«Нога у дверях» — це психологічна техніка, яка показує закономірність між виконанням людиною спочатку незначного прохання, а потім вимушеним виконанням інших, більш обтяжливих прохань. Використання цього феномена в практичних цілях часто називають методом «нога в дверях», інша його назва — метод поступового посилення прохань.

Техніка «нога в дверях» демонструє тенденцію, за якої людина спочатку погоджується надати комусь маленьку послугу або посильну допомогу, однак один крок призводить до наступного, і вона опиняється втягненою у справу, часом, абсолютно їй не потрібну. Інколи така «мініпослуга» вимагає від людини набагато більше часу, енергії, сил і навіть може суперечити її переконанням (сумлінню, здоровому глузду, заощадженню коштів). Цікавим тут є факт, що людина, вірогідно, ніколи не погодилася б на обтяжливі чи суперечливі прохання, якби не виконала першого, на позір зовсім неістотного. Цей феномен використовується в маркетингу, торгівлі, сфері обслуговування, управлінні, внутрішньополітичній боротьбі, а також — у пропаганді.

Психологічна техніка «нога в дверях» вимагає дотримання таких правил:

• починати треба зі звернень, прохань, які, на перший погляд, ні до чого не зобов'язують, не є обтяжливими для залученої у взаємодію людини;

• створити сприятливий емоційний фон взаємодії між людьми. Комунікація (навіть одинична) повинна викликати в людини емоції, формувати схильність до повторення контакту. Залучена людина повинна відчути участь з боку іншої людини, задоволення від свого незначного вчинку або урочистість моменту;

• важливо, щоб у залученої у взаємодію людини не виникло відчуття, що на неї тиснуть чи примушують щось зробити. У цьому випадку ефект буде мінімальним, тому що людина не схильна розглядати дії, вчинені під тиском, як прояв власних переконань. 

Машина російської державної пропаганди використовує цю тактику щодо великих мас людей. У якості прикладу можна згадати наростання рівня територіальних претензій Росії до України, починаючи з 2014 року. Якщо спочатку росіяни нібито вимагали лише визнання за ними незаконно окупованого Криму, то далі агітпроп розпочав дискурс про визнання так званих «ДНР» та «ЛНР» незалежними республіками (спочатку в межах фактичної лінії розмежування 2015 року, а далі — у повних кордонах Донецької та Луганської областей). У 2022 році вимоги росіян посилилися: мова йде вже про нібито повноцінне включення Криму, Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської областей до складу Росії навіть при тому, що частини Донецької та Запорізької областей Росія не контролювала ніколи.

Торгуються росіяни й у випадку з імовірним продовженням зернової угоди. Їхньою першочерговою вимогою був запуск та стабільна робота аміакопроводу Тольятті—Одеса, що проходить через територію України. Після того, як його було пошкоджено внаслідок бойових дій, вимога втратила сенс. Тож російські влада та пропаганда заговорили про іншу вимогу, цього разу вже до західних країн: підключення до світової платіжної системи SWIFT «Россільгоспбанку» — фінансової установи, через яку відбувається міжнародна торгівля російським зерном.

Окрім цього, держава-агресор використовує цю тактику і в спорті. Оскільки на міжнародних турнірах із більшості видів спорту росіяни відсторонені через війну, розв'язану їхньою владою, вони намагаються зняти відсторонення за допомогою поетапних поступок: спочатку йдеться про виступи в нейтральному статусі без прапора та гімну із зобов'язанням підписати декларацію щодо засудження війни, а далі російська пропагандистська машина починає поступово виступати проти цих обмежень, аж до повного відновлення спортсменів у правах, наголошуючи на тому, що нібито «спорт поза політикою», та скаржачись на всесвітню «русофобію».    

Російські пропагандисти постійно та системно використовують тему корупції в Україні. Новини про «найкорумпованішу державу Україну», яка сама себе погубить, були в російських ЗМІ ще десять, п’ять чи два роки тому. Тобто тема корупції в Україні — один із поширених наративів російської пропаганди. Росія використовує корупційні скандали в Україні, щоб дискредитувати її. Зокрема, агітпроп запевняє, що корупція — це ідеологія українського народу. Нібито корупція пронизує українське суспільство: від освіти, медицини, сфери послуг, спорту до рівня правоохоронців, судів, муніципальних та центральних органів.

Російські пропагандисти стверджують, якщо Україна ще так-сяк боролася з корупцією, в яку скотилася після розпаду Радянського Союзу, на початку двохтисячних, то після Євромайдану вже ні. За версією агітпропу, після 2014 року Україна скотилася до рівня латиноамериканських держав, які перебувають під деструктивним впливом клептократії. Після 2014 року в Україні з’явилася низка антикорупційних органів, та пропагандистські джерела скептично оцінили цю тенденцію й вирішили, що українці змавпували американську модель, навіть заступником керівника НАБУ призначили іноземця. Пропагандисти часто посилалися на слова тодішнього американського посла в Україні Джеффрі Паєтта, який припустив, що корупція інколи страшніша, ніж російські танки. Спекулювали й словами тогочасного віцепрезидента Джо Байдена, який назвав корупцію в Україні раковою пухлиною. Нібито корупція надто вже глибоко сидить в печінках Заходу, ще трохи — й він перестане підтримувати Україну.

Постійний акцент на корумпованості влади викликає в суспільства, з одного боку, недовіру до керівництва держави й державних інституцій, а з іншого — до ефективності боротьби з корупцією на шляху до членства в ЄС і НАТО. Російська пропаганда тут працює водночас на внутрішнього споживача: демонструє недолугість України, яку Захід ось-ось «кине». Мовляв, бачите, до чого призводить гра в демократію та євроінтеграцію. Також агітпроп просуває меседжі й на українську аудиторію, намагаючись усталити думку, що система влади в Україні настільки прогнила, що її вже нічого не змінить; у держави немає майбутнього, не говорячи вже про перспективи членства в ЄС чи НАТО.

Російський агітпроп систематично спекулює антикорупційними розслідуваннями, які проводять українські журналісти та громадські діячі щодо ймовірної корупції у Міністерстві оборони. Найвідомішим випадком стало можливе завищення закупівельних цін на продукти харчування, зокрема курячі яйця. Останнім часом пропагандисти розкручують тему некритичних витрат коштів державного та місцевих бюджетів під час війни. Вони намагаються підвести під ці витрати корупційну складову навіть там, де її зовсім немає.

Однак пишучи про корупцію в Україні й те, що в нашої держави начебто через це немає шансів на майбутнє, агітпроп уникає згадок про корупцію в Росії. Наприклад, із січня по липень 2021 року в Росії зафіксували 24,5 тисячі випадків корупції. У 2017 році керівник російської Рахункової палати Олексій Кудрін заявив, що відомство виявило порушення на 1,865 трильйона рублів. Тобто корупція в Росії теж є, ба більше — є й боротьба з нею. До прикладу, опозиціонер Олексій Навальний «наступив на мозоль» Кремлю, зробивши ряд гучних викриттів масштабних корупційних діянь можновладців, за що був ув’язнений. Також агітпроп уникає згадок про те, що навіть в умовах повномасштабної війни Україна намагається боротися з корупцією.

Якщо авторитарний чи тоталітарний режим хоче проіснувати довго, то йому вкрай необхідна підтримка молоді. Адже саме ця вікова група зазвичай є «природним ворогом» подібних режимів. Чимало революцій починалися саме з молоді. Тут можна згадати Кубинську революцію 1959 року, протести 1968 року, які охопили весь світ, Революцію Гідності в Україні у 2013-2014 роках, яку розпочали саме студенти, тощо. 

Залучення молодих людей до активностей, що проводяться на користь недемократичних режимів, має дві основні мети. По-перше, переманити молодь на свій бік і відвернути її від опозиції чинній владі. По-друге, показати іншим віковим групам населення, що, мовляв, нас підтримують молоді люди, а отже, за нами майбутнє. Молодь зазвичай не має стійких політичних переконань та упереджень. Її ідеологічні вподобання часто можуть змінюватися, і підліток, який підтримував одну ідеологію, через деякий час може перейти до зовсім протилежного. Тут варто згадати, що Беніто Муссоліні у молодості був соціалістом.

Також молодь прагне самореалізуватися та знайти зручні інструменти для цього. Ними і стають провладні молодіжні організації, які дають змогу втілити свої соціально корисні ідеї та проєкти, набути нових знань та навичок, знайти хороших друзів. А ще вони є непоганими соціальними ліфтами в «дорослу» політику.

Тоталітарні режими ХХ століття створили цілу низку дитячих та молодіжних організацій для виховання, формування «правильних» громадян, лояльних панівним режимам та готових умерти за них у кривавих війнах, розв’язаних тоталітарними лідерами. Так, у німецьких нацистів існували такі організації, як «Гітлер’югенд» (дослівно «гітлерівська молодь»), «Дойчес Юнгфольк» (молодша вікова група «Гітлер’югенду»), «Союз дівчаток» та «Союз німецьких дівчат». Італійський фашизм підтримували та пропагандували організації «Балілла», «Італійська лікторська молодь» та «Молоді фашисти». Радянський Союз та комуністичну партію прославляли «жовтенята», «піонери» та «комсомол» (ВЛКСМ).

Путінський режим і в цій сфері пішов шляхом своїх попередників. У перший же рік президентства Путіна, ще до створення партії «Єдина Росія», постала всеросійська молодіжна організація «Ті, що йдуть разом» («Идущие вместе»). Перша їхня акція пройшла 7 листопада 2000 року в Москві, де члени руху закликали молодь не пити, не курити, не матюкатися та підтримувати Володимира Путіна. Ця молодіжна організація відома багатьма акціями проти політичних опонентів Путіна, таких як Геннадій Зюганов, Борис Березовський, партія «Яблуко» тощо.

У 2005 році організацію було переформатовано в антифашистський молодіжний рух «НАШІ». Цей рух проводив різноманітні акції та проєкти військово-патріотичного спрямування, соціальні, екологічні, проти різних вад суспільства та, звісно ж, на підтримку Володимира Путіна. Він характеризувався високим рівнем децентралізації, а його керівники називались «комісарами». Чимало з його побічних проєктів виокремилися з руху та існують і досі. Приблизно у 2012-2013 роках у русі почалася серйозна внутрішня криза, що призвело до фактичного припинення його діяльності. Формально це було відображено лише у 2019 році. У 2005-2017 роках також існував молодіжний рух «Росія молода», який займався схожими активностями, також був пов’язаний із Кремлем і всіляко підігравав чинній владі.

Як то кажуть у Росії, «святе місце порожнім не буває». З 2005 року дотепер існує «Молода гвардія Єдиної Росії» — молодіжна організація партії «Єдина Росія», що займається пропагандою кремлівського режиму. У 2017 році була створена «Молодіжка ЗНФ» («Молодёжка ОНФ») — молодіжний рух Загальноросійського Народного Фронту, який є об’єднанням, створеним на підтримку Володимира Путіна. Прикметно, що його куратором є Ігор Кастюкевич, який розгорнув бурхливу діяльність на тимчасово окупованих територіях України. Підтримує путінську владу і «Євразійський союз молоді» — організація, створена у 2005 році російським пропагандистом Олександром Дугіним. Підіграють чинній владі і такі регіональні молодіжні проєкти, як «Місцеві» (Московська область) і «Селет» (Татарстан).

Є в Путіна і буквально власний «Гітлер’югенд». Ним стала молодіжна організація «Юнармія», яка створена у 2016 році на базі супутніх структур російської армії та слугує для мілітаризації молоді й підготовки «гарматного м’яса» для загарбницьких війн Путіна. Структури цього руху почали створюватися і на тимчасово окупованих територіях України у 2022 році. У 2023 році стало відомо про формування російським режимом так званих «Студентських трудових загонів» для пропаганди на тимчасово окупованих територіях України. Більшість молодіжних пропагандистських проєктів у Росії керується спеціальним державним органом — Федеральним агентством у справах молоді (Росмолодь), яке створене ще у 2008 році.

Однією з необхідних умов існування будь-якого тоталітарного чи авторитарного режиму є виховання громадян у дусі відданості владі, керівному режиму та панівній ідеології. Із дорослими людьми це зробити іноді досить складно, адже вони мають власні усталені принципи, установки та життєвий досвід, які можуть суперечити тому, що потрібно недемократичному режиму. Також як мінімум частина дорослих має критичне мислення, що ще більше ускладнює завдання для пропагандистів. 

Тож ідеальним варіантом у цьому плані для таких режимів є виховання «правильних» громадян «з нуля», тобто з дитинства. Саме тому мультиплікація ще з 20-х років ХХ століття стала потужною зброєю радянської пропаганди.

Початок пропагандистським мультфільмам в СРСР поклали такі стрічки, як «Радянські іграшки» 1924 року випуску та «Китай у вогні» 1925-го. У першому анімаційному фільмі висміювався «буржуазний спосіб життя» та ненажерливість так званих «непманів» — радянських підприємців того періоду. У другому — висловлювалася підтримка революції в Китаї та засуджувалося нібито втручання західних держав у його внутрішні справи. Після того мультиплікація міцно закріпилася серед основних засобів радянської пропаганди.

Як і з багатьма іншими тактиками й методами пропаганди, сучасний російський агітпроп наслідує радянських попередників й у сфері мультиплікації. Ще у 2018 році опозиційний російський журналіст Аркадій Бабченко детально пояснив, чому російський мультсеріал «Маша та Ведмідь» є пропагандистським та небезпечним для психіки українських дітей. У мультфільмі йде пропаганда радянської символіки та російського мілітаризму, нав’язування дітям нездорових моделей поведінки (істеричності, небажання та невміння вести діалог, радикальної впертості та впевненості у власній правоті тощо). Всі ці риси притаманні пропагандистам та звичайним симпатикам путінського режиму.

Ще одним прикладом російської пропаганди в мультфільмах є серія стрічок «Три богатирі». У ній Київська Русь виступає як невід’ємна частина «русского міра» з чималою кількості російської символіки, популяризується авторитарна влада (а правителем є, звісно ж, князь Володимир, хоча в історії Київської Русі князів було чимало). Богатирі є сліпими виконавцями волі князя та повністю підкорюються всім його примхам, навіть якщо його ідеї та вчинки виглядають абсурдними. Все російське у мультсеріалі звеличується, а все західне та європейське зображується як зло. Так, Баба Яга мріє жити, як у Європі, але «доблесні богатирі» виганяють її з Києва.

Найбільш свіжим та відомим прикладом агітпропу в мультиплікації є стрічка «Казка про Ваню та Миколу», яка вийшла у 2022 році, вже після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Це вже пряма пропаганда: дітям доступною їм мовою пояснюють, чому Росія напала на Україну, таким чином виправдовуючи агресію, вбивства цивільних людей та масові воєнні злочини окупантів. У мультфільмі використовується старий російський наратив про те, що нібито Україна «8 років бомбила Донбас та вбивала його дітей», а Росія лише «стала на захист своїх співвітчизників».

«Культ особи» постає тоді, коли людина використовує масові медіа для створення ідеалізованого та героїчного публічного образу, часто шляхом безсумнівних лестощів та вихваляння. Зазвичай це представники влади в авторитарних і тоталітарних державах та релігійні лідери. Для формування культу власної особи та пропаганди своїх ідей вони використовують такі методи, як цензура та утиски свободи слова, гра на символах, переписування історії, створення уявлення, що державою управляє лише одна людина, тощо.

Як один із прикладів культу особи та використання його в державній пропаганді можна згадати короля Франції Людовіка XIV, який правив у XVII-XVIII століттях. Саме цей правитель називав себе «королем-сонцем», також йому приписують відому фразу «Держава — це я». Він сконцентрував у своїх руках надзвичайні владні повноваження і вважається одним із батьків-засновників абсолютної монархії як форми правління. Незважаючи на те, що Наполеон Бонапарт був генералом армії Революційної Франції і, фактично, політичним опонентом династії Бурбонів та абсолютної монархії, у 1804 році він проголосив себе імператором Франції і встановив власний культ особи, який, хоч за антуражем сильно відрізнявся, проте за суттю був аналогом образу Людовіка XIV.

XX століття «подарувало» світу таких масових убивць та воєнних злочинців, як Адольф Гітлер, Володимир Ленін, Беніто Муссоліні та Йосип Сталін. Усі вони мали власні культи особи та потужні системи пропаганди, які виправдовували їхні звірства. Причому культ Леніна набув ледь не найбільшого розвитку за часи правління Сталіна, який таким чином хотів звеличити й себе як нібито найближчого соратника та послідовника Леніна, хоч це було неправдою.

Сучасна російська пропаганда не відстає від своїх радянських попередників. Так, британське видання BBC News ще у 2001 році писало про початок розвитку культу особи Володимира Путіна. На тоді минув лише рік від офіційного обрання Путіна на посаду та два роки від початку фактичного його правління. Культ особи президента Росії швидко розвивався за рахунок того, що розпад СРСР і часткова втрата імперської величі стали відчутним психологічним ударом для російського суспільства. 90-ті роки XX століття стали складним випробуванням для росіян: економічна криза, розквіт корупції, нездатність правоохоронних органів упоратися з розгулом криміналу, а армії — із борцями за волю Чеченської Республіки Ічкерії. Покійний експрезидент Борис Єльцин мав образ відносного демократа і не зміг подолати ці проблеми. Він часто потрапляв у комічні ситуації, пов'язані зі зловживанням алкоголем, що не додавало Росії загалом поваги на міжнародній арені, а йому особисто — всередині Росії.

На тлі старого та хворого Єльцина Путін мав чимало конкурентних переваг: молодий, інтелігентний, освічений, із сильним характером, спортсмен, виходець із силових структур. Така людина ідеально відповідала запитам тогочасного російського суспільства. Це й дало йому змогу поступово зачистити політичний простір у Росії, стати диктатором і встановити у країні тоталітарний режим.

Про те, що культ особи Путіна тільки зростає та зміцнюється, красномовно свідчить конфлікт, який виник у російської влади у 2023 році із потенційно новим лідером, авторитет якого в Росії «виріс» на кривавій війні проти України, — Євгенієм Пригожиним, який зазнав поразки під час свого заколоту. Ба більше, Путін не зміг терпіти навіть просто такого ніцномовця, який не становить для нього жодної загрози, як ексватажок терористів так званої «ДНР» Ігор Гіркін (Стрєлков), який був ув’язнений.

Апеляція до народу, або argumentum ad populum, — це тактика пропаганди, що заснована на логічній хибі. Вона полягає в тому, що певне твердження чи уявлення вважається правильним, тому що таким його вважають усі або більшість людей. А більшість нібито помилятися не може. Пропагандисти часто користуються цим методом, коли процес збору доказів та побудови раціональних аргументів на підтримку їх позиції є надто довгим або дорогим.

Така аргументація може бути хибною з двох причин:

а) Людина, що її висуває, не завжди має повні, вичерпні та достовірні дані щодо «більшості». Говорячи про «більшість», людина зазвичай спирається на свій особистий досвід та досвід своїх знайомих, що часто становить вельми обмежений соціально-економічний зріз, неприйнятний з погляду статистики;

б) Загальноприйнята думка щодо певного питання може бути помилковою. Наприклад, у Давній Греції абсолютна більшість її мешканців вважала, що Сонце обертається навколо Землі, але це не означає, що так воно насправді.

Російський агітпроп не завжди наводить логічну аргументацію, і тактика «апеляція до народу» цьому приклад. Так, анонімні проросійські телеграм-канали систематично публікують відеоролики, де українці чимось невдоволені, і в підводці до них переносять думку однієї чи кількох людей на весь народ. Це може стосуватися забезпечення армії, лікування та соціальних гарантій ветеранам, мобілізації, підвищення податків та цін, корупції чиновників, свавілля правоохоронних органів та інших чутливих у період воєнного стану тем.

Варто згадати також один із найбільш яскравих образів російської пропаганди початку повномасштабного вторгнення в Україну — «бабусю з червоним прапором». Мета цього міфу — показати, що нібито мешканці України підтримують та радіють російській окупації. Насправді ж, українська пенсіонерка Анна Іванівна вийшла з радянським прапором до, як вона думала, російських військових, з метою переконати їх «не громити Україну».

Президент Росії Володимир Путін у лютому 2023 року заявив, буцімто більшість росіян підтримує війну проти України (так звану «спеціальну військову операцію»). Це твердження не має під собою жодного підґрунтя, адже провести неупереджені соціологічні дослідження цього питання в тоталітарному суспільстві неможливо. Тут Путін апелює до російського народу, намагаючись утримати його прихильність та підтримку.

Ця тактика пропаганди заснована на постійному та систематичному переконанні цільової аудиторії, що сторона, яку представляють пропагандисти, неодмінно переможе та досягне своїх цілей. Це може статися скоро, або колись у перспективі, але нібито точно станеться. Тим самим людей, що піддаються впливу цієї маніпуляції, переконують «не запізнитися» і приєднатися до лав переможців, поки ще є така можливість. Разом з цією тактикою майже завжди застосовується й інша схожа — «багаторазове повторення».

Російський агітпроп використовував цю тактику ще під час Другої світової війни. Всім добре відома фраза «наше діло праведне, ворог буде розбитий, перемога буде за нами». У трохи видозміненому форматі її сказав тодішній заступник голови уряду та міністр закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов ще 22 червня 1941 року — у день вторгнення нацистських військ до СРСР. Далі радянська пропаганда дуже часто її використовувала як мантру з метою підняття бойового духу армії та цивільного населення. «Головний диктор СРСР» Юрій Левітан упродовж усієї війни закінчував цим слоганом кожне своє радіозвернення до населення СРСР із важливими новинами з фронту.

Сучасний російський агітпроп також систематично використовує цю тактику. Ще у 2014 році президент Росії Володимир Путін погрожував керівництву ЄС, що візьме Київ за два тижні. На початку повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року пропагандисти в один голос кричали, що російська армія «захопить Київ за три дні». Але ситуація склалася зовсім по-іншому, і завдяки Силам оборони України ця фраза стала мемом та інструментом глузування вже з окупаційної армії та російської пропаганди.

Після того агітпроп змінив підхід до використання цієї тактики. Тепер вони наголошують на тому, що Україна нібито програє «війну на виснаження» у довгостроковій перспективі через те, що західні союзники втомилися від війни та начебто от-от суттєво скоротять обсяги як військової, так і фінансової допомоги України. Великі надії російська пропаганда покладає на можливу зміну влади в США, перемогу на президентських виборах кандидата від республіканців, в ідеалі для них — відомого своєю популістською риторикою Дональда Трампа.

Тактика «розширення діапазону прийнятного» використовується у тих випадках, якщо пропагандистський меседж є неприйнятним для цільової аудиторії. Її застосовують тоді, коли більшість технік переконання можуть дати зворотний ефект: аудиторія почне сприймати меседж іще гірше.

Існує два способи розширення меж прийняття. По-перше, можна зайняти більш екстремальну позицію, щоб змусити аудиторію прийняти без спротиву помірніші позиції, які вона до «підвищення ставок» пропагандистами не схвалила б. По-друге, висунути скромніші вимоги, а потім поступово підвести аудиторію до сприйняття бажаної позиції.

Ця тактика заснована на соціологічній концепції «Вікно Овертона». Згідно з моделлю Овертона, у кожен момент часу певні ідеї становлять чинну норму в суспільстві, утворюючи точку відліку. Решта ідей можуть або входити в діапазон допустимих, або ні. Межами вікна нейтрального політичного дискурсу вважаються ідеї, що потрапляють у розряд прийнятних. Прийнятні висловлювання можна вважати політично безпечними для озвучення на публіці чи політиками, які дбають про свій імідж та продовження політичної кар'єри. Підтримку ж ідей за рамками вікна сам Овертон вважав ризикованою і потенційно шкідливою для політичної кар'єри.

Тактику «розширення діапазону прийнятного» використовувала пропаганда в нацистській Німеччині. Після приходу до влади Гітлера відносно демократичним шляхом вони разом з Геббельсом примножували ненависть і ксенофобію в політично розколотому німецькому суспільстві часів Веймарської республіки. Нацисти робили це для утримання своєї влади та консолідації прихильників проти «спільного ворога». А ворога на різних стадіях консолідації влади нацисти змінювали. Спочатку під репресії потрапили свої ж націонал-соціалісти. Знищення керівництва штурмових загонів «СА» стало відомим як «Ніч довгих ножів». Далі жертвами репресій стали політичні опоненти нацистів: комуністи, соціалісти та соціал-демократи. Потім черга дійшла до різних соціальних та національних груп у Німеччині: представників ЛГБТ-спільноти, «франкмасонів», євреїв, ромів, афронімців, людей з інвалідністю та ментальними розладами, свідків Єгови тощо. У результаті, німецьке суспільство без істотного опору сприйняло початок Другої світової війни, «фабрики смерті» і знищення мільйонів людей. Підготовка до сприйняття жорстокості як належного зайняла кілька десятиліть. 

Росіяни теж використовують тактику «розширення діапазону прийнятного» і схвалення військової агресії проти інших держав. Різні одіозні заяви, які не може прямо транслювати Путін, щоб зберегти респектабельність як голова держави, транслюють інші російські політики, такі як уже покійний Володимир Жириновський, а також ексголова «Роскосмосу» Дмитро Рогозін та заступник голови Ради безпеки Росії Дмитро Медведєв. Не відстають від них і так звані ідеологи, такі як Олександр Дугін і Тимофій Сергєйцев, які неодноразово закликали до знищення та розділу України і вбивства українців. У такий спосіб усі вони поступово морально готують російське суспільство та міжнародну спільноту до найгірших сценаріїв.

Тактику «розширення діапазону прийнятного» використовує й Україна під час лобіювання збільшення військової допомоги від союзників. Наші дипломати поступово домоглись того, щоб союзники погодились постачати Україні сучасні артилерійські системи та комплекси протиповітряної оборони, танки і касетні боєприпаси. Тоді як у перші місяці після повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні суспільства і політики не були готові надавати Україні нічого з цього. 

В Україні цю тактику застосовують і щодо контроверсійних внутрішньополітичних питань. Шляхом постійної комунікації і в Україні стали можливими медична та виборча реформи, відкриття ринку землі, легалізація медичного канабісу та узаконення цивільних партнерств для ЛГБТ-пар. Адвокація та подальша імплементація цих реформ здійснювалися поступово через значний спротив усередині України, але зміни перестали сприйматись як неможливе.

«Блискучі узагальнення» — це маніпулятивна тактика, що полягає у приписуванні явищам чи подіям, про які розповідають пропагандисти, позитивних характеристик. При цьому деталі явищ чи подій, які суперечать баченню пропагандистів, оголошуються «не властивими» тому, про що йде мова, «незначними» чи «придуманими ворогами».

Тактика ґрунтується на експлуатації позитивного ставлення людей до таких понять, як «свобода», «демократія», «патріотизм», «мир», «щастя», «любов», «правда», «порядок» тощо. Пропагандисти пристосовують ці поняття для виправдання рішень, поглядів і дій, які їм вигідні. 

Наприклад, через чотири тижні після повномасштабного вторгнення в Україну в Росії влаштували концерт і флешмоби на честь 8-річчя незаконної анексії Криму. Концерт проходив під гаслом «Zа світ без нацизму», а флешмоб — «Zа мир, zа Росію, zа президента». Гаслами про мир, єдність у боротьбі з «нацистами» і підтримку влади організатори заходу намагались відвернути увагу від того, що «спецоперація, яка мала закінчитися за три дні», затягнулася вже на тижні.

Путінський режим урівняв поняття «патріотизм» із підтримкою влади. Справжніми патріотами Росії зараз можуть вважатися тільки ті люди, які підтримують Путіна та розв'язану ним агресивну війну в Україні. Так, чимало російських спортсменів, які публічно підтримують диктатора, виправдовують це саме «патріотизмом».

Також солдатів окупаційної армії, які коять воєнні злочини в Україні, російські пропагандистські медіа називають «новими героями Росії», які «готові віддати своє життя заради перемоги над нацизмом і заради миру в усьому світі».

«Опудало» — це тактика пропаганди, за якої аргументи опонентів підміняють на більш слабкі. Після чого спростовують саме їх, а не першочергові, сильніші позиції. У цій тактиці використовується логічна хиба «підміна тези».

Класичним прикладом використання цієї тактики є такий діалог:

А: «Сонячні дні — це добре».

Б: «Якби всі дні були сонячними, то ніколи б не було дощу, а без дощу настали б посуха та голодна смерть».

У цьому випадку Б підміняє твердження А на те, що нібито лише сонячні дні — це добре, і спростовує його. Насправді ж А говорить, що сонячні дні — це добре, нічого не згадуючи про дощові дні.

Хоч «опудало» вважається досить примітивним маніпулятивним прийомом, але його часто використовують як у внутрішньополітичних баталіях, так і в пропаганді міжнародного рівня. Наприклад, противники легалізації медичного канабісу в Україні, який має винятково знеболювальний ефект для важкохворих та поранених, заявляють, що Україна стане «одним з провідних наркохабів світу» та «другим Афганістаном» тощо. Проти узаконення цивільних партнерств, в тому числі для одностатевих пар, звучать аргументи на кшталт «я не хочу, щоб мій син став геєм» або «церква і Бог проти цього». Чи, наприклад, закиди про усиновлення дітей одностатевими парами, хоча профільний законопроєкт цього не передбачає.

Російська пропаганда теж постійно використовує цей маніпулятивний прийом. Так, на твердження, що українці є окремою від росіян нацією зі своєю мовою, історією та культурою, лунають відповіді на кшталт «а Чорне море викопали давні укри» чи «а Ісус Христос був українцем» тощо. 

Якщо хтось насмілюється критикувати «культ Перемоги» в Росії, йому закидають підтримку нацизму. Якщо вимагає демократичних свобод і прав — закидають розпалювання смути та руйнування порядку в країні. Під диктовку Заходу, звісно ж. Коли українці звинувачують Росію в незаконній анексії територій та війні з безліччю жертв, їм відповідають, що «а у вас при владі ж нацисти, які незаконно скинули легітимного Януковича» або «а хто до того 8 років бомбив Донбас та вбивав дітей?» Так відбувається підміна, мавпування та знецінення сильних та раціональних аргументів відвертою маячнею.

Тактика пропаганди «whataboutism» передбачає відповідь на критику чи поставлене запитання у форматі «А як щодо…?». Тобто «переведення стрілок» на недоліки опонентів. Натяк на те, що вони не мають морального права критикувати, оскільки самі мають такі ж або навіть серйозніші проблеми, не дотримуються тих принципів, про які публічно заявляють. Вона заснована на логічній хибі «Te quoque» («сам такий», або «подивись на себе»).

Незважаючи на англомовну назву, цю тактику, як і чимало інших прийомів пропаганди та дезінформації, популяризували росіяни. Ще приблизно у 1880-х роках, коли МЗС Російської імперії таким чином захищалося від морального осуду з боку США. Але найбільшого поширення «вотебаутизм» набув у 70-80-х роках ХХ століття під час апогею «Холодної війни».

Наприклад, після Чорнобильської катастрофи радянське державне інформаційне агентство ТАСС написало повідомлення про аварії на ядерних об'єктах у США, таких як АЕС «Три-Майл-Айленд» та «Джинна». Радянські пропагандисти стверджували, що американська антиядерна група зафіксувала 2300 нещасних випадків, аварій та інших неполадок у 1979 році. У СРСР навіть з'явився анекдот, який дуже добре розкриває суть цієї тактики: 

«- Яка заробітна плата в радянського інженера? 

- Зате у вас [расистська назва афроамериканців] лінчують!»

Дійсно, акти насильства проти афроамериканців під час Руху за громадянські права у США 1955-1968 років стали одними з ключових меседжів «вотебаутизму» радянської пропаганди.

Як і багато інших «прекрасних надбань радянського минулого», сучасні російські пропагандисти та посадові особи системно використовують цю тактику. Опозиційний путінському режиму російський політоглядач Аббас Галлямов писав у 2021 році після перегляду пресконференції Путіна: «Путінський вотебаутизм має вже зовсім гротескний характер. Собчак питає його про тортури в системі ФСВП [пенітенціарна система], а він першим же ділом починає доводити, що і в Європі теж катують. Здавалося б, причому тут Європа? Але ні, причому, виявляється».

У відповідь на критику власних агресивних дій, у тому числі — агресивної війни проти України, яка триває з 2014 року, російський агітпроп згадує про операції НАТО в Югославії, Іраку та Афганістані. Те, що вони проводилися проти людиноненависницьких диктатур, які займалися етнічними чистками, та міжнародних терористичних мереж, пропагандистів не хвилює. Відомий наратив російської пропаганди про «8 років та дітей Донбасу» також належить до «вотебаутизму». 

Жалість є достатньо сильною людською емоцією, оскільки апелює до почуття справедливості і може викликати сильну жагу помститися тим, хто є кривдником та агресором. Російська пропаганда використовує ці особливості психології в тактиці «образ жертви». Вона часто працює разом та переплітається з тактикою «героїзація», створюючи синергетичний ефект.

Прикладом використання образу жертви слугує один з ключових російських пропагандистських наративів про «дітей Донбасу, яких вбивали 8 років». Символічним його виразом є так звана Алея янголів, яку відкрили в Донецьку у 2015 році. Там викарбувані імена дітей, загиблих унаслідок російсько-української війни. Провина за це покладається, звісно ж, на «українських нацистів та бандерівців». Агітпроп навмисно не згадує, що ці діти були б живі, якби не було російського військового вторгнення у Донецьку та Луганську області у 2014 році. Так окупанти хочуть перекласти відповідальність за розв'язування війни та воєнні злочини на Україну та виправдати свою повномасштабну агресію у 2022 році, апелюючи до «вбитих дітей Донбасу».

Одним із фейків, які підживлюють наратив про «8 років», є історія про нібито розіп'ятого, «як Ісус», на дошці оголошень маленького «хлопчика у трусиках». «Українські нацисти-карателі» буцімто зробили це у 2014 році у Слов'янську за те, що хлопчик був сином російського агресора з так званої ДНР. Щоправда, жінка, яка розповіла пропагандистам цю «моторошну» історію, щастя в Росії не знайшла й у 2021 році скаржилася на дискримінацію за національною ознакою у «багатонаціональній країні».

Ще одним ключовим виправданням повномасштабної агресії служить наратив, нібито «Росія захищається від українських нацистів і НАТО» і її напад — лише превентивний удар. Тут використовувалася ціла низка різних меседжів, як-от нібито існування в Україні біолабораторій НАТО для розробки біологічної зброї, спрямованої проти Росії, а також начебто намагання України створити «брудну ядерну бомбу» тощо. У цьому наративі важливу роль відіграє термін «русофобія», яким позначається будь-яка негативна реакція інших країн та міжнародної спільноти загалом на агресивні дії Росії, і не лише в Україні.

Після початку повномасштабної російської війни проти України у 2022 році концепт «русофобії» став використовуватися набагато частіше, хоча про нього говорили ще як мінімум на початку 2000-х. Він розповідає світу нібито про дискримінацію Росії та росіян і подвійні стандарти щодо неї, які використовує «колективний Захід». Іде апелювання до західних ліберальних цінностей та намагання поставити «русофобію» в один ряд із такими безумовно негативними явищами, як расизм, антисемітизм, сексизм, гомофобія тощо.

Російська православна церква (РПЦ) безапеляційно підтримує війну Росії проти України. РПЦ бере участь у депортації українців із тимчасово окупованих територій і збирає кошти на допомогу російській армії. Патріарх Кирило вважає, що загибель російського солдата на цій війні дає йому змогу позбутися всіх гріхів. Йому радо вторить Українська православна церква (УПЦ МП), що перебуває в канонічному зв’язку з РПЦ. Агітпроп неодноразово посилався на релігію, щоб виправдати російське вторгнення в Україну. 

Задовго до навіть 2014 року Кремль застосовував проти українців небезпечну зброю — м’яку силу релігії. Йдеться про здатність впливати через переконування й аргументацію, а не через примус чи насильство. Російська православна церква — один із різновидів м’якої сили, а посилення її релігійної переваги служить геополітичним цілям Кремля.

Частина українських кліриків систематично підіграє російській пропагандистській машині. Згадаймо одіозного Пашу Мерседеса, митрополита Української православної церкви, який називав повномасштабне вторгнення Росії «війною Америки й Росії до останнього українця», радів окупації Херсона, а також висловлювався в унісон з російською пропагандою, що нібито російські війська «лупанули по тих лабораторіях американських в Києві і Одесі, що аж від них пил розлетівся...». 

Російська пропаганда часто зображує прихожан та священнослужителів Української православної церкви (УПЦ МП) як «мучеників за правду», яких в Україні переслідують за релігійною ознакою. Росія прагне викликати сильні почуття до «постраждалих» вірян (співчуття, симпатію) і лють до їхніх «гнобителів». Цю тактику пропагандисти часто використовують, щоб відвернути увагу від власних неправомірних дій та демонізувати опонентів. Приміром, президента Зеленського та його «безбожну» політику щодо УПЦ російський агітпроп порівняв із «проявами диявола».

Агітпроп намагається дискредитувати своїх «конкурентів» — Православну церкву України: таврує їх «розкольниками» й усіляко підважує їхній авторитет. Політика України щодо УПЦ буцімто продиктована Пентагоном, який навмисно намагається розплодити всілякі секти, культи, езотеричні вчення магів, чарівників та екстрасенсів, адже цими «релігійними суб’єктами» легко керувати. Приміром, їх можна змушувати здійснювати «терористичні акти» на Кримському мосту чи території Росії. Цей пропагандистський прийом покликаний відвернути увагу від реальної ситуації, приховати справжні причини й наслідки, натомість нав’язати конспірологічні версії.

Усі ці пропагандистські прийоми покликані створити ілюзію релігійного громадянського конфлікту в Україні як для інших держав, так і для самих українців, розколоти їх за релігійною ознакою. Хоча насправді все це є добре зрежисованим у Москві спектаклем. Останні опитування громадської думки переконливо свідчать, що українці це розуміють: 78 % громадян вважають, що держава тією чи іншою мірою має втрутитися в діяльність Української православної церкви Московського патріархату. Серед них 54 % вважають, що ця релігійна установа має бути повністю заборонена в Україні.

Російські пропагандисти позиціюють СРСР як «золоту добу», в яку всім варто повернутися. Цей історичний період залишається важливим для російської пропаганди, оскільки близько 63% росіян досі сумують за Радянським Союзом.

Агітпроп подає розпад СРСР як катастрофу і вкрай негативно відгукується про тих людей, які нібито «розвалили Союз», наприклад, Михайла Горбачова, Бориса Єльцина та Леоніда Кравчука. А будь-які знаменні дати радянського періоду, як-от 9 травня, коли в Росії святкують День перемоги над нацистською Німеччиною, зустрічають з ейфорією. Коли все ж таки доводиться згадувати про репресії та голодомори, які спричинив Радянський Союз, їх подають як вимушену жертву всіх народів СРСР. І засуджують лише керівників держави, а на виконавців уваги не звертають.

Для «підтвердження», що Радянський Союз був великою державою, використовують  кіно. Схожу до персонажів кіно роль у тактиці пропаганди «героїзація» відіграють правдиві чи вигадані історії з життя радянських людей про їх нібито героїзм та самопожертву. Після окупації українських територій росіяни приносять туди своїх «радянських героїв», пов’язаних із цими місцями. Наприклад, Василя Маргелова та Павла Судоплатова.

«Герої» мало що значать без образів ворогів. Їхню роль найчастіше відіграють противники СРСР у німецько-радянській та холодній війні; жителі країн, які виникли після розпаду СРСР; противники влади сучасної Росії тощо. Ці вороги, як правило, мають лише негативні риси і відіграють роль «еталону зла», а їхні дії та ідеї, за словами пропаганди, завжди є неправильними і злочинними.

Пропаганда доволі часто використовує образ Йосипа Сталіна для власних цілей. Вона не героїзує «вождя» і навіть не заперечує частину з його звірств, яким знаходить виправдання. Натомість Сталін подається як «сильний лідер, який врятував країну у критичний момент», до того ж його образ резонує із нинішнім образом Володимира Путіна. Також ім'ям Сталіна російські пропагандисти виправдовують репресії на тимчасово окупованих територіях України.

Агітпроп позитивно відгукується про радянську техніку, якою користуються окупаційні війська під час війни проти України. Те саме і з об’єктами, які збудували в часи СРСР. Наприклад, якщо через бойові дії було пошкоджено міст, то російські дезінформатори напишуть, що міст встояв, тому що був побудований в СРСР.

Так російська пропаганда використовує сентименти людей і почуття ностальгії за чимось світлим та ідеальним. Росія уособлює СРСР, державу, в якій нібито все було прекрасно, і готова знову принести це почуття людям. Ця тактика спрямована переважно на росіян та мешканців тимчасово окупованих територій України.

Агітпроп використовує власні версії історичних подій проти України, щоб дискредитувати та знецінити досягнення українців. Пропагандисти регулярно поширюють маніпулятивні твердження щодо минувшини нашої держави, звинувачуючи українців у переписуванні історії Київської Русі, Голодомору, Другої світової війни чи окремих територій, зокрема Криму та східної частини України. 

Наприклад, кремлівська пропаганда наголошує на тому, що Київська Русь була «спільною державою предків», а отже, Україна й Росія мають «єдине коріння». Київ фігурує в таких твердженнях як «матір міст руських», що нібито підкреслює історичний зв’язок і посилює вплив країни-агресорки на Україну. Проте після початку російської агресії дезінформатори майже припинили називати Русь Київською та стали акцентувати на провідній ролі Великого Новгорода у формуванні давньоруської цивілізації.

Також російська пропаганда намагається підкреслити позитивні аспекти історії СРСР, значно применшуючи її негативні наслідки. Так пропагандисти хочуть зобразити Росію спадкоємицею Радянського Союзу й утвердити її вплив на Україну. Агітпроп применшує або заперечує страждання, яких зазнали українці за радянських часів, особливо під час Голодомору. Його зображують як спільний радянський досвід, а не цілеспрямований геноцид українців. А розпад Радянського Союзу подається як «найбільша трагедія в історії росіян, українців і білорусів».

Пропагандисти країни-агресора гіперболізують роль Радянського Союзу в перемозі над нацистською Німеччиною відносно інших держав-переможниць. При цьому вони вибірково замовчують або применшують внесок і жертви українців, натомість возвеличуючи та перебільшуючи роль Росії. Агітпроп часто зображує весь український націоналізм і рух за незалежність нацистськими через співпрацю окремих українських націоналістичних груп із Німеччиною під час Другої світової війни. 

Для виправдання незаконної анексії Криму у 2014 році російська пропаганда стверджує, що Крим «завжди був російською землею та є її невід’ємною частиною». Агітпроп позитивно висвітлює періоди, коли півострів перебував під російським контролем. Водночас вони замовчують історію Кримського ханства та будь-які позитивні зміни на півострові, пов’язані з Україною. Окрім того, дезінформатори намагаються виправдати депортацію Сталіним кримських татар у 1944 році тим, що всі вони нібито були «нацистськими колаборантами».

Окрім інших сфер життя, таких як музика, спорт, шоубізнес, кіно та відеоігри, російська пропаганда використовує науку й техніку у власних цілях. Здебільшого це військово-промисловий комплекс, космічна програма та робототехніка. Новітні розробки російської науки подаються як унікальні, такі, що не мають аналогів у світі та забезпечать Росії якісну перевагу на полі бою і в космосі.

Після незаконної анексії Криму та розв'язання Росією війни в Донецькій та Луганській областях у 2014 році, західні держави ввели перші санкції проти країни-агресора. Тоді ж у путінській Росії почалася політика «імпортозаміщення» — розвитку вітчизняного виробника для заміни підсанкційних товарів власними. Путін та його генерали і чиновники придумали концепцію «аналогів немає» і повторюють її як мантру зазвичай щодо зразків озброєнь, яких ще не існує. Це нагадує наратив нацистської пропаганди часів Другої світової війни про «вундерваффе» — «диво-зброю».

Путін лякає світ такими «геніальними винаходами вітчизняного ВПК», як ракетний комплекс «Сармат», система протиповітряної та протиракетної оборони С-500, винищувач Су-57, танк Т-14 «Армата» тощо. Зазвичай «аналоговнєтні» зразки озброєння існують лише в уяві Путіна та його генералів, перебувають на стадії прототипів або ж у реальності мають суттєво гірші тактико-технічні характеристики, ніж заявлені офіційно.

Космічна програма завжди була гордістю СРСР, а згодом і Росії, та використовувалась у цілях пропаганди. Наприклад, елементом пропаганди став політ Юрія Гагаріна в космос у 1961 році. Останні роки програма перебуває у стані занепаду, зокрема через російську агресію в Україні. Росіяни поки що залишаються на Міжнародній космічній станції, проте через війну втрачають інші можливості міжнародного космічного співробітництва, інші країни не хочуть мати справи з агресором. 

Програємо «космічну гонку»? Не біда, зате можна «покреативити» у пропаганді: відправити на Міжнародну космічну станцію прапор повністю контрольованої Росією псевдореспубліки «ЛНР», намалювати на космічній ракеті літеру «Z», першими зняти художній фільм у космосі, обізвати у твітері американського конкурента Ілона Маска і навіть погрожувати знищити Міжнародну космічну станцію. 

Музика та пісні здавна слугують знаряддям пропаганди для багатьох держав, політичних режимів, партій та правителів. Російська пропаганда використовує музичні твори різного жанру для досягнення своїх цілей, підняття рівня «патріотизму» серед народу й армії.

Ностальгія за радянським минулим — одна з ключових тем у російській музиці, яка використовується для пропаганди в часи повномасштабної війни проти України. Так, співак Олег Газманов на концерті на підтримку так званої «спеціальної військової операції» 18 березня 2022 року виконав пісню «Народжені в СРСР». А пісня гурту «Ми з 90-х» «Хочу назад до СРСР» на початку повномасштабної війни була хітом у російському сегменті соціальних мереж і стала вірусною.

Також у музиці, яку використовує російський агітпроп, нерідко романтизують та пропагандують війну. Наприклад, часто використовуються пісні того ж Олега Газманова, такі як «Офіцери» та «Солдати Росії», або ж популярною є «творчість» гурту «Любе», який називають улюбленим гуртом Путіна. Більше половини їхніх пісень належать якраз до цього жанру, і цей гурт, як і Газманов, є постійним учасником пропагандистських концертів. На таких заходах часто звучить пісня гурту «Кіно» «Зозуля» у виконанні Поліни Гагаріної. Пісня стала офіційним саундтреком пропагандистського фільму «Битва за Севастополь» — спільного українсько-російського проєкту. В українському прокаті стрічка виходила під назвою «Незламна».

Після початку повномасштабної війни з'явилися й нові твори, просякнуті ненавистю до українців. Зокрема, із закликами до вбивства. Прикладами є витвір ПВК «Вагнер» під назвою «СVиноріZ» та пісня, що має як назву нецензурну форму слова «вдаримо».

Російська пропаганда «не забуває» і про молодь. Так, ще до повномасштабної агресії 2022 року вийшли треки в стилі «хіп-хоп», як «Мій найкращий друг — президент Путін» у виконанні Тіматі та «Владімір Путін» від Слави КПСС, якому ще з 2017 року заборонено в'їзд до нашої країни через антиукраїнські висловлювання. Найбільш свіжим прикладом пропаганди серед молоді є «творчість» співака Shaman, образ якого спеціально підігнаний під цю вікову групу. Його пісні «Встанемо», «Я — росіянин», «Сповідь» та «Моя Росія» набирають мільйони переглядів на ютубі серед зараженої злочинною ідеологією «рашизму» аудиторії. Співак поєднує у своїй творчості образ «молодої та сучасної рок-зірки» з дредами на голові і з «патріотичною» риторикою та тематикою пісень, яка більше характерна для таких співаків із аудиторією «за 50 років», як Олег Газманов та Григорій Лепс.

Російська влада ще з радянських часів використовує спорт як інструмент пропаганди. Відомі спортсмени і тренери публічно висловлюють свою підтримку збройної агресії Росії проти України, а також виступають на пропагандистських заходах путінського режиму.

Український спортивний портал «Трибуна» за допомогою вболівальників створив і регулярно поповнює «Список ганьби» — базу даних російських та білоруських чинних та колишніх спортсменів і тренерів, а також спортивних функціонерів і чиновників, що публічно підтримали путінську агресію. 

Провладна путінська партія «Єдина Росія» вже не один десяток років використовує популярних ексспортсменів як рупор для власної пропаганди. Дехто з них стали депутатами Держдуми Росії від панівної партії та знайшли своє місце в системі російської влади. Дев’ять колишніх спортсменів прямо підтримали російську агресію проти України. Серед них боксери Микола Валуєв та Дмитро Пирог, біатлоністи Антон Шипулін та Сергій Чепіков, хокеїст В'ячеслав Фетісов, шахіст Анатолій Карпов, борець Артур Таймазов, фігуристка Ірина Родніна та ковзанярка Світлана Журова.

Чинні представники спорту також брали участь у пропагандистських заходах Путіна після початку повномасштабної війни та прямо підтримали агресію проти України. Найвідомішими серед них є фігуристки Аріна та Діна Аверіни, Альона Косторна, Каміла Валієва, Єлизавета Туктамишева, лижники Олександр Большунов, Олександр Легков та Вероніка Степанова, борець Роман Власов, футболісти Артем Дзюба та Арі, бійці змішаних єдиноборств Олександр Ємельяненко, Олександр Шлеменко та Петро Ян.

Російський спортивний гімнаст Іван Куляк пішов далі й у березні 2022 року вийшов на нагородження етапу Кубку світу з літерою «Z» на костюмі — головним символом російської агресії проти України. За що був дискваліфікований на рік.

На жаль, не обійшлося в цьому списку й без зрадників: деякі колишні українці давно підтримують путінський режим та агресивну війну проти власної країни. Тут можна виділити шахіста Сергія Карякіна, бійця ММА Олексія Олійника та ексволейболіста Тараса Хтея.

Після початку повномасштабної війни більшість міжнародних спортивних інституцій (що не контролюються самими росіянами) або повністю заборонили брати участь у змаганнях російським та білоруським спортсменам, або ж поставили їм умови виступати в нейтральному статусі: без прапорів, гімнів та за умови публічного засудження агресії проти України. Російська пропаганда, звісно ж, почала волання про «подвійні стандарти», «політизацію спорту» та «русофобію». Цим відзначилося навіть МЗС Росії.

Захлопування дверей — тактика пропаганди, яка полягає у збільшенні діапазону сприйняття цільової аудиторії. Це досягається за рахунок штучного підвищення ставок та очікувань, щоб люди прийняли умовно «середню» позицію. Така техніка  використовується у маркетингу, з якого прийшла у сферу пропаганди. Наприклад, якщо продавець хоче продати річ за 100 грн, але публіка готова заплатити тільки 50 грн, продавець спочатку ставить вищу ціну (наприклад. 200 грн), а потім її знижує до 100 грн щоб це виглядало як вигідна покупка.

Наприклад, Росія використовує цю тактику поширюючи меседж про так зване бажання Росії підписати мирний договір та закріпити за собою тимчасово окуповані території України. На тлі контрнаступу Сил оборони України та неминучого звільнення захоплених українських земель, пропагандисти просувають тези, що скоро західна підтримка України суттєво зменшиться й країна залишиться сам-на-сам з Росією. Мовляв, наслідки для неї будуть набагато гірші та трагічніші, ніж втрата за мирним договором тих територій, які наразі окуповані.

Дещо у видозміненому вигляді ця тактика використовується для прискорення російської паспортизації на тимчасово захоплених територіях. Окупанти у місцевих телеграм-каналах рекламують звичайні російські соціальні виплати та цифрові державні послуги як великі переваги та досягнення, свідомо «забуваючи», що вони самі своєю окупацією позбавили людей абсолютно тих самих виплат та послуг від України і поставили місцеве населення на межу виживання.

Ця тактика застосовувалась і у квітні-травні 2022 року, коли російська пропаганда просувала меседж, що рубль є ледь не найстабільнішою та найбільш динамічно зростаючою валютою у світі. Російська валюта у той час справді дещо зростала, але лише на тлі падіння у березні того ж року, після введення західних санкцій проти країни-агресора.

Вибіркова правда — це тактика пропаганди, за якої частково використовується правда для введення людей в оману та досягнення власних цілей. Твердження може бути частково правдивим, може бути повністю правдивим, але не включати всю правду, або може містити декілька оманливих елементів, як-то: неправильна пунктуація, подвійні значення, спотворення правди.

Російський агітпроп часто використовує цю тактику. Свіжим прикладом є твердження дезінформаторів, що Каховська ГЕС була зруйнована під тиском води через її пошкодження у 2022 році внаслідок обстрілів американськими РСЗВ HIMARS. Обстріли справді були, але внаслідок них було пошкоджено тільки дорожнє полотно на мосту, що вів до греблі, й вони точно не могли спричинити таких масштабних руйнувань самої дамби. Західні експерти схиляються до того, що Каховська ГЕС була зруйнована внаслідок підриву зсередини.

Іншим прикладом є численні дописи проросійських анонімних телеграм-каналів щодо втрат у битві за Бахмут. Пропагандисти пишуть лише про нібито великі втрати Сил оборони, зовсім «забуваючи» про втрати збройних сил Росії та «вагнерівців», які західні посадовці оцінюють приблизно в 60 тисяч людей. Безумовно, на жаль, Сили оборони зазнали значних втрат у Бахмуті, але окупантам ця «піррова перемога» коштувала в рази дорожче.

Одним із головних дезінформаційних меседжів російської пропаганди є твердження, що західні санкції не справлять негативного впливу на економіку Росії. Серед них є меседж, що рубль зростає, зміцнюється та є ледь не найстабільнішою валютою світу. Його особливо активно просували на початку повномасштабного вторгнення. У цьому була частина правди, але російські пропагандисти свідомо замовчували той факт, що їхня валюта стрімко й дуже сильно впала у березні 2022 року на тлі запровадження західних санкцій за агресію проти України й тільки у квітні почала відновлюватися. 

Також варто розуміти, що від подальшого стрімкого падіння російську валюту врятувало ручне регулювання економіки, яке в майбутньому завжди призводить до вкрай негативних наслідків. Дезінформатори «забули» і про те, що рубль у квітні 2022 року дещо зріс лише відносно долара США, але це був аж ніяк не абсолютний показник.

До тактики «махання прапорами» пропаганда вдається, коли потрібно виправдати якусь дію тим, що це патріотично або ж іде на користь країні, групі чи ідеї, яку підтримує цільова авдиторія. Ця тактика використовує патріотичні символи (державний прапор, гімн, національну символіку), щоб викликати почуття національної гордості та лояльності. Пропагандисти звертаються до почуття патріотизму через апелювання до цінностей та ідентичності нації.

Коріння «махання прапорами» йде глибоко в історію. Так, ще під час Французької революції Законодавчі збори Франції 11 липня 1792 року видали декрет під назвою «Батьківщина в небезпеці». У той час Французька революція була під загрозою поразки — зовнішні (Австрія, Прусія та інші держави) та внутрішні (дворянство, духовенство) вороги вели активний наступ на молоду республіку. Цей декрет допоміг згуртувати та мобілізувати французьке суспільство на відсіч ворогам на основі патріотизму і зберегти в країні республіканський устрій.

Іншими прикладами «махання прапорами» є плакат, що закликає вступати до армії США, із зображенням «дядька Сема» та слоганом «Ти потрібен мені для армії Сполучених Штатів», а також радянський «Батьківщина-мати кличе!». Вони апелювали до патріотизму та жертовності заради рідних країн і використовували образи-уособлення США та СРСР.

За допомогою цієї тактики президент Росії Володимир Путін виправдовував вторгнення в Україну, так звану «спеціальну військову операцію». Нібито розширення НАТО загрожує самому існуванню Російської Федерації, а вона лише обороняється, захищаючи свої національні інтереси.

Ще одним прикладом використання цієї тактики є політика так званого «імпортозаміщення», що проводиться в Росії ще з 2014 року, коли західні держави ввели проти неї перші санкції за незаконну анексію Криму. Вона супроводжується відповідною інформаційною кампанією, що сильно апелює до патріотизму. Мовляв, нам не потрібні західні товари, наші аналоги не гірші, потрібно розвивати і стимулювати вітчизняного виробника й так далі.

Пропаганда використовує тактику «перенесення», щоб викликати в аудиторії стійкі асоціації з певними символами чи сталими виразами. Вони можуть бути як позитивними і викликати схвалення, так і негативними — для дискредитації певних людей, спільнот чи явищ.

Так, радянська, а згодом і російська пропаганда ніколи не використовували термін «воїн Української повстанської армії», натомість називали їх «бандерівцями». Це слово в СРСР та Росії має стійку асоціацію з бандитами та нацистськими колаборантами. Червоно-чорний прапор ОУН та УПА має таку ж негативну конотацію для російської пропаганди, натомість для патріотів України він є символом волі, незламності та визвольної боротьби проти будь-яких іноземних загарбників.

Під час повномасштабної війни 2022-2023 років агітпроп часто воліє називати солдатів ЗСУ «нацистами», «бойовиками», «найманцями». У такий спосіб відбувається перенесення на воїнів регулярної армії незалежної держави асоціацій з нерегулярними бандами різного наброду. Щоб уникнути страшного слова «війна» для позначення повномасштабного вторгнення в Україну і назвати його якщо не позитивно, то хоча б нейтрально, путінська влада вигадала недолуге словосполучення «спеціальна військова операція».

Російська пропаганда також намагається застосовувати й нібито позитивні символи для збільшення підтримки та виправдання агресії щодо України. Так звана «георгіївська стрічка» є військовим символом Росії ще з XVIII століття, означає військову славу та доблесть. Вона зберегла своє значення навіть у Радянському Союзі та стала одним із символів «перемоги». У сучасній Росії «георгіївська стрічка» є поширеною та популярною, оскільки не пов'язана з комуністичним режимом СРСР, до якого всередині країни дуже неоднозначне ставлення, незважаючи на те, що радянське минуле активно служить російській пропаганді. 

Ще одним символом є так званий «прапор перемоги», який агітпроп сакралізував у рамках гіперболізації ролі Росії в перемозі над нацизмом та зробив одним з ключових елементів «побєдобесія», що є наріжним каменем сучасної державної ідеології «рашизму».

За допомогою тактики нечітке припущення пропагандисти подають аудиторії потрібні їм меседжі у форматі багаторазового припущення або натяків. Це робиться, щоб викликати більшу довіру, адже сам меседж як такий може звучати непереконливо. Коли люди чують неодноразове нечітке припущення або натяки, вони самі домислюють потрібну для пропагандистів «правду».

Прикладом використання цієї тактики є пропагандистські меседжі, які з'явилися після влучання російських ракет у Хмельницькому і Тернопільській області 13 травня 2023 року. Проросійські анонімні телеграм-канали подали потрібні їм меседжі саме у форматі нечітких припущень різного ступеню. Найменш чіткими з них були такі: «Наслідки прильоту по складу боєприпасів у Хмельницькому. Більша частина об'єкта знищена вибухом та вторинними детонаціями. Інформації про те, що знаходилося на складах, немає, як і фото роботи ДСНС» та «Ось така пам'ятка з'явилась у громадських місцях міст у Хмельницькій області. МОЗ України нагадує про необхідність дотримуватися радіаційної безпеки. Тим не менше, на офіційному рівні поки так ніхто нічого і не пояснив: що ж насправді вибухнуло на складах у Тернопільській області». Такі дописи в комбінації з дещо більш чіткими, де йшлося про уранові сердечники снарядів для британських танків «Challenger 2», були  покликані створити паніку та відчуття радіаційної загрози серед українців, а також показати нібито агресивність та прагнення до ескалації війни з боку західних союзників.

Ще одним прикладом використання натяків у пропаганді є допис іншого проросійського анонімного телеграм-каналу, в якому критикується заява міністра внутрішніх справ України Ігоря Клименка, що чоловіки, які незаконно виїхали з України, будуть покарані: «Українець, що знаходиться за кордоном, обурений тим, що нардепи готуються прийняти законопроєкт про кримінальну відповідальність для чоловіків, які виїхали за кордон. Цікаво, якщо такий закон приймуть, що будуть робити сини Данілова та Стефанчука? Та й синки інших чинуш та підприємців. Їм придумають інвалідність??? Чи щось ще?». Тут пропагандисти роблять непрямий натяк на те, що сини вищих посадовців України Олексія Данілова та Руслана Стефанчука нібито незаконно перебувають за кордоном, маючи на меті дискредитувати владу загалом і звинуватити її у подвійних стандартах.

Слоган — коротка та влучна фраза, яка стисло виражає певну позицію або меседж та добре запам'ятовується. Слогани зазвичай використовуються в рекламі, політиці та бізнесі. Ці фрази несуть сильний ідеологічний посил, апелюють переважно до емоцій і є свого роду «візитівкою» політичних рухів, партій, комерційних компаній тощо.

Слогани почали з'являтися ще багато століть тому. До прикладу, є гасло французької революції 1789-1792 років «Liberté, égalité, fraternité» («Свобода, рівність, братерство»). Ці універсальні людські демократичні цінності стали базовою ідеологією багатьох держав на кілька століть вперед. 

Ще одним політичним лозунгом стало «¡No pasarán!» («Вони не пройдуть!»). Цей слоган почали використовувати французи ще під час битви за Верден у Першій світовій війні. У нашу мову він прийшов від іспанських республіканців часів Громадянської війни в Іспанії. Гасло стало символом твердого і непохитного наміру захищати свою позицію, не лише у військовому контексті. 

У «мирній» політиці слогани також відіграють важливу роль. Варто згадати лише «Yes we can!» («Так, ми можемо!») Барака Обами та «Make America Great Again» («Зробимо Америку великою знову») Дональда Трампа, з якими вони перемогли на виборах президента США. Українці також мають свої сильні слогани. Це передусім «Слава Україні — героям слава!», «Слава нації — смерть ворогам!» та «Україна — понад усе!». 

Є свої гасла і в російських окупантів. Так, для тимчасово окупованих територій вони використовують слоган «Росія тут назавжди!». Це робиться для деморалізації проукраїнськи налаштованих місцевих, для формування в них відчуття безнадійності ситуації та необхідності прийняття «нової реальності». Щоправда, цей слоган на білбордах у звільнених районах Харківщини та Херсонщини виглядав смішно. Ще одним гаслом окупантів є «Своїх не кидаємо». Він вже направлений на підняття морального духу російської армії, колаборантів та проросійського населення України. Проте далеко не завжди окупанти чинять згідно з цим слоганом: зафіксовано чимало випадків, подібних на цей, коли двоє російських солдатів пограбували пораненого товариша і залишили його помирати.

«Приєднуйся до маси» — тактика пропаганди, за допомогою якої агітпроп підкріплює свої меседжі твердженнями, що їх підтримують великі маси людей. Так пропагандисти намагаються переконати аудиторію, що все, що вони кажуть, є правдою. Ця тактика будується на конформізмі — схильності людей пристосовуватися, схилятися перед авторитетами, приймати думки та позиції, які поділяє більшість представниць і представників їхньої соціальної групи.

У рамках цієї тактики пропагандисти можуть використовувати як правдиві дані соціологічних опитувань на свою користь, так і маніпулювати ними й вдаватися до перекручувань. Трапляються і посилання на відверто замовні або навіть вигадані опитування, які насправді ніхто не проводив. Такі технології часто використовуються під час виборів, щоб додати голосів певним партіям чи блокам, адже люди схильні голосувати за тих, хто буцімто сильніший і має нібито більше підтримки. Як це працює, помітно під час спроб кандидатів і кандидаток подолати виборчі бар'єри: виборець побоюється, що його голос фактично «пропаде», якщо він проголосує за партію, яка не подолає бар'єру. Тому через неправдиві соціологічні опитування його вибір може змінитися в останній момент. Texty.org.ua зібрали цілу базу псевдосоціологів України, частина з яких відверто працювала на російську пропаганду, яка також використовує цю тактику у власних цілях. Зокрема, в умовах повномасштабної війни. 

Наприклад, один з проросійських анонімних телеграм-каналів задля дискредитації української влади навів дані реального соціологічного опитування «Потреби ветеранів», проведеного Українським ветеранським фондом. У заголовок допису автори винесли формулювання «53% українських ветеранів вважають, що українська держава не виконує своїх зобов'язань перед ними». У цьому випадку пропагандисти вдалися до жорсткої маніпуляції: використали думку ветеранів, які воювали проти російських окупантів, для просування антиукраїнських меседжів.

Іншим прикладом використання пропагандистами соціологічних опитувань у власних цілях є допис анонімного телеграм-каналу про результати дослідження Internews, згідно з яким, 74% українців споживають інформацію з соціальних мереж (60% — конкретно з телеграму) і лише 36% довіряють телебаченню. Пропаганда використовує ці цифри для критики телемарафону «Єдині новини» і звинувачує владу в цензурі на телебаченні. Марафону протиставляється телеграм, який нібито є майданчиком для отримання незалежної та об'єктивної інформації. При цьому автори дописів умисно не згадують, що останні кілька років у світі люди переважно споживають інформацію в інтернеті, а не з традиційних медіа. Натомість анонімні телеграм-канали, які й поширюють тезу про владну цензуру, часто є джерелами поширення дезінформації, зокрема — проросійської. Через анонімність вони не несуть жодної відповідальності за свій контент.