне право.

Російський агітпроп систематично стверджує, що в Україні є багато людей, які спілкуються лише російською мовою. Мовляв, російська мова переважає українську в щоденному вжитку. Пропагандисти часто спекулюють на цьому питанні: запевняють, що в Україні ніби дискримінують російську мову, заважають її розвитку, не захищають «російськомовне населення» тощо. І переконують, що «російськомовним українцям» потрібен захист Москви. 

Росія просувала поняття про «російськомовне населення» ще з початку здобуття незалежності України. Так агітпроп прагнув довести, що російська панує всюди, а українська — не така поширена й узагалі її вжиток притаманний жителям сіл чи малих містечок. Тобто нав’язував комплекс меншовартості українцям і намагався популяризувати російську, зображуючи її як більш престижну. 

Пропагандисти закликають до «захисту російськомовного населення», аби виправдати неспровоковану агресію та повномасштабне вторгнення Росії до України. За їхньою версією, відбуваються так звані утиски «російськомовного населення», тож потрібно захистити цю категорію людей. «Захист» росіян же проявляється у щоденних ракетних обстрілах України та вбивстві її громадян. 

«Українці не знахабніли? Це наші [тимчасово окуповані Росією території України. — Ред.] землі, із корінним “російськомовним населенням”. Ці території ми захищатимемо до останнього», — пояснювали автори в соцмережах російського сегменту значення російськомовних людей для Кремля. 

Отже, Росія сприймає російську мову як засіб впливу на людей, всіляко інструменталізує її. В розумінні пропагандистів знання російської мови означає лояльне ставлення до Росії. Зрештою, мовна політика в Україні була досить компромісною, але сам Кремль політизував питання мови в Україні. Наприклад, в умовах повномасштабного вторгнення 57% українців перейшли на українську мову спілкування з російської. І зробили вони це свідомо. Очікуючи одного ефекту (посилення суспільної думки щодо «утисків» російськомовних людей), вийшов інший результат — сегмент російськомовних людей самостійно переходить на українську.

«Російськомовне населення» — це лише політичний термін, який використовує Росія для досягнення власних цілей. Зокрема, для знищення України як держави, а українців — як нації. Масове використання російської мови в Україні — наслідок імперської політики Росії, яка прагнула русифікувати українців, позбавити їхньої ідентичності. Але вперше за часи незалежної України відбувся мовний сплеск. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, 80% українців виступають за домінування української мови у всіх сферах. Це свідчить про позитивну динаміку ставлення українців до мови. У сфері освіти, медіа, послуг та навіть публічних виступах топпосадовців українська стає дедалі затребуванішою.