Антиколоніалізм — термін, що використовується для опису різних рухів опору, спрямованих проти колоніалізму та імперіалізму. Це протидія політиці підкорення однієї країни іншою, її території та народів, політичного, економічного та культурного поневолення. Аби стати лідеркою Глобального Півдня та антиколоніалізму, Росія дискредитує Україну, хоча сама по суті є першою серед ізольованих диктатур.

Росія інструменталізує позитивні спогади про Радянський Союз та його підтримку африканських війн за незалежність проти західних колонізаторів. Вона використовує позитивні спогади про минуле, аби посилити свій вплив зараз. 2 грудня 2022 року, у Міжнародний день боротьби за скасування рабства, на офіційному твітер-акаунті посольства Росії в ПАР виклали текст: «Росія була однією з небагатьох світових держав, які не мали колоній в Африці чи інших місцях і не брала участі в работоргівлі за всю свою історію. Росія всіляко допомагала народам Африканського континенту здобути свободу і суверенітет». Проте інформацію про підкорення народів Азії та Східної Європи вони замовчують, адже це суперечить порядку денному Росії, яка позиціонує себе як борчиню проти колоніалізму. Вже не кажучи про загарбницьку війну в Україні. Ба більше, агітпроп не згадує і про значну присутність на африканському континенті бойовиків ПВК «Вагнер», які представляють інтереси Росії та відстоюють задуми Кремля.

Після того, як Німеччина оголосила про готовність передати танки Leopard Україні, Путін заявив, що Росія змушена «давати відсіч агресії колективного Заходу».  У риториці Путіна цей термін з’явився у 2021 році, проте у публічному просторі — ще на початку 2000-х. Протиставляючи себе заходу, агітпроп давить на болюче минуле африканських країн, яких у свій час поневолювали європейські імперії. Російська пропаганда змогла представити війну Росії в Україні не як загарбницьку, а як оборонну, у відповідь на агресію Заходу. Нібито російський народ має особливе завдання врятувати українців, адже протистоїть йому та веде антиімперську боротьбу проти «західного гніту» — таку саму, як ведуть країни Африки.

Наприкінці січня 2023 року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров прибув до Анголи з робочим візитом. Тоді він зробив заяву для медіа, в якій війну в Україні порівняв із війною в Анголі. Під час зустрічі з міністром закордонних справ Анголи Тете Антоніо Лавров наголосив, що «російськомовним українцям» потрібен захист Москви, адже до них упереджено ставиться Київ.

3 серпня 2023 року спікер Держдуми Росії В'ячеслав Володін написав у своєму телеграм-каналі, що «США, Велика Британія та Франція мають компенсувати африканським державам завдані збитки» і це питання має розглянути ООН. А ще він звинувачує США та низку західних країн у тому, що «колоніальні інтереси нікуди не зникли. Міняються тільки методи». Російська пропаганда використовує тактику віддзеркалення, аби висунути такі ж звинувачення Заходу, які висувають самій Росії, та відвернути увагу від предмета обговорення, тобто війни в Україні та окупації Росією українських територій і поневолення українського народу.

Варто згадати й про зерно. Росія не тільки нібито «захищає» Україну, але й знецінює її як партнерку. Для африканських республік агітпроп поширює наративи про те, що українське зерно, яке має врятувати від голоду, не доїжджає до держав, які її потребують, а осідає в Європі як корм для тварин. Такі заяви просувалися зокрема під час Другого саміту Росія — Африка, що відбувся 27-28 липня в Санкт-Петербурзі. У такий спосіб агітпроп дискредитує Україну та Чорноморську зернову угоду й прагне погіршити її відносини з Африкою.

Росія грає роль бідної спадкоємиці колишньої імперії СРСР. Вона ніколи не визнавала, що території, захоплені нею, є колоніями, а свої дії завжди виправдовує «добровільним приєднанням», як-от у випадку з тимчасово окупованими Росією Донецькою, Запорізькою, Луганською та Херсонською областями, або поширенням так званої «прогресивної російської культури», боротьбою з нацизмом тощо. Проте хоч би які слова агітпроп добирав, насправді політика Москви полягає в геноциді українців, знищенні української культури та загарбанні територій.

Російські пропагандисти використовують теми економічних проблем у світі, підвищення тарифів в Україні та вартості енергоносіїв, аби залякати українців і змусити їх закінчити війну в будь-який спосіб (на умовах Росії, відмовившись від загарбаних російськими окупантами територій) та підняти дух проросійської аудиторії.

Минулого року пропагандистські телеграм-канали поширювали інформацію про те, що світова економіка розвалиться, якщо не скасувати санкції проти Росії та російських бізнесменів та не поступитися на фронті. Агітпроп використовує тактику залякування, аби викликати страх у людей і отримати бажане: щоб з Росії зняли санкції, а Україна визнала окупований схід та частину півдня російськими територіями. Нібито це допоможе втримати економіку та ціни. Проте весь світ та Україна пристосувалися до нових умов, звісно, не без зростання тарифів, але економіка виявилася гнучкішою, ніж очікували росіяни. Проте й сама Росія навчилася обходити санкції.

Російський агітпроп поширював для росіян та жителів тимчасово окупованих українських територій меседжі про покращення життя на контрасті з «занепадаючою» та буцімто збіднілою Україною. Нібито з Росією комунальні послуги стають дешевшими, українські компанії, які взяли кредити до окупації, можуть не повертати їх, а люди, що потребують медичної допомоги у Новій Каховці, безкоштовно їздять у безпечне місце на лікування. Тут пропагандисти застосовують тактику бомбардування любов’ю. Агітпроп намагається переконати людей, що потрібно підтримувати Росію, адже вона дбає про них. Також пропагандисти застосовують тактику багаторазового повторення — безліч разів повторюють наратив про «шматочок раю», яким нібито стають населені пункти після приходу росіян. Тільки замовчують про те, що вони руйнують і знищують українські міста та вбивають українців. Про ті території, які росіянам не вдалося окупувати, агітпроп навмисне розповсюджує наративи про кризу, занепад, описує найгірший сценарій, викликаючи страх у людей. «Фінансові проблеми в Україні вказують, що восени економіка піде у круте піке та дефолтує», — писали в одному з телеграм-каналів.

Також агітпроп намагався показати, що санкції, накладені на Росію через розв’язання повномасштабної війни проти України, — невигідні всьому світові, адже в різних країнах, а найбільше, в країнах Європейського Союзу, відбуваються протести. Пропагандисти поширювали безліч версій про те, що «незабаром газ буде по $4000, а нафта по $200», «найближчими днями з ціною на газ у Європі буде дуже цікаво», а також інформацію про те, яких можна вжити заходів економії у зв’язку зі здорожчанням енергоносіїв. Ба більше, інколи росіяни навіть прирівнювали економічні засоби тиску на них до знищення російського народу. У такий спосіб агітпроп намагався зманіпулювати та викликати в аудиторії почуття провини, залякати читачів, нав’язати думку, що Росія впливає на світовий порядок денний і без співпраці з нею Європа й увесь світ просто не зможуть існувати.

Щороку тисячі єврейських паломників-хасидів приїжджають до міста Умань на Черкащині, аби зустріти єврейський новий рік Рош га-Шана біля могили рабі Нахмана — засновника брацлавського хасидизму, що помер у 1810 році. Цього року Україна очікувала 50 тисяч ізраїльських вірян, попри те, що прем’єр-міністр Ізраїлю закликав їх відкласти цю поїздку. Причиною застереження стало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Російські пропагандисти використовують тему паломництва хасидів, аби показати українців антисемітами, залякати паломників та погіршити відносини України й Ізраїлю.

Торік агітпроп заявляв, що не може гарантувати безпечне перебування єврейських паломників-хасидів в Умані. Цього ж року російські пропагандисти вигадали новий меседж: Україна зумисне атакуватиме прочан в Умані, щоб добитися військової допомоги від Ізраїлю, зокрема систем ППО. 28 квітня 2023 року Росія обстріляла ракетами 9-поверховий будинок у місті Умань, внаслідок чого загинуло 23 людини. У такий спосіб російські пропагандисти намагаються зробити з України цапа-відбувайла, знімаючи відповідальність за злочини з росіян. Україна не вдається до терористичних методів, аби отримати зброю від західних партнерів, а діє виключно дипломатичним шляхом.

Міноборони Росії поширювало інформацію, що Україна нібито використовує синагоги для військових потреб. Це — неправда. Цю заяву прокоментували керівник Міжнародного благодійного фонду імені Рабі Нахмана Натан Бен Нун і голова єврейської рятувальної організації «Хацала Україна» рабин Гілель Коен, які зазначили, що «всі святині та релігійні об’єкти хасидської громади використовуються винятково за їхнім прямим призначенням, а саме — для проведення релігійних обрядів і допомоги людям». Так російській агітпроп намагається дискредитувати Сили оборони, поширивши інформацію, що в релігійних спорудах базуються українські військові, та легітимізувати удари по цивільній інфраструктурі, житлових будинках, пам’ятках культури.  

У молдовських анонімних телеграм-каналах, що транслюють прокремлівську риторику, з’явилося повідомлення про те, що нібито для для хасидів створюють усі зручності, а іншим громадянам не дозволяють відвідувати аеропорт. «Попахує дискримінацією, чи не так?» — писали в одному з телеграм-каналів. Насправді ж задля того, аби виключити всі ризики, у цей час доступ до аеропорту дозволено лише співробітникам летовища й пасажирам, які мають квитки на авіарейси.

У такий спосіб російська пропаганда намагається викликати негативне ставлення до вірян та розворушити антисемітські настрої, а в хасидів відбити бажання ще хоча б колись приїжджати в Україну.

«40/60», або «60/40» — метод пропаганди, за якого подають 60% інформації правдивої, а 40% — маніпулятивної. Пропагандисти створюють медіа, які працюють за цим принципом та позиціонують себе як об’єктивне, незалежне або альтернативне джерело інформації. Поширюючи правдиві новини, пропагандистські ЗМІ втираються в довіру читача, що спонукає його вимкнути критичне мислення та проковтнути інші 40% дезінформації. Часто вона подається як те, що влада приховує від суспільства, і теорії змови. Пропорція правди та дезінформації може варіювати в той чи інший бік залежно від медіа.

Під час Другої світової війни цей метод застосовував Йозеф Геббельс, який очолював Міністерство пропаганди та громадської просвіти Третього Рейху. За його вказівкою було створено «антинацистську» англомовну радіостанцію, диктором якої став Вільям Джойс (британець, що підтримував нацизм і втік до Німеччини разом із дружиною). У той час радіо було життєво важливим для британської громадськості, а телерадіомовна компанія BBC зазнала жорсткої цензури, тож це англомовне радіо вважалося альтернативою. Вільям Джойс починав передачі фразою «Німеччина кличе, Німеччина кличе», зачитував справжні новини з газет, придбаних у нейтральних країнах (60%), та поширював інформацію про карколомні успіхи та перемоги Німеччини (40%). Він повідомляв, що Німеччина хоче миру, не збиралася бомбити жінок і дітей у Великій Британії, але британці не лишили вибору та змусили Рейх до насильства. Також він висміював Вінстона Черчилля та намагався переконати британське суспільство в тому, що тільки знищення прем’єр-міністра Великої Британії врятує від насильства та подарує шанс домовитися.

Наразі за цим методом працюють медіа, які позиціонують себе як незалежні, проте час від часу поширюють російську пропаганду. «Медуза», яка подає себе як незалежне та варте довіри міжнародне російськомовне видання з реєстрацією у Латвії, не підтримує повномасштабне вторгнення Росії в Україну та публікує правдиві новини. Проте в липні 2022 року аналітики та аналітикині Інституту демократії імені Пилипа Орлика провели дослідження публікацій медіа «Медуза» на наявність проросійських наративів, і в 47 публікаціях (понад 55%) вони знайшлися. Онлайн-видання поширювало повідомлення про те, що «Україна зрадила мешканців Донбасу», «українська армія обстрілює цивільні об’єкти на окупованих частинах Донеччини і Луганщини», «драмтеатр у Маріуполі підірвали зсередини», а також повторювало заяви влади Росії про «превентивний удар по НАТО» та наратив «не тільки Путін, а й західні політики винні у війні». Такі заяви балансували з дійсно правдивими новинами. Отже, свідомо чи мимоволі журналісти латвійського медіа допомагають виправдовуватися Росії за свої злочини. У споживачів контенту, який створює «Медуза», може виникнути відчуття, що «все не так однозначно», і вони не намагатимуться знайти правдиву версію реальності.

Так само, як і медіа, небезпеку становлять деякі опозиційні російські блогери та політики, контент яких споживають українці. Максим Кац — політик та блогер, який після початку повномасштабного вторгнення виїхав із Росії та щодня викладає нібито контрпропагандистські відео на ютубі, висловлював думки, що «російська опозиція нікому нічого не винна, особливо українцям» чи «потрібно розділяти провину та відповідальність. Винен той, хто стріляв та хто накази віддавав. Той, хто не скинув путіна, не винен». Його колега, громадський діяч і блогер Ілля Варламов, якого також дивляться українці, заперечував вторгнення Росії у 2014 році на територію Луганщини та Донеччини, їздив у окупований Крим та знімав відео з анексованого півострова, зняв фільм проти України, де спотворив історичні факти.

Блогери-опозиціонери режиму Путіна апелюють до емоцій та створюють хибне враження, нібито їх зацькував режим, вони за справедливість, проти війни та підтримують Україну. Для зовнішньої аудиторії та деяких українців вони виглядають як жертви глобальної несправедливості, проте продовжують дозовано транслювати, як і нібито незалежні медіа, свідомо чи несвідомо російські наративи, які можуть підхопити споживачі їхнього контенту.

Кліше без суті — це короткі загальновживані фрази, які мають на меті пом’якшити когнітивний дисонанс та зламати критичне мислення. Їх використовують для припинення суперечок, дискусій, щоб обійти складні запитання або спрямувати увагу на інші речі.

Цей термін ввів у свою книгу «Технологія "промивки мізків". Психологія тоталітаризму» американський психіатр Роберт Джей Ліфтон, щоб описати мову, яку використовувала Комуністична партія Китаю як «початок і кінець будь-якого ідеологічного аналізу». Кліше без суті китайський уряд використовував для того, щоб не дати людям сумніватися в діях партії та запобігти інакодумству чи повстанню. Ліфтон пояснював, що, вживаючи ці фрази, співрозмовники «зривають розмову та не дають людям глибше задуматися про важливі питання».

Цей метод пропаганди агітпроп використовував і в Радянському Союзі (що надихнуло Джорджа Орвелла на написання книги «1984»), і сучасна Росія, аби нав’язати людям конформність, стиснути найскладніші і найсерйозніші проблеми в короткі, спрощені та чіткі фрази, якими можна завершити «неприємну» розмову. Під час повномасштабного вторгнення до використання кліше без суті активно вдаються росіяни, які підтримують Путіна та війну проти України, та українці, на яких діє російська пропаганда.

Приклади:

— «Всієї правди ми ніколи не дізнаємося», «все не так однозначно» — кліше, що використовуються як відповідь на будь-який реальний факт. Приклад застосування на практиці можна побачити під час масштабних російських ударів по українських містах, коли агітпроп накидає протилежні версії події (наприклад, ракетний удар по Чернігову), викликаючи когнітивний дисонанс. Людина під дією пропаганди та щоб уникнути когнітивного дисонансу не намагатиметься відшукати правдиву версію реальності.

— «Життя все розставить на свої місця» — відповідь на докази злочинів, які вчиняють росіяни в Україні. Це кліше зводить нанівець будь-яку можливість дискусії, адже людина не сприймає факти та аргументи і не хоче думати про проблеми, яку обговорюють.

— «Де ви були вісім років?», «київський режим», «українці — нацисти» — ці кліше використовуються для перенаправлення уваги з незручного питання, тобто це «переведення стрілок» на вигадані недоліки опонентів.

— «Це нічого не змінить», «я поза політикою» — використовується для того, щоб відкинути свою участь у якійсь справі, бо нібито людина незначна і від її дій нічого не залежить. Цією фразою росіяни відповідали на запитання, чому вони не виходять на мітинги після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

— «Політики хочуть нас посварити» — відповідь людей, які намагаються відмежуватися, зняти з себе колективну відповідальність за дії росіян або за ракетні удари, обстріли інфраструктури та загибель українців унаслідок їхніх дій.

Ейфорія — це психологічний стан, за якого людина відчуває піднесення, щастя та радість, що невиправдані об’єктивними умовами. Вона може виникати під час прослуховування музики, танців та синхронізованої активності, зокрема релігійних ритуалів, парадів, масових святкувань. Російська пропаганда послуговується станом гострих емоцій, зокрема відчуття сильного щастя та благополуччя, для маніпулювання громадською думкою та просування певної програми чи ідеології. Ця тактика має на меті створити позитивну емоційну асоціацію з певним явищем чи політичним лідером, часто щоб схилити громадську думку на користь певної точки зору. Агітпроп застосовує цю тактику задля підняття бойового духу та більшого згуртування певних соціальних груп, проводячи масові заходи, поширюючи фейки про нечувані успіхи російської армії на фронті, масову загибель українських військових або знищення техніки.

Щороку 9 травня Росія з розмахом відзначає День перемоги: проводяться гучні паради зі залученням військової техніки, концерти з воєнними піснями, флешмоби та акції на кшталт «Безсмертний полк», де учасники ходять колонами, тримаючи в руках фотографії своїх родичів, що брали участь у Другій світовій війні. При цьому Росія називає цю війну «Великою вітчизняною війною», розмиваючи реальність та нівелюючи роль України та інших країн у боротьбі з нацизмом. Усі ці заходи спрямовані на те, щоб викликати в росіян ейфорію та відчуття власної величі — мовляв, це ж ми перемогли нацизм, полетіли в космос, мали надпотужний ядерний потенціал тощо.

Також Росія 23 лютого помпезно святкує День захисника Вітчизни — спадок радянського минулого. Цей день є вихідним, відбуваються урочисті церемонії біля Кремля, паради, масові гуляння, покладання квітів до могили Невідомого солдата, концерти та видовищні салюти. Усе це має на меті викликати в людей ейфорію та підживлювати патріотизм, а також об’єднувати в міцну соціальну групу, яка таким чином героїзує російських військових та спонукає їх до захисту Росії від надуманих ворогів. 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну в Україні. Це трапилося на наступний день після Дня захисника Вітчизни. Оскільки пропагандисти систематично поширювали фейки та маніпуляції, що просувають наратив про небезпечний «київський режим», то це спонукало росіян на хвилі ейфорії з більшим ентузіазмом брати до рук зброю та боротися з надуманим нацизмом на території чужої держави.

У 2023 році в новоокупованих містах Луганської та Донецької областей росіяни також відсвяткували День захисника Вітчизни. «У Новоайдарському районі через 8 років у школах знову провели уроки, присвячені Дню захисника Вітчизни», — писали в прокремлівських медіа. Нагадаємо, Новоайдар російські війська окупували на початку березня 2022 року. На тимчасово окупованих територіях агітпроп намагається «повернути» свята, які скасувала Україна, аби подарувати людям відчуття ейфорії та створити ілюзію радості й щасливого життя. Мовляв, Росія поверне і свято, і приємні емоції мешканцям Луганщини та Донеччини.

У цьому контексті варто згадати концерти в російських «Лужниках» з нагоди анексії Криму, яку росіяни називають «приєднанням» та «поверненням у рідну гавань». Починаючи з 2015 року, 18 березня є вихідним днем у Криму, а в низці російських міст проходять флешмоби та масові заходи. Зокрема, у Москві проводять великий концерт-мітинг, на якому з промовою виступає Володимир Путін та до якого залучають російських зірок шоубізнесу. У 2022 році концерт називався «Zа мир без нацизма», його характерною особливістю стало виправдання російського вторгнення в Україну, патріотизм, любов до Росії і підтримка російських військових. Святкування проходять щороку, аби закріпити позитивні враження від «свята» та для того, аби публіка не «охолола» і систематично відчувала ейфорію від загарбання нових територій.  

Ейфорія паралізує здатність критично мислити, отож коли цей стан починає минати, агітпроп намагається його підживити фейками про неодмінну перемогу над Україною та всіма країнами Заходу або провести черговий концерт і масовий захід. Так російські пропагандисти використовували техніку «ейфорія», поширюючи фейки про те, що Штати вітають російські війська зі здобуттям Бахмута, очільник ГУР Кирило Буданов та Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний нібито «загинули» — мовляв, настільки вміло спрацьовують російські спецслужби та «високоточна зброя». Ця тактика не тільки має на меті викликати радість та відчуття очікуваної перемоги в росіян, підвищити моральний дух, але й деморалізувати українців.

Контроль середовища (контроль Мільє) — тактика, яка передбачає вплив соціальної групи на людину, аби внаслідок суспільного тиску вона змінила свої переконання, цінності та почала діяти, думати або поводитися певним чином. Цей термін популяризував американський психіатр Роберт Джей Ліфтон. Він зазначав, що для ізоляції членів від решти суспільства та поглиблення зв’язків із групою людей можуть використовуватися різні інструменти, зокрема спеціалізована мова, сленг.

Тактику «контроль середовища» російські пропагандисти широко застосовують на тимчасово окупованих територіях України. Окупанти намагаються ізолювати місцевих жителів захоплених регіонів, обмежуючи доступ до інтернету, українських медіа й телебачення, мобільного зв’язку, а в деяких випадках — вимикаючи навіть російський зв’язок та інтернет. Чи не єдиним джерелом інформації залишається російське телебачення, яке цілодобово транслює кремлівські наративи, та група людей, що опинилася в окупованому місті і так само не має доступу до інформації зовні.

Наприклад, після звільнення українськими військами Куп’янська група людей з інших тимчасово окупованих міст підхопила російську дезінформацію про те, що ЗСУ нібито на танках переїжджали російських вчителів, яких окупанти привезли з Росії промивати мізки українським дітям. Такі повідомлення поширювалися в місцевих телеграм-каналах, чутки передавалися усно та повторювалися багато разів. А оскільки пошук альтернативних джерел інформації на тимчасово окупованих територіях неможливий або потребує докладання значних зусиль, люди піддавалися соціальному тиску (адже так вважає соціальна група, до того ж інформацію повторювали кілька джерел, що створювало ефект об’єктивності) та починали вірити у фейки. Через це в декого міг з’являтися страх, мовляв, коли українська армія прийде деокуповувати їхнє місто, вона вчинятиме такі самі злочини.

Щодо використання спільної мови, яка допомагає ідентифікувати членів соціальної групи, то російський агітпроп застосовує новомову — винаходить нові слова й фрази, переосмислює вже наявні терміни. Росіяни завдають ракетних ударів по цивільній інфраструктурі, житлових будинках, лікарнях, школах та дитсадках, але транслюють, що ціляться в «центри ухвалення рішень» — нібито місця перебування українських військових. Прикриваючись цим терміном, Росія намагається нормалізувати обстріли території України (навіть якщо це військові об’єкти) та приховати вбивство мирних українців. Підхоплюючи новомову, мешканці тимчасово окупованих територій не тільки визначають собі подібних, але й піддаються впливу російських наративів. Вони починають думати, що Росія б’є всього лише по «центру ухвалення рішень» та не робить нічого поганого. Використання новомови об’єднує цих людей у певну соціальну групу, що потім тисне в умовах інформаційної ізоляції на українців, які мають інакшу думку.

Агітпроп часто використовує тактику «протилежні версії» — подає взаємовиключні пояснення певної події чи явища. Застосування цієї тактики викликає когнітивний дисонанс — внутрішній конфлікт, який виникає внаслідок зіткнення у свідомості людини несумісних суджень, ідей, переконань, які заперечують одне одного. Агітпроп навмисне поширює взаємозаперечні версії, щоб викликати в людей відчуття розгубленості, невпевненості та нав’язати враження, що «не все так однозначно», а «всієї правди ми ніколи не дізнаємося». Людина, у свідомості якої виник когнітивний дисонанс, навряд чи намагатиметься відшукати правдиву версію реальності. На це і розраховує агітпроп.

Після того, як 6 червня 2023 року російські військові підірвали Каховську ГЕС, пропагандисти просували меседжі, що суперечили одні одним: мовляв, дамба обвалилася сама через неналежний догляд; дамба розсипалася внаслідок обстрілів з боку українських військових; тільки верхня частина Каховської ГЕС зруйнована, а дамба — не постраждала; «київський режим» скоїв «підрив споруд Каховської ГЕС».

Повідомлення із взаємовиключними версіями з’являлися і про Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. У травні та червні 2023 року агітпроп писав, що Залужний нібито «загинув»; його буцімто прибрали з публічного простору, оскільки він «не заслужив довіри в Зеленського»; у нього серйозне поранення і йому зробили операцію; він узагалі виїхав за кордон.

Подібні версії агітпроп поширював і про очільника ГУР Кирила Буданова: він нібито  «загинув» від ракетного удару; перебуває у шпиталі Берліна після того, як у сусідній з ним кабінет «влучила російська ракета»; після російської ракетної атаки він у комі, хоча це «приховують».

Агітпроп подає інформацію таким чином, щоб спантеличити людину і створити суперечність, що викликатимуть тривожність, відчуття провини, тиск, яких вона захоче позбутися. Оскільки пропагандисти поширюють безліч версій однієї події, то людині складно визначити, яка з них правдива.

Коли попередні уявлення не узгоджуються з новою інформацією, це викликає відчуття дискомфорту. Подолати неприємні відчуття і позбутися когнітивного дисонансу можна кількома способами:

Росіяни намагаються позбутися когнітивного дисонансу шляхом найменшого спротиву — не змінити свою думку, а знайти виправдання власним переконанням, щоб вони здавалися логічними. Для цього вони шукають у російських медіа, соцмережах, серед друзів з подібними поглядами інформацію, наприклад, про те, що в Україні панує нацизм. Використовуючи когнітивний дисонанс, пропагандисти намагаються викликати в людей сумніви та параною, аби згодом цей стан розгубленості використати у власних інтересах — спонукати бути бездіяльним чи, навпаки, робити конкретні дії, вигідні агітпропу, як-от мобілізуватися до російської армії та вчиняти геноцид українського народу.

Ця тактика полягає в ігноруванні теми обговорення, коли та змінюється на протилежну. Ігнорування теми використовують російські пропагандисти. Після того, як стається подія, невигідна агітпропу, офіційні джерела її замовчують або вибірково висвітлюють певні аспекти. Цю тактику використовують, щоб применшити або мінімізувати негативні аспекти ситуації, відвернути увагу від важливих проблем та створити фальшивий наратив. Пропагандисти приховують інформацію, ділячись лише тими новинами, які підтримують їхні брехливі тези, при цьому ігнорують чи блокують вміст, який їх підважує. Це сприяє виникненню ефекту ехокамери.

Ще за часів Радянського Союзу агітпроп використовував тактику ігнорування теми. Для більшості росіян Друга Світова війна має назву «Велика Вітчизняна», й почалася вона нібито 22 червня 1941 року з нападу військ нацистської Німеччини на Польщу. Проте замовчується той факт, що гітлерівські війська вторглися на територію Польщі 1 вересня 1939 року, а сам Радянський Союз окупував Польщу 17 вересня 1939 року. До того нацистська Німеччина окупувала території Чехії та Австрії, а Радянський Союз не називав її агресором.

У період СРСР ігнорування теми активно використовувала тодішня преса. Чорнобильську трагедію, що сталася внаслідок вибуху на четвертому енергоблоці ЧАЕС 26 квітня 1986 року, радянські медіа кілька днів замовчували. Лише 28 квітня о 21:00 у телепрограмі «Врємя» дуже лаконічно повідомили про аварію, що мало створити ілюзію безпеки для людей, також не було скасовано заходи до свята 1 травня. Найбільшу техногенну катастрофу в історії людства намагалися замовчати: приховувалися справжні діагнози людей, що отримали променеве ураження. Проте через масштаби катастрофи, яка зачепила низку європейських країн, та іноземні медіа її не вдалося проігнорувати.

Радянські традиції та ігнорування теми успадкувала сучасна Росія, яка 24 лютого 2022 року розпочала війну проти України. У травні 2023 року російські пропагандисти поширювали інформацію про важке поранення Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, через яке він нібито більше не зможе виконувати свої обов’язки. В анонімних телеграм-каналах та медіа, що транслюють прокремлівську риторику, навіть з’являлися версії, що його вбили. Проте вже 25 травня полковник ЗСУ, блогер і журналіст Анатолій Штефан «Штірліц» опублікував відео з Валерієм Залужним, і з цього моменту всі прокремлівські медіа й телеграм-канали наче води в рот набрали: ніхто не спростував інформацію про загибель Головнокомандувача ЗСУ, а факт його публічної появи проігнорували.

Ще одна тема, яку російський агітпроп ігнорує, — удари по російських містах. 30 липня 2023 року відбулась атака дронів на Москву, внаслідок чого сталося руйнування фасадів двох веж «Москва-Сіті», де розміщені російські міністерства — Мінекономрозвитку, Мінпромторг, Мінкомзв'язку. У зв'язку з цією подією повітряну зону над Москвою закрили для польотів. Проте російські федеральні телеканали проігнорували цей інцидент та зосередилися на висвітленні параду ВМФ у Санкт-Петербурзі та бесіді Путіна з журналістами за підсумками саміту «Росія—Африка».

Навмисно чи ненавмисно ігноруючи важливу інформацію, агітпроп запобігає поширенню небажаних новин серед населення. Вживаючи технічних заходів, російським пропагандистам вдається не допустити їх популяризації та запобігти виникненню небажаної негативної реакції серед громадян.

Гумор та політична сатира з часом набувають дедалі більшої ролі в пропаганді. Вони стають потужними, складними та багатогранними елементами психологічного впливу на людей. Завдяки менш серйозній формі за допомогою жартів можливо ефективно передати важливу, часто суперечливу і навіть образливу інформацію. Часто саме з використанням елементів сатири певна інформація набуває властивості «вірусної» і поширюється значно швидше. 

Разом з тим додавання гумору створює багатозначні конструкції, які залишають місце для маневру під час дискусії, особливо коли звичайна мова та серйозні аргументи не працюють. Він свого роду «вимикає» в людей критичне мислення. Крім того, розуміння та сприйняття жартів створюють умови для формування певних соціальних спільнот. А гумор у цьому сенсі грає роль своєрідного маркера належності до цих угруповань, системи розпізнавання «свій / чужий». Також гумор може по-справжньому інформаційно «вбивати» певну особу, групу людей чи навіть країну. Він здатен формувати зневажливе ставлення та зводити серйозні речі до рівня тих, що викликають лише сміх.

Одним з перших жанрів політичного гумору стала карикатура, яка почала розвиватись ще у першій половині XVIII століття. У Радянському Союзі її перетворили на потужну зброю власної пропаганди ще на початку його існування — у 1920-х роках. Найвизначнішими майстрами пропагандистських карикатур в СРСР вважаються Борис Єфімов, Кукринікси (Михайло Купріянов, Порфірій Крилов та Микола Соколов), Дмитро Моор (Орлов), Віктор Дені (Денісов) та Михайло Черемних. Їхні роботи висміювали як зовнішніх ворогів СРСР, таких як нацистська Німеччина, фашистська Італія, західні держави (США, Велика Британія, Франція тощо), так і верстви населення всередині країни, які радянський режим вважав для себе ворожими: дворяни, капіталісти, куркулі (заможні селяни), священники тощо. При газеті «Правда» працював цілий сатиричний журнал «Крокодил», який був невід'ємною частиною агітпропу і в якому публікувалася більшість зі згаданих вище авторів.

З прогресом інформаційних технологій пропаганда за допомогою гумору тільки посилюється та розвивається, вже у сучасній путінській Росії. Мабуть, найвідомішим пропагандистом від гумору був покійний Михайло Задорнов. Багато хто з нас пам'ятає його антизахідні наративи про нібито «тупих американців», які були його візитівкою як гумориста. Після Революції Гідності 2014 року і до своєї смерті у 2017 році Задорнов неодноразово використовував антиукраїнські жарти. Він навіть не цурався жартувати про збиття російськими терористами малайзійського Боїнгу у 2014 році в Донецькій області.

Ще одне джерело російської гумористичної пропаганди — програма КВК. Шоу є потужним інструментом стратегічних політичних комунікацій через доступ до різних каналів розповсюдження. Програму транслюють у прайм-тайм федеральних та міжнародних російських телеканалів, поширюють у соцмережах, на сайті, передруковують жарти в пресі і транслюють на радіо. Засновник КВК Олександр Масляков має близькі зв’язки з Кремлем. Про це свідчать, зокрема, фінансування державою будівництва концерт-холу «Планета КВК» у Москві, підтримка КВК-змагань за кордоном, участь політиків топрівня (в тому числі Путіна та Медведєва) у зйомках програм. Крім того, з 1 червня 2016 холдинг «Газпроммедіа» запустив окремий телевізійний канал КВК з майже цілодобовою трансляцією цього шоу. А Масляков отримав державну нагороду «За заслуги перед Вітчизною» третього ступеня. Звичайно, автори КВК не забувають дякувати за щедрість своїм спонсорам — у шоу постійно показується позитивний образ президента Путіна та його команди. Така дружба з політиками дала власнику КВК Олександру Маслякову змогу створити не лише власну програму, а й велику бізнес-імперію для її підтримки.

Інші відомі російські гумористи також підтримують Путіна і є рупорами його пропаганди. Серед них Михайло Галустян, Євген Петросян (проти них Україною введені персональні санкції), Гарік Харламов, Юрій Стоянов, Іван Ургант, Володимир Винокур, Володимир Моісеєнко та Володимир Данилець (останні двоє відомі як творчий дует «Кролики»).

Телеграм — російський багатоплатформовий месенджер, що також надає опціональні наскрізні зашифровані чати (більш відомі як «секретні чати») та відеодзвінки, має функції VoIP, обміну файлами та деякі інші. Його автором є співзасновник соціальної мережі «Вконтактє» російський IT-спеціаліст та бізнесмен Павло Дуров. Сервіс побудований на технології шифрування листування MTProto, що була розроблена його братом Миколою. Телеграм демонструє стабільні показники зростання кількості користувачів по всьому світу. 20 червня 2022 року компанія заявила про досягнення цифри в 700 мільйонів користувачів.

Анонімні телеграм-канали вперше з'явились у Росії в другій половині 2016 року. Їх появі та зростанню сприяло по суті повне знищення в країні незалежних ЗМІ та цензура з боку путінського режиму. На початку свого існування анонімні телеграм-канали використовувалися радше в російських внутрішньополітичних конфліктах, а не для провладної пропаганди. Через монополізацію влади в РФ партією «Єдина Росія» представники російського істеблішменту мають дуже обмежені можливості для взаємної публічної критики. У середині 2018 року анонімні телеграм-канали стали стрімко набирати популярність у Росії та використовуватися для кремлівської пропаганди. Початково підписників «накручували» за рахунок несправжніх користувачів — «ботів».

Наприкінці 2018 — на початку 2019 року відбувся запуск нових та різке зростання вже наявних анонімних телеграм-каналів, орієнтованих на українських читачів. Ці канали як займалися прихованою російською пропагандою, маскуючись під проукраїнські, так і використовувались у внутрішньополітичній боротьбі серед українських політиків. На початку 2021 року СБУ викрила агентурну мережу російських спецслужб, що поширювала ворожу пропаганду через низку телеграм-каналів. Це були як «псевдопроукраїнські» канали, що займалися прихованою пропагандою, так і відверто проросійські, орієнтовані в основному на південь та схід України. Серед «псевдопроукраїнських» каналів варто виокремити такі великі та відомі як "Легитимный", «Резидент», «Картель», «Сплетница» тощо. Російські пропагандистські канали для окремих регіонів України представлені такими як «Одесский фраер», «Тремпель Харьков», «Днепр live», «Нетипичное Запорожье» та іншими. Росіяни очікували захопити більше територій, ніж це їм вдалося, тож вони створили під найбільші міста України окремі канали, які мали діяти в умовах окупації та виправдовувати її. Коли окупації не відбулося, ці Телеграм-канали не закрилися, а діють досі, поширюючи маніпуляції, фейки й дезінформацію, щоб підірвати довіру до центральної та місцевої влади. Також агітпроп на початку 2022 року створив нову мережу телеграм-каналів, які призначені для тимчасово окупованих територій України.

«Псевдопроукраїнські» канали подають інформацію, на перший погляд,  нібито в інтересах України. Вони можуть називати українців «нашими», а Росію — ворогом і навіть жорстко критикувати її владу. Але українську владу завжди позиціонують як неефективну, корумповану й залежну від Заходу або й навіть гіршу за російську. Також просуваються антизахідні наративи, щоб дискредитувати наших союзників в очах українців. Анонімні телеграм-канали вирізняються «переконливим» сторітелінгом та оригінальним стилем тексту, який наголошує, що перед пересічним читачем «закрита» інформація із вищих ешелонів влади, володіти якою хочуть, напевно, всі; що тільки вони, анонімний телеграм-канал, розповідають народу правду, тоді як традиційні медіа брешуть. Якщо в анонімному телеграм-каналі ви бачите слова «джерело» та «інсайд» — найімовірніше, перед вами дезінформація.

Частина українців і досі довіряє цим телеграм-каналам, незважаючи на всі зусилля організацій та медіа, які протидіють дезінформації, і на це є кілька причин. По-перше, загальносвітова тенденція зниження довіри до традиційних медіа та централізованих форматів подачі інформації. Довіра до блогерів, лідерів суспільної думки (так званих «ЛСД») та анонімних інформаційних каналів зростає. По-друге, до війни більшість українських медіа належали олігархам і транслювали меседжі, вигідні саме для них. По-третє, це низький рівень медіаграмотності й критичного мислення деяких журналістів та редакторів. Посилання на анонімні телеграм-канали легітимізують дезінформацію, яка там розміщена, і роблять складнішим фактчекінг. Ці канали можуть містити й місінформацію (неправдиву інформацію без мети нашкодити), проте і вона може мати небезпечні наслідки: наприклад, викликати паніку в суспільстві.

Ця тактика пропаганди англійською мовою називається «sockpuppet», тобто «лялька зі шкарпетки» і полягає у створенні в соціальних мережах профайлів вигаданих людей, які нібито мають власну думку та погляди й діляться ними. Для цього таким акаунтам надають ознаки справжності: завантажують фото, додають інших користувачів до друзів, роблять репости різного контенту та, подекуди, пишуть власні авторські дописи від імені вигаданого персонажа. Тим самим ці профілі через коментарі в обговореннях різних питань у соціальних мережах чинять психологічний вплив на інших людей для того, щоб вони прийняли меседж та позицію, які просувають пропагандисти.

Боти — це несправжні профілі користувачів соцмереж, які створюються зазвичай у великих масштабах за допомогою автоматичних програм або штучного інтелекту. Вони об'єднуються у так звані «ботоферми». Тоді як тролі — це реальні люди, користувачі соціальних мереж, що використовують несправжні профілі. Їх мета – провокувати інших користувачів на конфлікти та образи. Тролінг є професійною діяльністю, вони об'єднуються у так звані «фабрики тролів». Акаунти тролів також можуть бути автоматизовані. Наприклад, вони можуть ставити лайки під постами та фотографіями. Боти і тролі часто працюють у зв'язці одні з одними.

Несправжні профілі часто використовуються в політиці та бізнесі, щоб створити ілюзію значно поширених думок про соціальні проблеми чи продукти. Часто саме так замовники прагнуть створити видимість масової активності, хоча насправді її немає. Ця тактика працює, тому що на нас сильно впливають думки інших людей, особливо коли здається, що більшість із ними погоджується. Чинити всупереч думці більшості — значить піддаватися остракізму.

Взяв їх на озброєння і агітпроп. Так, у 2013 році російські журналісти викрили велику «фабрику тролів», що працювала на кремлівську пропаганду. Її головний офіс тоді розташовувався в районі Санкт-Петербурга Ольгіно, через це організація дістала назву «Ольгінська фабрика тролів». Агенція займається російською пропагандою в таких країнах, як Росія, Україна, Сирія, США та інших. 14 лютого 2023 року «кухар Путіна» та засновник ПВК «Вагнер» Євгеній Пригожин офіційно підтвердив, що не лише фінансував «Агентство інтернет-досліджень», а й був його творцем, ідеологом та керівником тривалий час. Раніше Пригожин спростовував цю інформацію і навіть судився з журналістами, що її поширювали.

За різними оцінками, у різні роки в агентстві працювали від 250 до 600 людей. «Фабрика тролів» неодноразово піддавалася публічним викриттям, в тому числі і з боку чинних та колишніх співробітників. Викриття були як анонімними, так і публічними. Людмила Савчук та Ольга Мальцева, що працювали в агентстві, подавали на нього до суду у 2015 та 2016 роках відповідно. Проте через наближеність «фабрики тролів» до російської влади жодні позови не завадили організації продовжити роботу.

Влада США неодноразово звинувачувала «Агентство інтернет-досліджень» у втручанні у виборчі процеси під час виборів президента 2016 та 2020 років, а також проміжних виборів у Конгрес 2018 року. Найбільш серйозне розслідування проводилося за мотивами 2016 року і привело до накладення персональних санкцій США на Євгенія Пригожина та його оточення. У 2018 році американські спецслужби за наказом президента Трампа провели превентивну хакерську атаку на сервери «АІД» для запобігання втручанню у вибори.

Але напевно найбільш системно російські боти і тролі працюють в Україні. Вони регулярно розганяють потрібні їм наративи і меседжі переважно через Facebook, Twitter, Youtube, Telegram та Viber. Сьогодні агітпроп продовжує використовувати цей метод, розганяючи відверто абсурдні меседжі, особливо для висвітлення тематики війни — «Українські солдати – генетично модифіковані», «в Україні знаходяться секретні біолабораторії США», «у цих біолабораторіях виводять птахів, заражених вірусом, що вбиває лише росіян», так і більш тонкі – зазвичай повʼязані із загрозою атак на певні міста або з поширенням «зради» щодо того, що Україну нібито «зливають» власна влада, Захід, Туреччина, Китай тощо.

Подекуди пропагандисти використовують гугл-перекладач, не володіючи українською мовою, цим самим породжуючи масу комічних виразів та фраз. Згадаймо меми про «бавовну», «немає сечі терпіти ці пекельні борошна», «півкраїни без електрохарчування», «пика у гарматі» тощо.

Страх, непевність та сумніви, або FUD (від англ. fear, uncertainty and doubt) — це тактика психологічної маніпуляції, що застосовується в маркетингу та пропаганді і полягає в поданні відомостей про щось (зокрема, продукт або організацію) так, щоб посіяти в аудиторії невпевненість і сумнів у його якостях і таким чином викликати страх перед ним. Для цього можуть використовуватися наклеп, голослівні твердження та натяки. Може застосовуватися і як антиреклама, і як реклама, що сіє страх перед невизначеним колом альтернативних рішень. 

Ця тактика є окремим випадком логічної хиби «апеляція до страху». Вона полягає у зловживанні почуттям страху для підтримки деякої пропозиції. Особа, що використовує цей аргумент, намагається отримати підтримку своїм ідеям та поглядам, граючи на наявних страхах та упередженнях аудиторії. Наприклад, Йозеф Геббельс використовував працю Теодора Кауфмана «Німеччина повинна зникнути!», аби заявити, що західні союзники хочуть знищити німецький народ.

Російська пропаганда також використовує цю тактику. Так, на початку повномасштабної агресії проти України у 2022 році президент Росії Володимир Путін погрожував захопити Київ за три дні. Після повного провалу цього плану та відступу російських військ з півночі України у липні 2022-го він заявив, що «ми ще нічого не починали», намагаючись посіяти страх серед Сил оборони України та нашого народу загалом, що, мовляв, основний військовий удар ще попереду. А заступник голови Радбезу Росії та її експрезидент Дмитро Медведєв постійно погрожує Україні та світу застосуванням ядерної зброї, якщо російська армія й далі зазнаватиме поразок на полі бою.

Але найбільш системно цю тактику використовує прихована російська пропаганда — так звані анонімні телеграм-канали. Вони мімікрують під проукраїнські, але насправді розповсюджують проросійські наративи та меседжі. Ми вже розглядали це явище детально в окремій статті. Ці канали мають на меті деморалізувати українців, підважити їхню віру у світле майбутнє, у власну державу, її владу та перемогу над російськими окупантами.

Для цього використовуються різні групи наративів та меседжів: військові, внутрішньополітичні, зовнішньополітичні, економічні, культурно-історичні. Іноді агітпроп просуває відверті фейки, наприклад про те, що нібито у 2022 році західні держави не дозволили Україні укласти компромісну мирну угоду з Росією. Або те, що Сили оборони України кинули в бій на запорізькому напрямку останню бригаду і в них більше не залишилось резервів.

Буває і так, що пропагандисти використовують реальні внутрішні проблеми України для своїх цілей. Це передусім стосується корупції, соціальної та правової нерівності, проблем із роботою судів та правоохоронних органів, не завжди збалансований процес мобілізації тощо. Звісно, що це супроводжується масовими маніпуляціями та перекручуванням фактів. Найголовнішою маніпуляцією є те, що анонімні телеграм-канали ніколи не згадують про реальну причину більшості поточних бід та проблем України (втрат серед бійців, знищення будинків та інфраструктури, економічного занепаду, підвищення цін і тарифів тощо) — повномасштабну російську агресію, яка супроводжується варварським знищенням цивільної інфраструктури та населення України.

«Нога у дверях» — це психологічна техніка, яка показує закономірність між виконанням людиною спочатку незначного прохання, а потім вимушеним виконанням інших, більш обтяжливих прохань. Використання цього феномена в практичних цілях часто називають методом «нога в дверях», інша його назва — метод поступового посилення прохань.

Техніка «нога в дверях» демонструє тенденцію, за якої людина спочатку погоджується надати комусь маленьку послугу або посильну допомогу, однак один крок призводить до наступного, і вона опиняється втягненою у справу, часом, абсолютно їй не потрібну. Інколи така «мініпослуга» вимагає від людини набагато більше часу, енергії, сил і навіть може суперечити її переконанням (сумлінню, здоровому глузду, заощадженню коштів). Цікавим тут є факт, що людина, вірогідно, ніколи не погодилася б на обтяжливі чи суперечливі прохання, якби не виконала першого, на позір зовсім неістотного. Цей феномен використовується в маркетингу, торгівлі, сфері обслуговування, управлінні, внутрішньополітичній боротьбі, а також — у пропаганді.

Психологічна техніка «нога в дверях» вимагає дотримання таких правил:

• починати треба зі звернень, прохань, які, на перший погляд, ні до чого не зобов'язують, не є обтяжливими для залученої у взаємодію людини;

• створити сприятливий емоційний фон взаємодії між людьми. Комунікація (навіть одинична) повинна викликати в людини емоції, формувати схильність до повторення контакту. Залучена людина повинна відчути участь з боку іншої людини, задоволення від свого незначного вчинку або урочистість моменту;

• важливо, щоб у залученої у взаємодію людини не виникло відчуття, що на неї тиснуть чи примушують щось зробити. У цьому випадку ефект буде мінімальним, тому що людина не схильна розглядати дії, вчинені під тиском, як прояв власних переконань. 

Машина російської державної пропаганди використовує цю тактику щодо великих мас людей. У якості прикладу можна згадати наростання рівня територіальних претензій Росії до України, починаючи з 2014 року. Якщо спочатку росіяни нібито вимагали лише визнання за ними незаконно окупованого Криму, то далі агітпроп розпочав дискурс про визнання так званих «ДНР» та «ЛНР» незалежними республіками (спочатку в межах фактичної лінії розмежування 2015 року, а далі — у повних кордонах Донецької та Луганської областей). У 2022 році вимоги росіян посилилися: мова йде вже про нібито повноцінне включення Криму, Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей до складу Росії навіть при тому, що частини Донецької та Запорізької областей Росія не контролювала ніколи.

Торгуються росіяни й у випадку з імовірним продовженням зернової угоди. Їхньою першочерговою вимогою був запуск та стабільна робота аміакопроводу Тольятті—Одеса, що проходить через територію України. Після того, як його було пошкоджено внаслідок бойових дій, вимога втратила сенс. Тож російські влада та пропаганда заговорили про іншу вимогу, цього разу вже до західних країн: підключення до світової платіжної системи SWIFT «Россільгоспбанку» — фінансової установи, через яку відбувається міжнародна торгівля російським зерном.

Окрім цього, держава-агресор використовує цю тактику і в спорті. Оскільки на міжнародних турнірах із більшості видів спорту росіяни відсторонені через війну, розв'язану їхньою владою, вони намагаються зняти відсторонення за допомогою поетапних поступок: спочатку йдеться про виступи в нейтральному статусі без прапора та гімну із зобов'язанням підписати декларацію щодо засудження війни, а далі російська пропагандистська машина починає поступово виступати проти цих обмежень, аж до повного відновлення спортсменів у правах, наголошуючи на тому, що нібито «спорт поза політикою», та скаржачись на всесвітню «русофобію».    

Російські пропагандисти постійно та системно використовують тему корупції в Україні. Новини про «найкорумпованішу державу Україну», яка сама себе погубить, були в російських ЗМІ ще десять, п’ять чи два роки тому. Тобто тема корупції в Україні — один із поширених наративів російської пропаганди. Росія використовує корупційні скандали в Україні, щоб дискредитувати її. Зокрема, агітпроп запевняє, що корупція — це ідеологія українського народу. Нібито корупція пронизує українське суспільство: від освіти, медицини, сфери послуг, спорту до рівня правоохоронців, судів, муніципальних та центральних органів.

Російські пропагандисти стверджують, якщо Україна ще так-сяк боролася з корупцією, в яку скотилася після розпаду Радянського Союзу, на початку двохтисячних, то після Євромайдану вже ні. За версією агітпропу, після 2014 року Україна скотилася до рівня латиноамериканських держав, які перебувають під деструктивним впливом клептократії. Після 2014 року в Україні з’явилася низка антикорупційних органів, та пропагандистські джерела скептично оцінили цю тенденцію й вирішили, що українці змавпували американську модель, навіть заступником керівника НАБУ призначили іноземця. Пропагандисти часто посилалися на слова тодішнього американського посла в Україні Джеффрі Паєтта, який припустив, що корупція інколи страшніша, ніж російські танки. Спекулювали й словами тогочасного віцепрезидента Джо Байдена, який назвав корупцію в Україні раковою пухлиною. Нібито корупція надто вже глибоко сидить в печінках Заходу, ще трохи — й він перестане підтримувати Україну.

Постійний акцент на корумпованості влади викликає в суспільства, з одного боку, недовіру до керівництва держави й державних інституцій, а з іншого — до ефективності боротьби з корупцією на шляху до членства в ЄС і НАТО. Російська пропаганда тут працює водночас на внутрішнього споживача: демонструє недолугість України, яку Захід ось-ось «кине». Мовляв, бачите, до чого призводить гра в демократію та євроінтеграцію. Також агітпроп просуває меседжі й на українську аудиторію, намагаючись усталити думку, що система влади в Україні настільки прогнила, що її вже нічого не змінить; у держави немає майбутнього, не говорячи вже про перспективи членства в ЄС чи НАТО.

Російський агітпроп систематично спекулює антикорупційними розслідуваннями, які проводять українські журналісти та громадські діячі щодо ймовірної корупції у Міністерстві оборони. Найвідомішим випадком стало можливе завищення закупівельних цін на продукти харчування, зокрема курячі яйця. Останнім часом пропагандисти розкручують тему некритичних витрат коштів державного та місцевих бюджетів під час війни. Вони намагаються підвести під ці витрати корупційну складову навіть там, де її зовсім немає.

Однак пишучи про корупцію в Україні й те, що в нашої держави начебто через це немає шансів на майбутнє, агітпроп уникає згадок про корупцію в Росії. Наприклад, із січня по липень 2021 року в Росії зафіксували 24,5 тисячі випадків корупції. У 2017 році керівник російської Рахункової палати Олексій Кудрін заявив, що відомство виявило порушення на 1,865 трильйона рублів. Тобто корупція в Росії теж є, ба більше — є й боротьба з нею. До прикладу, опозиціонер Олексій Навальний «наступив на мозоль» Кремлю, зробивши ряд гучних викриттів масштабних корупційних діянь можновладців, за що був ув’язнений. Також агітпроп уникає згадок про те, що навіть в умовах повномасштабної війни Україна намагається боротися з корупцією.

Якщо авторитарний чи тоталітарний режим хоче проіснувати довго, то йому вкрай необхідна підтримка молоді. Адже саме ця вікова група зазвичай є «природним ворогом» подібних режимів. Чимало революцій починалися саме з молоді. Тут можна згадати Кубинську революцію 1959 року, протести 1968 року, які охопили весь світ, Революцію Гідності в Україні у 2013-2014 роках, яку розпочали саме студенти, тощо. 

Залучення молодих людей до активностей, що проводяться на користь недемократичних режимів, має дві основні мети. По-перше, переманити молодь на свій бік і відвернути її від опозиції чинній владі. По-друге, показати іншим віковим групам населення, що, мовляв, нас підтримують молоді люди, а отже, за нами майбутнє. Молодь зазвичай не має стійких політичних переконань та упереджень. Її ідеологічні вподобання часто можуть змінюватися, і підліток, який підтримував одну ідеологію, через деякий час може перейти до зовсім протилежного. Тут варто згадати, що Беніто Муссоліні у молодості був соціалістом.

Також молодь прагне самореалізуватися та знайти зручні інструменти для цього. Ними і стають провладні молодіжні організації, які дають змогу втілити свої соціально корисні ідеї та проєкти, набути нових знань та навичок, знайти хороших друзів. А ще вони є непоганими соціальними ліфтами в «дорослу» політику.

Тоталітарні режими ХХ століття створили цілу низку дитячих та молодіжних організацій для виховання, формування «правильних» громадян, лояльних панівним режимам та готових умерти за них у кривавих війнах, розв’язаних тоталітарними лідерами. Так, у німецьких нацистів існували такі організації, як «Гітлер’югенд» (дослівно «гітлерівська молодь»), «Дойчес Юнгфольк» (молодша вікова група «Гітлер’югенду»), «Союз дівчаток» та «Союз німецьких дівчат». Італійський фашизм підтримували та пропагандували організації «Балілла», «Італійська лікторська молодь» та «Молоді фашисти». Радянський Союз та комуністичну партію прославляли «жовтенята», «піонери» та «комсомол» (ВЛКСМ).

Путінський режим і в цій сфері пішов шляхом своїх попередників. У перший же рік президентства Путіна, ще до створення партії «Єдина Росія», постала всеросійська молодіжна організація «Ті, що йдуть разом» («Идущие вместе»). Перша їхня акція пройшла 7 листопада 2000 року в Москві, де члени руху закликали молодь не пити, не курити, не матюкатися та підтримувати Володимира Путіна. Ця молодіжна організація відома багатьма акціями проти політичних опонентів Путіна, таких як Геннадій Зюганов, Борис Березовський, партія «Яблуко» тощо.

У 2005 році організацію було переформатовано в антифашистський молодіжний рух «НАШІ». Цей рух проводив різноманітні акції та проєкти військово-патріотичного спрямування, соціальні, екологічні, проти різних вад суспільства та, звісно ж, на підтримку Володимира Путіна. Він характеризувався високим рівнем децентралізації, а його керівники називались «комісарами». Чимало з його побічних проєктів виокремилися з руху та існують і досі. Приблизно у 2012-2013 роках у русі почалася серйозна внутрішня криза, що призвело до фактичного припинення його діяльності. Формально це було відображено лише у 2019 році. У 2005-2017 роках також існував молодіжний рух «Росія молода», який займався схожими активностями, також був пов’язаний із Кремлем і всіляко підігравав чинній владі.

Як то кажуть у Росії, «святе місце порожнім не буває». З 2005 року дотепер існує «Молода гвардія Єдиної Росії» — молодіжна організація партії «Єдина Росія», що займається пропагандою кремлівського режиму. У 2017 році була створена «Молодіжка ЗНФ» («Молодёжка ОНФ») — молодіжний рух Загальноросійського Народного Фронту, який є об’єднанням, створеним на підтримку Володимира Путіна. Прикметно, що його куратором є Ігор Кастюкевич, який розгорнув бурхливу діяльність на тимчасово окупованих територіях України. Підтримує путінську владу і «Євразійський союз молоді» — організація, створена у 2005 році російським пропагандистом Олександром Дугіним. Підіграють чинній владі і такі регіональні молодіжні проєкти, як «Місцеві» (Московська область) і «Селет» (Татарстан).

Є в Путіна і буквально власний «Гітлер’югенд». Ним стала молодіжна організація «Юнармія», яка створена у 2016 році на базі супутніх структур російської армії та слугує для мілітаризації молоді й підготовки «гарматного м’яса» для загарбницьких війн Путіна. Структури цього руху почали створюватися і на тимчасово окупованих територіях України у 2022 році. У 2023 році стало відомо про формування російським режимом так званих «Студентських трудових загонів» для пропаганди на тимчасово окупованих територіях України. Більшість молодіжних пропагандистських проєктів у Росії керується спеціальним державним органом — Федеральним агентством у справах молоді (Росмолодь), яке створене ще у 2008 році.

Однією з необхідних умов існування будь-якого тоталітарного чи авторитарного режиму є виховання громадян у дусі відданості владі, керівному режиму та панівній ідеології. Із дорослими людьми це зробити іноді досить складно, адже вони мають власні усталені принципи, установки та життєвий досвід, які можуть суперечити тому, що потрібно недемократичному режиму. Також як мінімум частина дорослих має критичне мислення, що ще більше ускладнює завдання для пропагандистів. 

Тож ідеальним варіантом у цьому плані для таких режимів є виховання «правильних» громадян «з нуля», тобто з дитинства. Саме тому мультиплікація ще з 20-х років ХХ століття стала потужною зброєю радянської пропаганди.

Початок пропагандистським мультфільмам в СРСР поклали такі стрічки, як «Радянські іграшки» 1924 року випуску та «Китай у вогні» 1925-го. У першому анімаційному фільмі висміювався «буржуазний спосіб життя» та ненажерливість так званих «непманів» — радянських підприємців того періоду. У другому — висловлювалася підтримка революції в Китаї та засуджувалося нібито втручання західних держав у його внутрішні справи. Після того мультиплікація міцно закріпилася серед основних засобів радянської пропаганди.

Як і з багатьма іншими тактиками й методами пропаганди, сучасний російський агітпроп наслідує радянських попередників й у сфері мультиплікації. Ще у 2018 році опозиційний російський журналіст Аркадій Бабченко детально пояснив, чому російський мультсеріал «Маша та Ведмідь» є пропагандистським та небезпечним для психіки українських дітей. У мультфільмі йде пропаганда радянської символіки та російського мілітаризму, нав’язування дітям нездорових моделей поведінки (істеричності, небажання та невміння вести діалог, радикальної впертості та впевненості у власній правоті тощо). Всі ці риси притаманні пропагандистам та звичайним симпатикам путінського режиму.

Ще одним прикладом російської пропаганди в мультфільмах є серія стрічок «Три богатирі». У ній Київська Русь виступає як невід’ємна частина «русского міра» з чималою кількості російської символіки, популяризується авторитарна влада (а правителем є, звісно ж, князь Володимир, хоча в історії Київської Русі князів було чимало). Богатирі є сліпими виконавцями волі князя та повністю підкорюються всім його примхам, навіть якщо його ідеї та вчинки виглядають абсурдними. Все російське у мультсеріалі звеличується, а все західне та європейське зображується як зло. Так, Баба Яга мріє жити, як у Європі, але «доблесні богатирі» виганяють її з Києва.

Найбільш свіжим та відомим прикладом агітпропу в мультиплікації є стрічка «Казка про Ваню та Миколу», яка вийшла у 2022 році, вже після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Це вже пряма пропаганда: дітям доступною їм мовою пояснюють, чому Росія напала на Україну, таким чином виправдовуючи агресію, вбивства цивільних людей та масові воєнні злочини окупантів. У мультфільмі використовується старий російський наратив про те, що нібито Україна «8 років бомбила Донбас та вбивала його дітей», а Росія лише «стала на захист своїх співвітчизників».

«Культ особи» постає тоді, коли людина використовує масові медіа для створення ідеалізованого та героїчного публічного образу, часто шляхом безсумнівних лестощів та вихваляння. Зазвичай це представники влади в авторитарних і тоталітарних державах та релігійні лідери. Для формування культу власної особи та пропаганди своїх ідей вони використовують такі методи, як цензура та утиски свободи слова, гра на символах, переписування історії, створення уявлення, що державою управляє лише одна людина, тощо.

Як один із прикладів культу особи та використання його в державній пропаганді можна згадати короля Франції Людовіка XIV, який правив у XVII-XVIII століттях. Саме цей правитель називав себе «королем-сонцем», також йому приписують відому фразу «Держава — це я». Він сконцентрував у своїх руках надзвичайні владні повноваження і вважається одним із батьків-засновників абсолютної монархії як форми правління. Незважаючи на те, що Наполеон Бонапарт був генералом армії Революційної Франції і, фактично, політичним опонентом династії Бурбонів та абсолютної монархії, у 1804 році він проголосив себе імператором Франції і встановив власний культ особи, який, хоч за антуражем сильно відрізнявся, проте за суттю був аналогом образу Людовіка XIV.

XX століття «подарувало» світу таких масових убивць та воєнних злочинців, як Адольф Гітлер, Володимир Ленін, Беніто Муссоліні та Йосип Сталін. Усі вони мали власні культи особи та потужні системи пропаганди, які виправдовували їхні звірства. Причому культ Леніна набув ледь не найбільшого розвитку за часи правління Сталіна, який таким чином хотів звеличити й себе як нібито найближчого соратника та послідовника Леніна, хоч це було неправдою.

Сучасна російська пропаганда не відстає від своїх радянських попередників. Так, британське видання BBC News ще у 2001 році писало про початок розвитку культу особи Володимира Путіна. На тоді минув лише рік від офіційного обрання Путіна на посаду та два роки від початку фактичного його правління. Культ особи президента Росії швидко розвивався за рахунок того, що розпад СРСР і часткова втрата імперської величі стали відчутним психологічним ударом для російського суспільства. 90-ті роки XX століття стали складним випробуванням для росіян: економічна криза, розквіт корупції, нездатність правоохоронних органів упоратися з розгулом криміналу, а армії — із борцями за волю Чеченської Республіки Ічкерії. Покійний експрезидент Борис Єльцин мав образ відносного демократа і не зміг подолати ці проблеми. Він часто потрапляв у комічні ситуації, пов'язані зі зловживанням алкоголем, що не додавало Росії загалом поваги на міжнародній арені, а йому особисто — всередині Росії.

На тлі старого та хворого Єльцина Путін мав чимало конкурентних переваг: молодий, інтелігентний, освічений, із сильним характером, спортсмен, виходець із силових структур. Така людина ідеально відповідала запитам тогочасного російського суспільства. Це й дало йому змогу поступово зачистити політичний простір у Росії, стати диктатором і встановити у країні тоталітарний режим.

Про те, що культ особи Путіна тільки зростає та зміцнюється, красномовно свідчить конфлікт, який виник у російської влади у 2023 році із потенційно новим лідером, авторитет якого в Росії «виріс» на кривавій війні проти України, — Євгенієм Пригожиним, який зазнав поразки під час свого заколоту. Ба більше, Путін не зміг терпіти навіть просто такого ніцномовця, який не становить для нього жодної загрози, як ексватажок терористів так званої «ДНР» Ігор Гіркін (Стрєлков), який був ув’язнений.

Апеляція до народу, або argumentum ad populum, — це тактика пропаганди, що заснована на логічній хибі. Вона полягає в тому, що певне твердження чи уявлення вважається правильним, тому що таким його вважають усі або більшість людей. А більшість нібито помилятися не може. Пропагандисти часто користуються цим методом, коли процес збору доказів та побудови раціональних аргументів на підтримку їх позиції є надто довгим або дорогим.

Така аргументація може бути хибною з двох причин:

а) Людина, що її висуває, не завжди має повні, вичерпні та достовірні дані щодо «більшості». Говорячи про «більшість», людина зазвичай спирається на свій особистий досвід та досвід своїх знайомих, що часто становить вельми обмежений соціально-економічний зріз, неприйнятний з погляду статистики;

б) Загальноприйнята думка щодо певного питання може бути помилковою. Наприклад, у Давній Греції абсолютна більшість її мешканців вважала, що Сонце обертається навколо Землі, але це не означає, що так воно насправді.

Російський агітпроп не завжди наводить логічну аргументацію, і тактика «апеляція до народу» цьому приклад. Так, анонімні проросійські телеграм-канали систематично публікують відеоролики, де українці чимось невдоволені, і в підводці до них переносять думку однієї чи кількох людей на весь народ. Це може стосуватися забезпечення армії, лікування та соціальних гарантій ветеранам, мобілізації, підвищення податків та цін, корупції чиновників, свавілля правоохоронних органів та інших чутливих у період воєнного стану тем.

Варто згадати також один із найбільш яскравих образів російської пропаганди початку повномасштабного вторгнення в Україну — «бабусю з червоним прапором». Мета цього міфу — показати, що нібито мешканці України підтримують та радіють російській окупації. Насправді ж, українська пенсіонерка Анна Іванівна вийшла з радянським прапором до, як вона думала, російських військових, з метою переконати їх «не громити Україну».

Президент Росії Володимир Путін у лютому 2023 року заявив, буцімто більшість росіян підтримує війну проти України (так звану «спеціальну військову операцію»). Це твердження не має під собою жодного підґрунтя, адже провести неупереджені соціологічні дослідження цього питання в тоталітарному суспільстві неможливо. Тут Путін апелює до російського народу, намагаючись утримати його прихильність та підтримку.

Ця тактика пропаганди заснована на постійному та систематичному переконанні цільової аудиторії, що сторона, яку представляють пропагандисти, неодмінно переможе та досягне своїх цілей. Це може статися скоро, або колись у перспективі, але нібито точно станеться. Тим самим людей, що піддаються впливу цієї маніпуляції, переконують «не запізнитися» і приєднатися до лав переможців, поки ще є така можливість. Разом з цією тактикою майже завжди застосовується й інша схожа — «багаторазове повторення».

Російський агітпроп використовував цю тактику ще під час Другої світової війни. Всім добре відома фраза «наше діло праведне, ворог буде розбитий, перемога буде за нами». У трохи видозміненому форматі її сказав тодішній заступник голови уряду та міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов ще 22 червня 1941 року — у день вторгнення нацистських військ до СРСР. Далі радянська пропаганда дуже часто її використовувала як мантру з метою підняття бойового духу армії та цивільного населення. «Головний диктор СРСР» Юрій Левітан упродовж усієї війни закінчував цим слоганом кожне своє радіозвернення до населення СРСР із важливими новинами з фронту.

Сучасний російський агітпроп також систематично використовує цю тактику. Ще у 2014 році президент Росії Володимир Путін погрожував керівництву ЄС, що візьме Київ за два тижні. На початку повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року пропагандисти в один голос кричали, що російська армія «захопить Київ за три дні». Але ситуація склалася зовсім по-іншому, і завдяки Силам оборони України ця фраза стала мемом та інструментом глузування вже з окупаційної армії та російської пропаганди.

Після того агітпроп змінив підхід до використання цієї тактики. Тепер вони наголошують на тому, що Україна нібито програє «війну на виснаження» у довгостроковій перспективі через те, що західні союзники втомилися від війни та начебто от-от суттєво скоротять обсяги як військової, так і фінансової допомоги України. Великі надії російська пропаганда покладає на можливу зміну влади в США, перемогу на президентських виборах кандидата від республіканців, в ідеалі для них — відомого своєю популістською риторикою Дональда Трампа.

Тактика «розширення діапазону прийнятного» використовується у тих випадках, якщо пропагандистський меседж є неприйнятним для цільової аудиторії. Її застосовують тоді, коли більшість технік переконання можуть дати зворотний ефект: аудиторія почне сприймати меседж іще гірше.

Існує два способи розширення меж прийняття. По-перше, можна зайняти більш екстремальну позицію, щоб змусити аудиторію прийняти без спротиву помірніші позиції, які вона до «підвищення ставок» пропагандистами не схвалила б. По-друге, висунути скромніші вимоги, а потім поступово підвести аудиторію до сприйняття бажаної позиції.

Ця тактика заснована на соціологічній концепції «Вікно Овертона». Згідно з моделлю Овертона, у кожен момент часу певні ідеї становлять чинну норму в суспільстві, утворюючи точку відліку. Решта ідей можуть або входити в діапазон допустимих, або ні. Межами вікна нейтрального політичного дискурсу вважаються ідеї, що потрапляють у розряд прийнятних. Прийнятні висловлювання можна вважати політично безпечними для озвучення на публіці чи політиками, які дбають про свій імідж та продовження політичної кар'єри. Підтримку ж ідей за рамками вікна сам Овертон вважав ризикованою і потенційно шкідливою для політичної кар'єри.

Тактику «розширення діапазону прийнятного» використовувала пропаганда в нацистській Німеччині. Після приходу до влади Гітлера відносно демократичним шляхом вони разом з Геббельсом примножували ненависть і ксенофобію в політично розколотому німецькому суспільстві часів Веймарської республіки. Нацисти робили це для утримання своєї влади та консолідації прихильників проти «спільного ворога». А ворога на різних стадіях консолідації влади нацисти змінювали. Спочатку під репресії потрапили свої ж націонал-соціалісти. Знищення керівництва штурмових загонів «СА» стало відомим як «Ніч довгих ножів». Далі жертвами репресій стали політичні опоненти нацистів: комуністи, соціалісти та соціал-демократи. Потім черга дійшла до різних соціальних та національних груп у Німеччині: представників ЛГБТ-спільноти, «франкмасонів», євреїв, ромів, афронімців, людей з інвалідністю та ментальними розладами, свідків Єгови тощо. У результаті, німецьке суспільство без істотного опору сприйняло початок Другої світової війни, «фабрики смерті» і знищення мільйонів людей. Підготовка до сприйняття жорстокості як належного зайняла кілька десятиліть. 

Росіяни теж використовують тактику «розширення діапазону прийнятного» і схвалення військової агресії проти інших держав. Різні одіозні заяви, які не може прямо транслювати Путін, щоб зберегти респектабельність як голова держави, транслюють інші російські політики, такі як уже покійний Володимир Жириновський, а також ексголова «Роскосмосу» Дмитро Рогозін та заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв. Не відстають від них і так звані ідеологи, такі як Олександр Дугін і Тимофій Сергєйцев, які неодноразово закликали до знищення та розділу України і вбивства українців. У такий спосіб усі вони поступово морально готують російське суспільство та міжнародну спільноту до найгірших сценаріїв.

Тактику «розширення діапазону прийнятного» використовує й Україна під час лобіювання збільшення військової допомоги від союзників. Наші дипломати поступово домоглись того, щоб союзники погодились постачати Україні сучасні артилерійські системи та комплекси протиповітряної оборони, танки і касетні боєприпаси. Тоді як у перші місяці після повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні суспільства і політики не були готові надавати Україні нічого з цього. 

В Україні цю тактику застосовують і щодо контроверсійних внутрішньополітичних питань. Шляхом постійної комунікації і в Україні стали можливими медична та виборча реформи, відкриття ринку землі, легалізація медичного канабісу та узаконення цивільних партнерств для ЛГБТ-пар. Адвокація та подальша імплементація цих реформ здійснювалися поступово через значний спротив усередині України, але зміни перестали сприйматись як неможливе.

«Блискучі узагальнення» — це маніпулятивна тактика, що полягає у приписуванні явищам чи подіям, про які розповідають пропагандисти, позитивних характеристик. При цьому деталі явищ чи подій, які суперечать баченню пропагандистів, оголошуються «не властивими» тому, про що йде мова, «незначними» чи «придуманими ворогами».

Тактика ґрунтується на експлуатації позитивного ставлення людей до таких понять, як «свобода», «демократія», «патріотизм», «мир», «щастя», «любов», «правда», «порядок» тощо. Пропагандисти пристосовують ці поняття для виправдання рішень, поглядів і дій, які їм вигідні. 

Наприклад, через чотири тижні після повномасштабного вторгнення в Україну в Росії влаштували концерт і флешмоби на честь 8-річчя незаконної анексії Криму. Концерт проходив під гаслом «Zа світ без нацизму», а флешмоб — «Zа мир, zа Росію, zа президента». Гаслами про мир, єдність у боротьбі з «нацистами» і підтримку влади організатори заходу намагались відвернути увагу від того, що «спецоперація, яка мала закінчитися за три дні», затягнулася вже на тижні.

Путінський режим урівняв поняття «патріотизм» із підтримкою влади. Справжніми патріотами Росії зараз можуть вважатися тільки ті люди, які підтримують Путіна та розв'язану ним агресивну війну в Україні. Так, чимало російських спортсменів, які публічно підтримують диктатора, виправдовують це саме «патріотизмом».

Також солдатів окупаційної армії, які коять воєнні злочини в Україні, російські пропагандистські медіа називають «новими героями Росії», які «готові віддати своє життя заради перемоги над нацизмом і заради миру в усьому світі».

«Опудало» — це тактика пропаганди, за якої аргументи опонентів підміняють на більш слабкі. Після чого спростовують саме їх, а не першочергові, сильніші позиції. У цій тактиці використовується логічна хиба «підміна тези».

Класичним прикладом використання цієї тактики є такий діалог:

А: «Сонячні дні — це добре».

Б: «Якби всі дні були сонячними, то ніколи б не було дощу, а без дощу настали б посуха та голодна смерть».

У цьому випадку Б підміняє твердження А на те, що нібито лише сонячні дні — це добре, і спростовує його. Насправді ж А говорить, що сонячні дні — це добре, нічого не згадуючи про дощові дні.

Хоч «опудало» вважається досить примітивним маніпулятивним прийомом, але його часто використовують як у внутрішньополітичних баталіях, так і в пропаганді міжнародного рівня. Наприклад, противники легалізації медичного канабісу в Україні, який має винятково знеболювальний ефект для важкохворих та поранених, заявляють, що Україна стане «одним з провідних наркохабів світу» та «другим Афганістаном» тощо. Проти узаконення цивільних партнерств, в тому числі для одностатевих пар, звучать аргументи на кшталт «я не хочу, щоб мій син став геєм» або «церква і Бог проти цього». Чи, наприклад, закиди про усиновлення дітей одностатевими парами, хоча профільний законопроєкт цього не передбачає.

Російська пропаганда теж постійно використовує цей маніпулятивний прийом. Так, на твердження, що українці є окремою від росіян нацією зі своєю мовою, історією та культурою, лунають відповіді на кшталт «а Чорне море викопали давні укри» чи «а Ісус Христос був українцем» тощо. 

Якщо хтось насмілюється критикувати «культ Перемоги» в Росії, йому закидають підтримку нацизму. Якщо вимагає демократичних свобод і прав — закидають розпалювання смути та руйнування порядку в країні. Під диктовку Заходу, звісно ж. Коли українці звинувачують Росію в незаконній анексії територій та війні з безліччю жертв, їм відповідають, що «а у вас при владі ж нацисти, які незаконно скинули легітимного Януковича» або «а хто до того 8 років бомбив Донбас та вбивав дітей?» Так відбувається підміна, мавпування та знецінення сильних та раціональних аргументів відвертою маячнею.

Тактика пропаганди «whataboutism» передбачає відповідь на критику чи поставлене запитання у форматі «А як щодо…?». Тобто «переведення стрілок» на недоліки опонентів. Натяк на те, що вони не мають морального права критикувати, оскільки самі мають такі ж або навіть серйозніші проблеми, не дотримуються тих принципів, про які публічно заявляють. Вона заснована на логічній хибі «Te quoque» («сам такий», або «подивись на себе»).

Незважаючи на англомовну назву, цю тактику, як і чимало інших прийомів пропаганди та дезінформації, популяризували росіяни. Ще приблизно у 1880-х роках, коли МЗС Російської імперії таким чином захищалося від морального осуду з боку США. Але найбільшого поширення «вотебаутизм» набув у 70-80-х роках ХХ століття під час апогею «Холодної війни».

Наприклад, після Чорнобильської катастрофи радянське державне інформаційне агентство ТАСС написало повідомлення про аварії на ядерних об'єктах у США, таких як АЕС «Три-Майл-Айленд» та «Джинна». Радянські пропагандисти стверджували, що американська антиядерна група зафіксувала 2300 нещасних випадків, аварій та інших неполадок у 1979 році. У СРСР навіть з'явився анекдот, який дуже добре розкриває суть цієї тактики: 

«- Яка заробітна плата в радянського інженера? 

- Зате у вас [расистська назва афроамериканців] лінчують!»

Дійсно, акти насильства проти афроамериканців під час Руху за громадянські права у США 1955-1968 років стали одними з ключових меседжів «вотебаутизму» радянської пропаганди.

Як і багато інших «прекрасних надбань радянського минулого», сучасні російські пропагандисти та посадові особи системно використовують цю тактику. Опозиційний путінському режиму російський політоглядач Аббас Галлямов писав у 2021 році після перегляду пресконференції Путіна: «Путінський вотебаутизм має вже зовсім гротескний характер. Собчак питає його про тортури в системі ФСВП [пенітенціарна система], а він першим же ділом починає доводити, що і в Європі теж катують. Здавалося б, причому тут Європа? Але ні, причому, виявляється».

У відповідь на критику власних агресивних дій, у тому числі — агресивної війни проти України, яка триває з 2014 року, російський агітпроп згадує про операції НАТО в Югославії, Іраку та Афганістані. Те, що вони проводилися проти людиноненависницьких диктатур, які займалися етнічними чистками, та міжнародних терористичних мереж, пропагандистів не хвилює. Відомий наратив російської пропаганди про «8 років та дітей Донбасу» також належить до «вотебаутизму». 

Жалість є достатньо сильною людською емоцією, оскільки апелює до почуття справедливості і може викликати сильну жагу помститися тим, хто є кривдником та агресором. Російська пропаганда використовує ці особливості психології в тактиці «образ жертви». Вона часто працює разом та переплітається з тактикою «героїзація», створюючи синергетичний ефект.

Прикладом використання образу жертви слугує один з ключових російських пропагандистських наративів про «дітей Донбасу, яких вбивали 8 років». Символічним його виразом є так звана Алея янголів, яку відкрили в Донецьку у 2015 році. Там викарбувані імена дітей, загиблих унаслідок російсько-української війни. Провина за це покладається, звісно ж, на «українських нацистів та бандерівців». Агітпроп навмисно не згадує, що ці діти були б живі, якби не було російського військового вторгнення у Донецьку та Луганську області у 2014 році. Так окупанти хочуть перекласти відповідальність за розв'язування війни та воєнні злочини на Україну та виправдати свою повномасштабну агресію у 2022 році, апелюючи до «вбитих дітей Донбасу».

Одним із фейків, які підживлюють наратив про «8 років», є історія про нібито розіп'ятого, «як Ісус», на дошці оголошень маленького «хлопчика у трусиках». «Українські нацисти-карателі» буцімто зробили це у 2014 році у Слов'янську за те, що хлопчик був сином російського агресора з так званої ДНР. Щоправда, жінка, яка розповіла пропагандистам цю «моторошну» історію, щастя в Росії не знайшла й у 2021 році скаржилася на дискримінацію за національною ознакою у «багатонаціональній країні».

Ще одним ключовим виправданням повномасштабної агресії служить наратив, нібито «Росія захищається від українських нацистів і НАТО» і її напад — лише превентивний удар. Тут використовувалася ціла низка різних меседжів, як-от нібито існування в Україні біолабораторій НАТО для розробки біологічної зброї, спрямованої проти Росії, а також начебто намагання України створити «брудну ядерну бомбу» тощо. У цьому наративі важливу роль відіграє термін «русофобія», яким позначається будь-яка негативна реакція інших країн та міжнародної спільноти загалом на агресивні дії Росії, і не лише в Україні.

Після початку повномасштабної російської війни проти України у 2022 році концепт «русофобії» став використовуватися набагато частіше, хоча про нього говорили ще як мінімум на початку 2000-х. Він розповідає світу нібито про дискримінацію Росії та росіян і подвійні стандарти щодо неї, які використовує «колективний Захід». Іде апелювання до західних ліберальних цінностей та намагання поставити «русофобію» в один ряд із такими безумовно негативними явищами, як расизм, антисемітизм, сексизм, гомофобія тощо.