На міжнародній арені Росія позиціює низку країн як «недружні». Мовляв, ті займаються «недружніми діями» проти Росії — накладають санкції та інші обмеження. За версією агітпропу, звісно, Москва несправедливо отримує санкції і взагалі без причини не шанована у дипломатичних колах. Тому Росія дає відсіч, створивши свій список «недружніх країн», і показує, з якими країнами росіянам не можна товаришувати.

Уперше термін «недружня країна» з’явився в російському законодавстві у квітні 2021 року. Обмеження полягали в тому, що таким державам можуть заборонити наймати на роботу громадян інших країн до своїх дипломатичних представництв у Росії. Мається на увазі, що в посольствах і консульствах іноземних країн у Росії можуть працювати тільки росіяни. Спочатку в цьому переліку було дві країни: США і Чехія. Згодом російський уряд не тільки збільшив список, а ще створив інший. Наразі в Росії два списки «недружніх країн». Пропагандисти кажуть, що такі заходи — винятково відповідь на «ворожі дії тих країн». Тобто всього Європейського Союзу, США та Канади, і навіть Японії й Австралії — 48 країн світу. 

Насправді ж жодних «недружніх» країн не існує. Увесь світ виступає проти агресивної політики Росії та відповідає санкціями, обмеженням кількості росіян у дипломатичних установах тощо. Країни не мають наміру ворогувати, а навпаки, заявляють про демократичні цінності, відповідають на російське вторгнення в Україну. Для Росії, вочевидь, такі дії є недружніми. Натомість Росія потоваришувала з Білоруссю, Еритреєю, Сирією, КНДР. Ці країни, наприклад, активно блокують будь-які законодавчі ініціативи, спрямовані на підтримку України, в Генасамблеї ООН. Один із таких друзів — Білорусь — навіть визнала, що бере участь у війні разом з Росією. 

Щопʼятниці Міністерство юстиції Росії додає нових фізичних та юридичних осіб до реєстру «іноземних агентів». Хоч і існує думка, що статус «іноземного агента» та «небажаних організацій» є тотожним, насправді це не так. 

Статус «небажаної організації» у Росії регулюється окремим законом. Цей статус суворіший ніж статус «іноземного агента». В той час, як «іноземні агенти» мають право і далі працювати в Росії, однак зі значними ускладненнями, «небажаним організаціям» заборонено працювати в країні з моменту надання статусу. Якщо організація продовжує свою роботу навіть попри статус, її спершу оштрафують, а потім примусово закриють.

Згідно з законом, «небажані організації» визначають за рівнем їхньої загрози для національної безпеки Росії. Втім, росіяни маніпулюють цим визначенням та підмінюють поняття, вважаючи будь-яку критику у свій бік або поширення правдивої інформації про війну «загрозою» своїй нацбезпеці. 

Використовуючи цей статус, Росія хоче знищити тих, хто говорить правду та критикує уряд, оскільки це могло б знищити чинний режим. У такий спосіб вона хоче відвернути увагу від своїх злочинів та перекласти відповідальність за них на треті сили. Мовляв, усі ці організації хочуть знищити Росію, тож у неї немає іншого виходу.

Водночас критикуючи країни Заходу через «утискання» вигідних для Росії організацій та через план «знищення Росії», сама Росія вдається до антидемократичних практик за мовчазної згоди своїх громадян у ролі жертви. 

Російський агітпроп позиціює Українську православну церкву Московського патріархату як єдину та канонічну. Після того, як Православна церква України отримала право на автокефалію від Вселенського патріарха Варфоломія, російська пропаганда називає українців розкольниками. 

Пропагандисти використовують термін «розкольники», щоб натякнути, що українська церква є нібито несправжньою й незаконною. Водночас усі віряни, які відвідують ПЦУ, — несправжні православні. Мовляв, ПЦУ самовільно відділилася від УПЦ МП, хоча остання — «справжня» церква. Російська православна церква засудила дії України щодо автокефалії та навіть розірвала стосунки з Константинополем. Наприклад, у відозві РПЦ до Вселенського патріархату в Константинополі йшлося, що рішення щодо України «незаконні» та ухвалені «в односторонньому порядку» без урахування закликів РПЦ та «братських помісних церков». Утім, РПЦ не зважає, що загалом не має права втручатися у справи іншої суверенної держави.

Тож українці ніякі не «розкольники», не «схизматики», а вільні віряни, які ладні обирати церкву, яка їм до душі. Ба більше — віряни, які виборюють право на незалежність української церкви та борються з засиллям російського впливу на церкву. ПЦУ — незалежна церква, яку наразі визнали 4 з 13 помісних церков, зокрема Константинопольська, Олександрійська, Кіпрська та Елладська. Українська церква має свої звичаї, обряди та парафіян.

Російські пропагандисти намагаються уникати відповідальності, добираючи різні формулювання для означення війни, яку в Україні розв’язала Росія. Надто часте використання офіційних формулювань може спричинити не лише втому, але і сумніви у діях російських військових. Тому більш неформальною конструкцією є «бойові дії». 

Війна Росії проти України триває вже девʼятий рік поспіль. Зрозуміло, що вона відбувається здебільшого на полі бою, що і є бойовими діями. Однак у «бойових дій» є чітке визначення — війна. 

Використовуючи це словосполучення, Росія намагається показати, що війна проти України — явище тимчасове й нібито не створює додаткових проблем для росіян. Розмиті формулювання також використовують для підігравання меседжу «бліцкригу», який російський уряд обіцяв своїм громадянам у разі наступу на Україну. Додатково, російський агітпроп за допомогою цієї конструкції знову намагається перекласти відповідальність за злочини агресора на жертву агресії. 

Москва намагається демонізувати українців, приписуючи їм так звані «націоналістичні» погляди, називаючи їх праворадикальними, бандерівцями тощо. За версією агітпропу, після так званого «державного перевороту» «націоналізм» офіційно став  державною ідеологією України. Мовляв, вільнодумство в Україні заборонено, а всі, хто не підпорядковується державній ідеології, — будуть покарані. 

Російська пропаганда апелює до українців і називає їх «націоналістами», щоб натякнути на нібито радикальні погляди серед мирних людей. Агітпроп навмисне перебільшує вагу в українському суспільстві носіїв націоналістичних поглядів, описуючи їх як таких, що поділяють думки з представниками нацистської Німеччини та знущається з прихильників Росії. Нібито українці стали заручниками інших українців-«націоналістів» і повинні, наприклад, заперечувати все російське, ненавидіти росіян та російську мову. Усе для того, аби насамперед розколоти суспільство і створити табори «своїх» та «чужих». Пізніше прояв будь-чого українського в суспільстві — мови, культури, звичаїв — маркувався  як «націоналістичний».

Пропагандисти прирівнюють українців до так званих «націоналістів», адже в Україні навпаки панує гласність та вільнодумство, тож українці не заперечують свою ідентичність, ще й надто — не цураються про це заявити. Водночас сам термін «націоналізм» не є чимось поганим, а характеризується лояльністю та відданістю до своєї нації. Для Москви прояви самобутності є чимось «страшним», оскільки так важче втримати людей навколо своєї ідеології. Поступово українці відмовляються від російських продуктів, мови, традицій абощо. І це не прояв націоналізму, це ознака свідомого українського суспільства, який обирає свій самостійний шлях.

У своїх матеріалах російський агітпроп використовує термін «ополченці», для позначення сепаратистів, які співпрацювали з Росією й буцімто «визволяли Донбас» у Донецькій і Луганській областях з 2014 року. Також цим словом називали й російських військових, які фактично перебували на території Донеччини й Луганщини, однак Росія не визнавала цього.  

Цим терміном вони хочуть надати більшої героїчності учасникам сепаратистських рухів. Мовляв, вони займалися спротивом (ополчением) «київському режиму», що прийшов до влади у результаті «державного перевороту» 2014 року, як це називає Росія. Насправді ж ідеться про події Євромайдану чи Революції Гідності. Пропагандисти хочуть створити навколо осіб, що нібито протистояли цінностям Революції, легенду того, що вони борються за справжні цінності та за своє виживання. Втім, серед так званого «ополчения» були представники російських спецслужб. Їхня присутність, зокрема, фіксувалася завдяки нетиповій для жителів регіону говірці та іншим ознакам. Називаючи ці події так званим ополчением, російська пропаганда підмінює поняття, адже насправді у 2014 році відбувся російський напад на східні регіони України й анексія Криму. 

Використовуючи термін «ополченці», пропагандисти хочуть дискредитувати Україну й поглибити штучно створений розкол у ній. Мовляв, українці хотіли знищити справжню ідентичність Донеччини й Луганщини, а місцеві більше не могли цього терпіти, тому і пішли в «ополчение». Такий підхід не є новим. Наприклад, схожу тактику використовували під час президентських виборів 2004 року для кампанії Віктора Януковича, коли його команда поширювала меседжі про його опонента Віктора Ющенка, прихильники якого нібито ділять Україну на два сорти: ліпший (Захід країни) та гірший (Схід). Однак подібний розкол штучно поглиблюється саме Росією, оскільки вона часто підтримує сили, що маніпулюють відмінностями між мешканцями різних регіонів України.

«Незаконна зміна влади» та «державний переворот» — так описує російський агітпроп події в Україні у 2013-2014 роках. Мовляв, саме після цього «перевороту» Україна пішла неправильним курсом і поріднилася «не із тими». Москва переконувала увесь світ, що в українській столиці відбувалися «масові безпорядки», які й спричинили невдоволення «простого народу», і той «повстав».

Російські пропагандисти використовують термін «державний переворот» насамперед на позначення Революції Гідності — події, яка відбулася у відповідь на фактичну узурпацію влади експрезидентом, втікачем Віктором Януковичем. У 2013 році він не підписав у Вільнюсі Угоду про асоціацію та зону вільної торгівлі з Європейським Союзом. Після чого розпочалися масові протести, які й стали початком Євромайдану. Одним із приводів для кривавих зіткнень мирних українців зі ставлениками Януковича стало побиття студентів, які прийшли на мітинг оскаржити зривання угоди між Україною і ЄС. 

Використовуючи термін «державний переворот» російський агітпроп натякає на незаконне захоплення влади так званими «націоналістами», які прибрали владу до рук. Утім, насправді ж політика Януковича полягала у масовому зросійщенні, аби потім перетворити Україну на колонію Росії. І це уряд Азарова за очільництва Януковича захопив владу в Україні. Після побиття українських студентів за наказом Януковича український народ не здійснював «державний переворот», а боровся за свободу, гідність та право називати себе європейцями. У той час, коли українці гинули за основи демократії, Янукович самостійно втік з України й у такий спосіб зрікся влади.

Російські війська зазнають провалів на полі бою. Некомпетентне командування, корупція, розбіжності серед еліт, проблеми з ресурсозабезпеченням, застарілі технологічні можливості — з усім цим стикаються російські солдати на фронті. 

Через ці проблеми або тиск обставин, часу чи керівництва (а часто і всіх факторів водночас) цілим ешелонам російських солдатів нічого не залишається окрім втечі, щоб зберегти власне життя хоча б на якийсь період. Однак пропагандисти не можуть сказати про це правду. Для них важливо втримати героїчний образ російських збройних сил. Крім того, він тримається на маніпулюванні суттю самопожертви. Мовляв, російський солдат заради батьківщини готовий на все: і у вогонь, і у воду, і життя віддати. Тому втечу російських військ агітпроп називає «перегрупуванням».

Ба більше, використовуючи таке формулювання пропагандисти хочуть створити ілюзію продуманості кроків Росії. Буцімто це — черговий хід великих російських стратегів, які перехитрили українців. Насправді ж подібні втечі мають спонтанний характер й обумовлені тим, що українська армія витісняє російських військових з українських територій.

«”Іноземні найманці” — посланці НАТО», «Росія воює проти Заходу» — такі меседжі просуває агітпроп щодо іноземних бійців, які стали на захист України. Мовляв, в Україні все погано, нікому воювати, тому й вербують «найманців». 

Утім, російська пропаганда підмінює поняття й називає іноземний легіон найманцями. Іноземний легіон юридично є частиною ЗСУ, точна цифра його учасників не повідомляється, як і всіх решти бійців. Відповідно агітпроп хоче применшити важливість української армії, протиставляючи її так званим «найманцям», яких нібито на полі бою більше. Водночас Москва прирівнює «найманців» до злочинців у контексті України. Проте справді найманці воюють з боку Росії, наприклад, вагнерівці. 

Узагалі термін «найманець» означає, що людина бере участь у війні, однак не є частиною збройних сил тієї чи іншої країни. Найманців зазвичай вербують треті сторони, а згодом вони отримують за роботу грошову винагороду. У статті 47 Додаткового протоколу I до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року зазначається, що найманець керується основним принципом — отримати грошову винагороду, яка істотно перевищує винагороду бійців того ж самого рангу, які офіційно входять до збройних сил. Тож російська пропаганда намагається показати, що Україна вербує іноземців, аби ті воювали за неї. Проте інтернаціональний легіон — військова частина ЗСУ, у якій служать винятково військові-добровольці.

Пропагандисти стверджували, що військові з країн Євросоюзу воювали на території України ще до повномасштабного вторгнення або ж що кількість іноземців в українській армії невдовзі перевищить 50%. У такий спосіб агітпропаганда хоче створити видимість, що насправді воює не з Україною, а з так званим «колективним Заходом». Аналітики та аналітикині «Детектора медіа» у своєму дослідженні аналізували тактики, за допомогою яких агітпроп формує образ «іноземного найманця» в Україні. 

Росії для ведення війни проти України потрібен людський ресурс. Участі самих лише приватних військових компаній для цього недостатньо, насамперед на тлі провалів на фронті. Саме тому Росія оголосила мобілізацію.

Однак навіть ті пропагандисти, які публічно підтримують та підживлюють війну, виступали проти повної мобілізації. Щоб пом’якшити образ цього процесу в інформаційному просторі, її називають частковою. Мовляв, забирають не всіх, а лише добре навчених професіоналів. 

Утім практика показує, що частковою вона не є. Зокрема, указ президента Росії Володимира Путіна є максимально розмитим та не надто чітко визначає межі того, хто насправді підпадає під мобілізацію, а хто ні. Ба більше, регіональні військові комісаріати часто не дотримуються цього ж указу і виряджають на війну всіх підряд. 

Навіть серед пропагандистів рішення про мобілізацію вважають неоднозначним — якщо одні його підтримують, інші пишуть, що це ознака провалу та уподібнення Україні. Автори рішення добре розуміли ймовірність такої реакції, заради чого термін і створили. Мовляв, на маленьку кризу відповідають частковими заходами. 

Російський агітпроп заявляє, що інформаційне поле українців «просякнуте пропагандою», надто «пропагандою нацизму». Нібито українське керівництво формує «націю нацистів», адже пропагує такі цінності в суспільстві. 

Термін «пропаганда» тісно переплітається з російськими наративами, зокрема, про формування нацистів або окремих націоналістичних груп в Україні. За версією агітпропу, керівництво України потурає людям у бажанні «знищувати інші народи чи меншини», насамперед російськомовних людей. Наприклад, «захист російськомовного населення» став причиною початку «спеціальної воєнної  операції».

Формуванню впевненості в тому, що серед українців є нацисти, Росія з 2014 року присвятила чимало часу. Для цього перебільшували вагу в українському суспільстві носіїв націоналістичних поглядів, а також просували сприйняття українських націоналістів як тих, хто розділяє погляди з представниками нацистської Німеччини та знущається з прихильників Росії.

Проте це — вигадки Москви, аби виправдати війну в Україні, яку розв’язала саме Росія. Застосовуючи термін «пропаганда», автори намагаються натякнути, що це Україна застосовує ворожу пропаганду проти іншої держави, насаджуючи «нацистські погляди» тощо. Укотре російський агітпроп позиціює Україну як агресора, а свої дії приховує. Водночас пропагандисти у такий спосіб віддзеркалюють свої вчинки та кажуть, що це буцімто українці вбивають мирних людей, сповідують ненависть до багатьох народів, зневажають інші культури та релігії. 

Станом на зараз під міжнародне визначення терористичного акту підпадають дії, які мають кримінальний характер і вчинені під впливом або за підтримки терористичного угрупування або держави. Оскільки Росія є офіційно визнаною деякими державами терористичною державою, її злочини проти цивільних в межах війни проти України можуть класифікувати як теракти.

Натомість пропагандисти називають терактами злочини, причетність терористичних груп до яких ще не зʼясована або не підтверджена. Фактично вони називають терактом будь-що спрямоване проти дій або висловлювань російського уряду. До прикладу, у російських медіа терактом називали вбивство Дарʼї Дугіної, вибухи на Кримському мосту та інцидент із «Північним потоком-2». 

У такий спосіб російський агітпроп хоче надати цим подіям більшої драматичності й використати їх як привід для ескалації конфлікту. Ба більше, часто це відбувається не як констатація факту, а як заклик до цієї ескалації. Мовляв, це виправдовує дії Росії. 

Однак найнегативнішим наслідком такого зловживання є те, що у такий спосіб знецінюється саме поняття теракту та трагедії його жертв і їхніх родин. У міжнародному масштабі терактами є злочини, що викликали страх у великій кількості спокійних та безпечних місць, а боротьба з тероризмом є актуальною проблемою. Однак називаючи все підряд терактом, Росія відвертає світову спільноту від реальних проблем. 

Вночі 18 березня президент Росії Володимир Путін приїхав до тимчасово окупованого Маріуполя, де нібито поспілкувався з місцевими жителями та перевірив перебіг відновлювальних робіт у зруйнованому Росією місті. Одна з «жительок» (насправді ми не можемо встановити напевне чи проживає жінка  в Маріуполі зараз й чи проживала на час блокади міста) звертається до Путіна, мовляв, вона живе у «шматочку раю», яким тепер є Маріуполь завдяки росіянам. 

Насправді достеменно не можна з’ясувати, чи не були так звані місцеві жителі в Маріуполі, які вийшли на зустріч із Путіним, його довіреними особами чи представниками російських спецслужб. Крім того, у деяких російських медіа зберігся момент, де на тлі розмови про «шматочок раю» й «відбудову» Маріуполя чутно крики: «Це все показуха!», що неабияк здивувало учасників діалогу. Та якщо оминути це, то зрозуміло, що Росія намагається створити враження ілюзії успіху й розвитку тимчасово окупованих територій, джерелом яких є Росія.

Росія намагається підмінити поняття у цьому разі, оскільки Маріуполь є містом, що було повністю зруйноване саме російськими військами, які перетворили його на пекло. Ба більше, рішення знищити саме цивільну інфраструктуру є добре прорахованим та не випадковим — до такої стратегії російські війська постійно вдаються у своїх військових кампаніях. 

Подібні «відбудовувальні» проєкти часто відвертають увагу від інфраструктурних проблем самої Росії. Зокрема, у багатьох містах можна зустріти будівлі в аварійному стані, у яких немає доступу до водопостачання й опалення, що є дуже далеким від «шматочка раю». Замість роботи над цим Росія фактично задля гарної картинки будує неякісну тимчасову інфраструктуру, яка слугує радше декорацією. До таких дій Росія вдавалась навіть під час підготовки до проведення Чемпіонату світу з футболу у 2018 році. Натомість коли потрібно пояснювати місцевим чому їхнє життя точно не є «шматочком раю» навіть попри відсутність постійних обстрілів, російська влада на місцях звинувачує Україну та «колективний Захід». Якби Росія не вела війну проти України й не руйнувала її інфраструктуру, гроші, витрачені на «відбудову» тимчасово окупованих територій можна було б витратити на поліпшення рівня життя мешканців російської глибинки. 

Тобто називаючи Маріуполь шматочком раю російська пропаганда підмінює поняття. Адже саме Росія загарбала цілком успішне українське місто й перетворила його на пекло, в якому загинули тисячі людей. І якби не Росія, відбудовувати Маріуполь не довелося б.  

«У Росії безпечніше», «захистіть своє життя і дітей» — такі тези просуває російський агітпроп на тимчасово окупованих територіях, щоб сприяти депортації жінок і дітей, яких вивозять до Росії або до анексованого Криму. Щоб приховати факт злочину, пропагандисти використовують термін «евакуація».

Під терміном «евакуація» пропагандисти мають на увазі виведення людей із зони бойових дій та надання «безпечного» місця для життя. Мовляв, Херсонщина, Донеччина, Луганщина, Харківщина — непридатні для життя, й людям звідти потрібно «виїхати у безпечніше місце». Зазвичай агітпроп заманює дорослих українців різноманітними «вигідними пропозиціями»: наданням житла, оформленням спеціальної квоти тощо. Проте достеменно невідомо, чи така категорія осіб справді отримала заявлені Росією «привілеї». Щодо решти категорій людей, а саме дітей, російський агітпроп активно просував меседжі про «оздоровлювальні табори», «бази відпочинку» та заявляв, що українських дітей «треба рятувати». 

Насправді це не «евакуація», а депортація українського народу. Тобто Росія підміняє терміни й називає вимушену депортацію «порятунком». Натомість люди не повертаються, а надто можуть зникнути безвісти. Зокрема, діти. Наприклад, наслідки однієї з таких «поїздок у табір» описало американське видання NYT, яке опублікувало історію мешканки Харківщини, чия дитина в серпні виїхала до Росії в безплатний дитячий табір, нібито в безпеку від постійних обстрілів. Станом на 23 листопада, коли вийшов матеріал NYT, дитина до матері так і не повернулася. Та й загалом неможливо встановити, який відсоток людей виїжджає в Росію добровільно й чи загалом такі люди є. 

Щонайменше 2 мільйони 800 тисяч українців були вимушені виїхати чи були депортовані на територію Росії. І в цьому винні аж ніяк не «восьмирічні обстріли Україною Донбасу» (уже дев’ятирічні), а збройна агресія Росії проти України, знищення сіл, міст та містечок, окупація територій. Країна-терорист викрадає людей, завозить їх чимдалі вглиб Росії, щоб їм було максимально складно повертатися додому, на Батьківщину. Усіх  вивезених людей позбавляють засобів зв’язку, у них забирають документи та залякують, а дітей намагаються у незаконний спосіб усиновити.

Звірства росіян у Бучі та Гостомелі на Київщині, в Ізюмі на Харківщині, знищення Маріупольського пологового будинку та драмтеатру, вбивство українців на вокзалі у Краматорську — усі ці та інші злочини проти мирних українців російський агітпроп називає «постановкою». 

Використовуючи цей термін, пропагандисти хочуть приховати свої терористичні дії та зняти з себе відповідальність. Мовляв, Росія не чинить жодних воєнних злочинів, її просто хочуть дискредитувати. Нібито для того, щоб виставити Росію агресором, Україна бреше. Ба більше, російський агітпроп усіляко намагається виправдати вбивство українців, кажучи про так зване інсценування подій: усі тіла загиблих, що знаходять на звільнених від окупантів територіях, називають «фейком за участі професійних акторів». Наприклад, після звільнення Бучі російський агітпроп просував різноманітні тези, серед яких: «Україна здійснює провокацію» чи «жоден мирний мешканець не постраждав» тощо. Інші ж звільнені території вважаються «Бучею 2.0» (Харківщина), «Бучею 3.0» (Херсонщина). У такий спосіб пропагандисти вкотре акцентують нібито непричетність Росії та її окупаційних військ до усіх воєнних злочинів на території України. Щодо терористичних обстрілів, то російський агітпроп також знаходить собі виправдання, шукаючи у всьому так звану «воєнну ціль». Нібито в об’єктах цивільної інфраструктури, в лікарнях, у школах і в пологових будинках розташований «штаб нацистів» чи «центри прийняття рішень».

Проте під терміном «постановка» насправді приховано інший — геноцид українського народу. Геноцид, який вчиняє щодня російська армія на території України. Знищуючи українські міста й села, вбиваючи тисячі українців. Зокрема, дітей. 

Війна проти України почалася у 2014 році, коли Росія стала безпосередньо причетною до створення сепаратистських формувань у Донецькій та Луганській областях. Тоді російська пропаганда за вказівкою Кремля намагалася подати це як виключно народне волевиявлення. Це мало б підсилювати інформаційний шум навколо «референдумів щодо самовизначення», які визнані незаконними, тобто їхні результати не визнають інші держави світу. Тому нові квазіформування назвали «Донецька Народна Республіка» та «Луганська Народна Республіка». Подібну термінологію використовують комуністичні держави, щоб показати у назві нібито важливість народу для влади, хоч у реальності ці країни далекі від «народних» — наприклад, Китайська Народна Республіка або Корейська народно-демократична республіка. 

У такий спосіб Росія хоче перекласти відповідальність за свої дії на Україну та виправдати їх. Мовляв, люди Донбасу страждали у складі України й хотіли зближення з Росією, тож Росія їх почула і визволила. Пропагандисти хочуть створити хибне враження розколу всередині держави та штучно поглибити його. 

Разом із «спеціальною воєнною операцією» чи навіть «українською кризою» російський агітпроп свідомо приховує свої дії та уникає відповідальності. Аби не вдаватися постійно до офіційних формулювань, які увійшли до державної риторики, пропагандисти використовують неформальне визначення війни — «конфлікт».

Цей термін з’явився ще у 2014 році, коли Росія почала називати війну в Україні, анексію Криму й захоплення Донеччини й Луганщини, — «конфліктом». Попри численні докази причетності Росії до війни, офіційно Росія не визнавала факту свого вторгнення в Україну. Тому й називала це буцімто «конфліктом» чи проведенням «бойових дій» або «громадянською війною».

Зараз і тоді ці терміни мають на меті одне — приховати криваву війну, яку веде Путін та  російська армія, отримавши підтримку російського народу відповідними висловлюваннями чи мовчанням. Термін  «конфлікт» викликає асоціації з якимись дипломатичними процесами, з ситуацією, яку можна врегулювати переговорами, домовленостями тощо. Анексія територій та згодом широкомасштабний наступ на територію України, вбивство мирних українців, знищення українських селищ, міст та містечок, захоплення територій — це не прояв дипломатії, а приклад ведення варварської війни, знищення українського народу. Такі дії аж ніяк не підлягають перемовинам і домовленостям та надалі досягненням «миру». У «спеціальній воєнній операції», «українській кризі» та у «конфлікті» є чітке визначення, якого російський агітпроп усіма способами намагається уникнути, — війна. 

Це дванадцятий текст для нової рубрики «Новомова», яку «Детектор медіа» запустив у межах проєкту «Хроніки дезінформації», де розповідатиме та розтлумачуватиме нові лексеми, які агітпроп використовує для викривлення реальності.

Російські пропагандисти продовжують уникати відповідальності, добираючи різні формулювання для означення війни, яку в Україні розв’язала Росія. Надто часте використання офіційного формулювання «спеціальної воєнної операції» може викликати в авдиторії втому. Тому більш неформальною конструкцією є «українська криза». 

Війна Росії проти України триває вже девʼятий рік поспіль. Ситуація війни є кризовим моментом для усієї країни, випробуванням на міцність. Однак у цієї кризи є чітко визначена назва — війна. Росія почала агресивні військові дії проти України. Це, а також злочини російських збройних сил проти цивільних, щонайменше підпадають під визначення «злочину агресії» з міжнародного права. Відповідно, у подальшій перспективі є усі підстави притягнути Росію до відповідальності не за кризу, а за початок та цілеспрямованої війни. 

Використовуючи це словосполучення, Росія намагається показати, що війна проти України — явище тимчасове. Формулювання «українська криза» також використовують для підігравання меседжу «бліцкригу», який російський уряд обіцяв своїм громадянам у разі наступу на Україну. Крім того, у такий спосіб пропагандисти намагаються применшити ступінь трагічності ситуації. Мовляв, там нічого серйозного, лише невеличка «криза», яку можна легко вирішити перемовинами та великими поступками у бік Росії. Додатково, російський агітпроп за допомогою цієї конструкції знову намагається перекласти відповідальність за злочини агресора на жертву агресії. 

Російський агітпроп вибудовує уявну завісу між усім світом та Росією, говорячи, що по інший бік — вороги. Саме для цього пропагандисти використовують термін «колективний Захід», аби натякнути нібито на ворожість інших країн, надто країн Заходу, до Росії.

Насамперед у публічній риториці Путіна «колективний Захід» вперше з’явився у посланні до Федеральних зборів 2021 року. Відтоді агітпроп використовує термін «колективний Захід» на позначення усіх нібито небезпек, які може нести Захід для Росії. Прикметно, що під «колективним Заходом» російська пропаганда має на увазі як і керівників європейських країн, так і європейців, які є носіями «ворожих західних цінностей».

Утім, використовуючи цей термін, пропагандисти найчастіше апелюють до європейських високопосадовців чи до великих організацій, як-от НАТО. У такий спосіб російська пропаганда хоче показати, як нібито всі країни об’єдналися проти Росії та жадають її знищення. Проте насправді це Росія виховує у росіян ненависть та ворожість до інших країн, нетерпимість до народів, легітимізує ксенофобію. Водночас називає себе «тихою гаванню» — країною, яка здатна захистити своїх людей від «усіх бід та негараздів».

Це десятий текст для нової рубрики «Новомова», яку «Детектор медіа» запустив у межах проєкту «Хроніки дезінформації», де розповідатиме та розтлумачуватиме нові лексеми, які агітпроп використовує для викривлення реальності.

Історично в словʼянських мовах склалося так, що пишуть «на Україні» замість «в Україні» з огляду на місцерозташування. Наприклад, подібна версія вважається граматично правильною у польській та словацькій мовах. І якщо Рада польської мови після початку повномасштабної війни вважає правильним і варіант w Ukrainie, у словацькій і надалі правильним варіантом залишається na Ukrajinie, оскільки такий зворот у ній вживається щодо власної країни (na Slovensku). Утім, у Росії спотворили первісну функцію прийменника і почали використовувати його у принизливих цілях. Особливо це посилилося під час повномасштабного вторгнення — російські медіа тепер здебільшого пишуть «на Украине». 

Натомість низка російських словників досі подає версію «в Украине» як єдину граматично правильну. Це лише акцентує те, що часте використання конструкції «на Украине» — це виключно вибір пропаганди. 

У такий спосіб Росія насміхається з України та її народу, вказуючи на його «меншовартість». Пропагандисти за допомогою цього словосполучення підіграють імперським амбіціям росіян, оскільки прийменник «на» у стосунку до території вживають лише або якщо це частина держави, або острів. Фактично, у такий спосіб вони хочуть показати, що Україна є частиною Росії й не має права на самостійне існування. 

В умовах повномасштабної війни російське керівництво стверджувало, що претендує на українські землі, адже вони, мовляв, завжди належали Росії. Саме тому, за їхніми словами, Росія прийшла в Україну, щоб забрати своє, тобто «звільнити» й повернути собі, «возз’єднати» з російськими землями. Мовляв, Крим, Донеччина, Луганщина чи навіть Харківщина й Херсонщина — завжди були російські, й проживають там росіяни. 

Завдяки терміну «возз’єднання» Росія постає праведною державою, яка буцімто лише повертає історичну справедливість. Проте, росіяни підмінюють поняття, називаючи тим самим «возз’єднанням» анексію територій іншої, суверенної держави. Насправді ж Росія проводить нелегітимні референдуми, загарбує землі, руйнує міста. 

Маніпулюючи емоціями росіян, пропаганда стверджує, що нарешті «території повертаються у рідну гавань», а «брати й сестри» росіян нібито будуть врятовані від українського ярма. У такий спосіб вони хочуть спотворити реальність та приховати свої справжні загарбницькі, варварські й криваві дії. Оскільки термін асоціюється лише з поверненням своїх територій або навіть чимось радісним — нарешті всі житимуть разом «у мирі й злагоді». 

Це дев’ятий текст для нової рубрики «Новомова», яку «Детектор медіа» запустив у межах проєкту «Хроніки дезінформації», де розповідатиме та розтлумачуватиме нові лексеми, які агітпроп використовує для викривлення реальності.

Російський агітпроп усіляко намагається створити ілюзію успіху росіян для своєї внутрішньої аудиторії. Оскільки щиро про провали армії Росії пропагандисти писати не можуть, вони змушені викручуватися та вигадувати різні формулювання для маскування своїх невдач. Головним із них є «жест доброї волі». У такий спосіб називають рішення або процеси, у результаті яких Росія зазнала невдачі. Вперше це визначення було використане після того, як українська армія звільнила острів Зміїний. Тоді російські державні медіа назвали це не поразкою, а «жестом доброї волі». Тобто удали, що вийшли з острова виключно з власної волі й нібито зробили у такий спосіб Україні послугу. Російське Міністерство оборони вжило зворот навіть щоб пояснити рішення про «відстрочку» від мобілізації для багатодітних батьків.

Так агітпроп намагається приховати від своїх громадян поразки власної армії. Крім того, це ще одна спроба висловити неповагу до України. Мовляв, лише Росія має право визначати коли відступати й за яких причин, проявляючи милосердя. Пропагандисти хочуть створити хибне враження готовності Росії до компромісу та поступок, щоб і надалі звинувачувати виключно Україну в ескалації. Це ще один приклад того, як агресор намагається перекласти відповідальність за свої злочини на жертву.

З початку широкомасштабної війни Росія неприховано намагалася повалити українську владу та встановити свою. Зокрема, своїх людей Росія незаконно призначає на керівні посади на тимчасово окупованих територіях. Україна поступово виганяє окупантів зі своїх земель, однак саме свою призначену владу Росія вважає законною, а українську, яка є законно обраною по факту, називає «київським режимом», який нібито «незаконно» керує Україною.

Тобто російська пропаганда замінює слово «уряд» на «режим», щоб підтвердити так звану нелегітимність влади України, яка діє, на думку Росії, не від імені народу. Також називаючи українську владу на чолі з Володимиром Зеленським «київським режимом», агітпропаганда розмиває поняття української держави, якої нібито вже не існує. Водночас акцентує  на певних кордонах так званого уряду, де він діє. «Київський режим» означає, що він діє лише в межах Києва та не поширюється на інші території. Нібито українці є заручниками цього режиму та не можуть його самостійно повалити без допомоги Росії.

За допомогою цього слова, як і тої ж спеціальної воєнної операції, хлопка й інших, Росія прагне розмити межі й змінити реальність, в якій вона рятує українців від незаконного режиму, який неволить Україну, а не навпаки — сама прагне поневолити українців, руйнує українські міста й села.   

Насамперед «іноагентами» (іноземними агентами; російською — иностранные агенты) називають медіа та осіб, що охоплені спеціальним  реєстром «іноагентів», який формується урядом Росії. Згідно з російським законодавством, до нього мали б додавати виключно за отримання та використання коштів з-за кордону. Однак окупанти часто вносять до цього списку й людей або медіа, що не мають підтверджених закордонних надходжень, а безпосередньо або завуальовано критикують дії Росії. Зокрема, так до списку потрапили медіа, що відмовлялись від формулювання «спеціальна воєнна операція» у своїх матеріалах.

Досвід показує, що пропагандисти можуть використовувати це визначення і без привʼязки до цього списку чи громадян Росії. Неодноразово термін використовували як неформальну або ж сатиричну назву іноземних джерел або західних медійних персон, що відкрито виступають проти російської агресії. 

У такий спосіб Росія насміхається з демократичних цінностей та звинувачує всіх, хто її критикує, у заангажованості. Мовляв, ось підтверджені джерела інформації, а ось «іноагенти», які брешуть та просто заздрять. Пропагандисти часто перекладають відповідальність за свої дії на Україну або Захід, називаючи інформацію «іноагентів» фейковою. Це визначення є ще одним прикладом того, яким обмеженим та контрольованим є російський медійний простір.

Це шостий текст для нової рубрики «Новомова», яку «Детектор медіа» запустив у межах проєкту «Хроніки дезінформації», де розповідатиме та розтлумачуватиме нові лексеми, які агітпроп використовує для викривлення реальності.

Війна — загарбання територій. Проте на думку російських пропагандистів, саме російські військові, перетнувши кордон чужої країни анексувавши частину території, не захоплюють її, а навпаки — звільняють. Зокрема, це і є одне з основних завдань так званої «спеціальної воєнної операції». Задля того, щоб пояснити вторгнення Росії до України, агітпроп викривлює реальність і використовує словосполучення «звільнення територій». 

«Звільнення» (російською — освобождение) — термін, за допомогою якого Росія постає визволителькою, яка не руйнує й несе смерть, а навпаки — звільняє свої території від українського ярма.

Агітпропаганда використовує термін «звільнення», аби натякнути, що російська армія лише відновлює справедливість: повертає Росії те, що їй і так належало, і в якийсь дивний спосіб опинилося поза її кордонами. Мовляв, той самий Крим, Донеччина, Луганщина чи навіть Харківщина й Херсонщина — завжди були російські, й живуть там росіяни. Проте опір, який чинять й чинили українці на тимчасово окупованих Росією територіях, якраз демонструє протилежне. Росіянам вигідно підміняти поняття, називати чорне — білим, а окупацію — звільненням. У такий спосіб дії Росії нібито втрачають негативну конотацію й набувають іншого — вже позитивного змісту. Водночас окупація територій та їхня подальша анексія є незаконною, тож пропагандисти не використовують таких слів, щоб не показати справжнє обличчя російського керівництва та підданих їм військовим.

Це п’ятий текст для нової рубрики «Новомова», яку «Детектор медіа» запустив у межах проєкту «Хроніки дезінформації», де розповідатиме та розтлумачуватиме нові лексеми, які агітпроп використовує для викривлення реальності.