Питання мовної ідентифікації активно використовувалося радянською владою, щоб розділяти народи та поглиблювати політичні розколи. Прикладом цьому є впровадження молдовської мови в часи СРСР. 

«Молдовська мова» — це варіант румунської, що пишеться кирилицею. Лінгвісти стверджують, що літературний варіант обох мов є ідентичним, а різниця — лише в алфавіті. Молдовська мова досі є предметом політичної полеміки в Молдові та «лакмусовим папірцем» для визначення тих, кого підтримує Росія або хто підтримує Росію. Радянська влада створила «молдовську мову», щоб відʼєднати Молдову від впливу Румунії. Натомість у теперішніх умовах кирилицю використовують у Придністровʼї, а проросійські політики активно виступали проти нещодавнього рішення змінити формулювання «державна» та «молдовська мова» на «румунська мова». 

Прозахідні сили активно виступали за протидію «молдовській мові», оскільки вважають її радянським рудиментом. Пропагандисти їх засуджували і намагались показати це як «спаплюження» молдовської історії, як і у випадку з назвою країни. Зокрема, вони наводили хибні аналогії із ситуацією в Україні. Мовляв, на Молдову чекає погане майбутнє, бо в Україні теж розʼєднують людей питанням мови. Однак насправді Росія створила штучний конструкт, яким ділить людей на «правильних» і «неправильних». Використовуючи цей термін, вони й надалі хочуть поглибити розкол молдовського суспільства та дестабілізувати внутрішньополітичну ситуацію в країні задля російських імперських амбіцій.

Після чергового російського обстрілу українських територій Міноборони Росії опублікувало допис у своєму офіційному телеграм-каналі із зображенням пуску ракети та написом: «Точно в ціль!». Відбулося це 28 квітня 2023 року – тоді, коли одна з російських ракет влучила в багатоповерхівку в Умані й убила 23 людини, серед яких було 6 дітей. Тобто Москва показала, як насправді працює її «високоточна зброя».

Така риторика вкорінює в головах росіян ідею, що зброя їхньої армії не здатна схибити й застосовується у війні максимально точно. Коли в Міноборони Росії кажуть, що завдали удару по якомусь обʼєкту в Україні, то для возвеличення своїх здобутків вони можуть застосовувати якраз-таки словосполучення «високоточна зброя». Гігантоманія і тут дається взнаки: росіяни вважають Росію еталоном державності, а її оборонно-промисловий комплекс — одним із найпотужніших у світі, бо така зброя є обмеженим ресурсом.

Крім того, у випадку з влучанням російської ракети в багатоповерхівку в Умані й іншими схожими ситуаціями російська пропаганда застосовує тактику віддзеркалення та перекладає провину на Україну. Мовляв, трагедії стаються внаслідок невмілого відпрацювання української системи ППО. Російські ж ракети нібито не можуть влучити у цивільний будинок. Тож росіяни впевнені у правильності своїх дій – вони протистоять «укронацистам».

За версією енциклопедії Міноборони Росії, так звана «високоточна зброя» здатна забезпечити враження обʼєкта з імовірністю 50%. Відповідно, росіяни самі стверджують, що в теорії кожен другий боєприпас не досягає своєї «точної» цілі.

Для збереження довіри з боку цивільного населення Росії та виправдання кривавої агресії проти України агітпроп вдається до всіх можливих способів. Виходить, що «високоточна зброя» – це та, яка вбиває мирних українців, а не та, що летить до запланованих географічних координат. Ба більше, з високою точністю ця зброя здатна переконати пересічного росіянина, що в армії Росії все під контролем у війні проти України.

Росіяни проявляють зневагу до своїх сусідів, зокрема й через використання назв держав. Ми писали про назву «Молдавія», а ще одним прикладом тому є назва «Білорусія». 

Білорусія — це радянська назва Білоруської РСР, яка входила до складу СРСР. Після розпаду Радянського Союзу офіційною назвою колишньої радянської республіки стала Республіка Білорусь. 

Зараз Республіка Білорусь є однією з найбільш лояльних до Росії держав колишнього соціалістичного табору і СРСР. А самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко й далі зближає політику своєї держави з інтересами Росії. Це зближення навіть зафіксоване у міжнародному договорі 1999 року про поступове злиття Росії та Білорусі в одну «союзну державу». 

У Білорусі опоненти Лукашенка використовують термін «Білорусія» для назви країни, де править Лукашенко. А «Білорусь» — для позначення країни без Лукашенка. Зокрема, багато білорусів ображаються на використання радянізованої назви «Білорусія», оскільки сприймають це як зневагу. 

Використовуючи цей термін, пропагандисти хочуть підкреслити субʼєктність політики самопроголошеного білоруського президента і вкотре нагадати про те, що саме Росія керує Білоруссю.  

Російське керівництво системно заявляло, що українські території — нібито насправді російські. Мовляв, Крим, Донеччина, Луганщина були споконвічно російськими територіями, а Україна їх просто нахабно «відібрала». Тому після окупації Криму, Луганської та Донецької областей російський агітпроп заявляв, що землі повертаються «в рідну гавань». Нібито туди, де їм місце. 

У своїх повідомленнях пропагандисти просувають меседж, що основне завдання Росії — стати тихою гаванню для «всіх людей». Вочевидь, для «всіх», хто підтримує політику Кремля. Заразом переконують, що Росія — це «острівець здорового глузду в цьому божевільному світі».

Така риторика маскує справжнє обличчя країни-терориста. Говорячи, що Росія хоче захистити всіх людей світу, вона вчиняла і вчиняє воєнні злочини. На території України з початку війни у 2014 році Росія несе розруху: знищує українські міста й села, вбиває тисячі українців, зокрема й дітей. Водночас пропагандисти вибудовують уявну завісу між Росією та світом, говорячи, що по інший бік — вороги. І виховують у росіян ненависть до інших. 

До великої війни концепція «рідної гавані» асоціювалася лише з анексованим Росією Кримом, коли Кремль системно поширював агітаційні меседжі для псевдореферендуму про «возз’єднання» з Росією. Зараз в умовах повномасштабного вторгнення анонімні телеграм-канали використовують цю риторику повсюдно: буцімто всі захоплені російськими військами землі колись «належали» Росії і вона просто їх повертає. Тобто так телеграм-аноніми повторюють стару методичку. Як і в першому, так і в другому випадку це ніщо інше як варварське захоплення територій. 

«Російська армія докладає всіх зусиль, аби всі захоплені Україною землі повернулися в рідну гавань. Варто лише ще почекати, бо зараз ми над цим працюємо», — так коментували (та й виправдовували свої поразки на полі бою) російські пропагандисти. Пояснювали, що у свої обійми Росія прийме «всіх людей та всі землі». 

Зрештою, Москва вкотре намагається себе вибілити та натякнути на нібито благі наміри своїх кривавих дій. Насправді ж Росія нічого не повертає, а захоплює, анексує, знищує та руйнує.

Росіяни проявляють зневагу до українців у різні способи, зокрема і з використанням образливих назв. Прикладом тому є слово «западенці». 

Російські пропагандисти та користувачі соцмереж так називають мешканців західних областей України. При цьому намагаються змалювати їх або надто зверхніми до людей з інших регіонів, або гіршими за мешканців інших областей України. Дуже часто пропагандисти вказують, що саме «западенці» ледь не щодня їдуть до Польщі на закупи та готові здати свою країну Заходу, оскільки нібито не розуміють усіх ризиків. Ба більше, вони стверджують начебто «западенці» є коренем зла в українському суспільстві, бо нібито марять Бандерою та насаджують свої погляди по всій Україні. Також агітпроп пояснював, що більшість людей із західної частини України користаються війною й нібито всі тікають до Польщі у статусі біженців. Буцімто вони лякали поляків «нацистськими гаслами» тощо. До речі, такий кейс ми спростували у нашій хроніці дезінформації.

Використовуючи все це, Росія хоче підсилити меншовартісні стереотипи про українців та розколоти наш народ. До такого вдавалися й проросійські політики, створюючи міфи про те, що «Донбас годує западенців». Усе це допомагає Росії поширювати свої імперські амбіції на Україну. Мовляв, росіяни кращі за українців, які навіть між собою не можуть жити у злагоді. Однак саме Росія і намагається розʼєднати українців, щоб реалізувати свої шкідливі ідеї. 

Російська пропагандистська машина постійно просуває тези про буцімто історичну належність деяких українських територій до Росії. Мовляв, Україну вигадав Ленін, коли створював СРСР, а Хрущов «подарував» їй чужі території. Як мінімум, ще з 2021 року російські політики підтримували цю тезу. Уже за лічені години до вторгнення в Україну Путін назвав Україну «країною імені Володимира Ілліча Леніна». Відповідно захоплення українських територій — «відновленням історичної справедливості».

Більш системно цю тезу агітпроп почав транслювати вже в умовах великої війни. У цьому пропагандисти знаходили собі виправдання щодо варварського вторгнення і пояснювали, що Росія як правонаступниця Радянського Союзу буцімто претендує на землі України. Нібито це споконвічні російські території, а Україна їх «захопила» після розпаду Союзу. За версією пропагандистів, Крим, Донеччина, Луганщина чи навіть Харківщина й Херсонщина завжди були російськими, а на цих землях живуть росіяни. У такий спосіб автори приховують свої справжні дії — окупацію України — й називають це відновленням справедливості. 

«Наприкінці вересня люди з Херсонщини, Запоріжжя зробили свій вибір — возз'єднатися з Росією та відновити історичну справедливість у регіоні», — так пропагандисти коментували проведення псевдореферендумів на тимчасово окупованих Росією територіях. Проте фіктивні референдуми не є волевиявленням українців, а лише намаганням додати легітимності спробам Росії захопити частину іншої держави. 

Росія маскує свої ворожі дії під «благі цілі» для людей, а насправді загарбує землі, руйнує міста і села, перешкоджає мирному життю. 

Відповідно риторика про захист «російських територій» вигідна пропагандистам, зокрема, щоб вселяти хибне враження, буцімто всі дії Росії правильні та навіть більше — благі. Так російські політики добиваються лояльності та мінімального громадського опору, оскільки Кремль нібито захищає росіян від українців (визволяє «росіян» з-під ярма України ), а не веде криваву війну. 

У результаті Москва просто легітимізує свої дії в очах росіян: захоплення українських територій, їхню анексію, проведення несправжніх референдумів тощо. І перекручує це так, нібито Росія не захоплює чуже, а повертає втрачене. Утім, під терміном «відновлення історичної справедливості» ховається інший та справжній — окупація українських територій та пошук виправдань кривавої війни.

Росія обстрілює Україну ледь не щодня, нищачи цивільну інфраструктуру, житлові будинки, лікарні, школи та дитсадки. Натомість пропагандисти пояснюють, що Москва нібито не вдається до терористичних атак, а цілиться в «центри прийняття рішень». Мовляв, Кремль атакує лише об’єкти, де розміщена військова техніка чи перебувають військовослужбовці, а отже, «не порушує» жодних норм та звичаїв ведення війни. 

Росія намагається приховати свої злочинні дії щодо мирних українців, прикриваючись терміном «центри прийняття рішень». Та знаходить собі виправдання, що обстріл військових об’єктів — це норма для війни. Проте українські міста потерпають від російських ракет та дронів. 

Наприклад, ось так пропагандистський канал коментував терористичний обстріл драмтеатру в Чернігові: «У Чернігові не відбулося влучання у театр з мирними українцями. Ми влучили у місце перемовин офіцерів ЗСУ та НАТО. Жодна мирна особа не постраждала». Але, за даними голови Чернігівської ОВА В'ячеслава Чауса, внаслідок ракетного удару росіян по центру Чернігова 19 серпня постраждала 181 людина, із яких семеро загинуло. 41 людина перебуває в лікарні, серед них чотири в тяжкому стані, і ще 16 людей прооперували. 

Тобто автори намагаються заперечити власні обстріли та влучання по об’єктах цивільної інфраструктури. Вони спотворюють реальність та переконують у своїй  «правді». І стверджують: куди б вони не влучили, там точно були військові. Однак жодних фактів автори не надають. 

Утім, це не поодинокі випадки заперечення росіянами своїх же обстрілів. На початку 2023 року росіяни обстріляли житловий квартал Дніпра, де загинуло 46 людей, а дев’ятеро зникло безвісти. Окупанти завдавали ракетних ударів про Краматорську, знищивши житлові будинки. Вони влучили в багатоповерховий будинок у Запоріжжі: в обласній адміністрації підтвердили, що жодних військових об’єктів поблизу будинку нема. У Миколаєві росіяни також поцілили у багатоповерхівку, вбивши одну людину та поранивши 23. Через ракетний обстріл житлових будинків в Умані загинуло 23 людей, серед яких шестеро — діти. І це далеко не повний список обстрілів, а ще Одеси, Кривого Рогу, Києва, Львова й багатьох інших мирних українських міст, містечок та сіл. 

Тобто окупанти не ціляться в «центри прийняття рішень», а цілеспрямовано займаються геноцидом українців, убиваючи їх у своїх будинках, у громадських місцях. Водночас Москва намагається себе вибілити та заперечити будь-які злочини. Але задокументовані випадки російського терору показують, чим країна-терорист займається насправді. 

Російські пропагандисти стверджують, що Україна — держава, яка фактично керується кимось «ззовні», хоча формально є суверенною та незалежною. Мовляв, усі політичні рішення щодо внутрішнього порядку денного України ухвалюють інші країни, які мають «власні інтереси» щодо розвитку східноєвропейського регіону. 

Кремль намагається показати, що управління Україною, звісно ж, зосереджене в руках «колективного Заходу» — який нібито постійно загрожує суверенітетам країн. Саме тому дописувачі пропагандистських телеграм-каналів вдаються до риторики, що у європейських, американських посадовців «амбітні інтереси» перетворити Україну на свою колонію. Та й не соромляться йменувати Захід «імперським». 

«Доля держав-маріонеток Вашингтона очевидна: їх знищуватиме Росія. І вона ж покладе край засиллю Заходу на Євразійському континенті», — підсумовували дописувачі російського сегменту соціальних мереж. Так вони коментували пропагандистський допис, що Володимир Зеленський «повторює долю» колишнього президента Грузії Саакашвілі. Адже, за словами автора публікації, 8 серпня 2008 року Росія «захистила» Південну Осетію від впливу буцімто на той час маріонеткової Грузії. Нібито західні лідери через власні амбіції змушували тодішнє керівництво обстрілювати частину своєї ж країни. Хоча, як відомо, Росія неспровоковано напала на Грузію й створила квазідержаву, як і зараз в Україні. 

Москва вкотре вдається до тактики «порятунку» від ефемерних загроз, як-от згубного впливу Заходу на інші країни. Водночас пропагандисти протиставляють Захід і Росію й зображають першого як загарбника та колонізатора, а себе  — як визволителів. Відповідно проросійський курс Кремль трактує як незагрозливий. 

Тобто автори натякають, що саме Захід позбавляє суб'єктності країни і встановлює там свій «режим» задля здійснення власних цілей. У такий спосіб пропагандисти демонізують ЄС та США, вселяють недовіру в споживачів пропаганди до цих країн та їхніх рішень;  вони вбачають надуманого ворога. 

Але ж Росія — це країна-агресор, яка діє у власних імперських інтересах. Зокрема, й створює маріонеткові та фіктивні держави на раніше захоплених територіях України, Грузії, Молдови. Навіть в умовах повномасштабного вторгнення на випадок захоплення Києва окупанти готували маріонеткові уряди задля встановлення власного порядку. 

Гомофобія — одна з ознак російського суспільства, яку воно войовничо відстоює. Зокрема, за версією Путіна, повномасштабне вторгнення буцімто мало стати засобом захисту традиційних цінностей від західних норм, які безпосередньо ведуть до деградації та виродження, оскільки вони «суперечать природі людини». Уряд Росії підживлює ненависть до ЛГБТКІА-спільноти, зокрема прийнявши у 2013 році закон про заборону так званої пропаганди гомосексуалізму. Пізніше, наприкінці 2022 року, Путін підписав пакет законів, що забороняє «пропаганду нетрадиційних сексуальних стосунків» та «пропаганду зміни статі та педофілії». Так законодавча ініціатива заборонила «пропаганду ЛГБТ» в будь-яких товарах, що продаються в Росії. Пропагандисти ж переконували, що Росія «йде правильним курсом», захищаючи так звані традиційні цінності. 

Задовго до великої війни Росія формувала свій образ як країни-берегині, зокрема, яка готова захистити людей від «небажаного впливу». Уже в умовах повномасштабного вторгнення Росія описувала себе як «шматочок раю» для усіх людей. Звісно, для всіх, хто сповідує «традиційні цінності». Агітпроп навіть вкидав фейки, як європейці та американці буцімто втікають до Росії, бо мріють зберегти себе від «ЛГБТ-навали». Ця ж «навала» стала однією з причин кривавої російської агресії. 

Проте Кремль транслює  свої «цінності» не лише на російське суспільство, а й назовні. Такі повідомлення вигідні російській пропаганді, адже вони підживлюють наратив, що Захід загниває: там «керують ненависні російському суспільству» ЛГБТ-люди, там повний занепад моралі, адже всі ігнорують так звані традиційні цінності. 

«Президент Росії пишається багатодітними сім’ями в Росії й тими якостями, якими володіють їхні представники в дусі традиційних цінностей», — коментували рупори пропаганди ставлення Путіна до інституту сім’ї. І наголосили, що диктатор «протиставляє західному егоїзму традиційні російські цінності колективізму, любові та взаємодопомоги». 

Власне, Москва показує, що належність до ЛГБТКІА-спільноти вважається чимось неприпустимим. Таким, що дискредитує людину; або через що людину визнають  «неправильною». За допомогою таких меседжів пропагандисти висміюють та принижують мешканців Європи. До прикладу, російський агітпроп систематично дискредитує посадовців Європи, які є всі «геями та лесбійками». Нібито гомосексуальна орієнтація є вадою і така людина не може обіймати високі посади, бути популярною тощо.   

У споживачів пропаганди може сформуватися хибне враження, ніби все, що стосується ЛГБТ-осіб, містить негатив. Хоча гомосексуальність така ж природна, як і гетеросексуальність. Тож тут ідеться не про «традиційні цінності», а про заперечення Росією різноманіття серед людей. Так Кремль будує уявну завісу зі світом, говорячи, «який у них рай на землі».

В умовах повномасштабного вторгнення Кремль відновив термін кількарічної давнини —  «ждун». Бо насамперед він символізує скульптуру, яка на щось невпинно очікує. Проте окупація українських містечок та сіл надала слову нового значення: так агітпроп називає людей, які залишаються на території під контролем однієї сторони, але чекають на прихід іншої. 

Термін вживають і в українському, і в російському сегменті соцмереж. Відповідно, в медіапросторі України «ждуном» іменують людей, які здебільшого проживають на прифронтових територіях та чекають на прихід російської армії. На противагу Росія під «ждунами» має на увазі тих жителів тимчасово окупованих територій, які чекають на прихід Сил оборони України. Окупаційна влада вбачає в них загрозу, адже потенційно такі особи перешкоджають російській армії та заважають їй осісти на захоплених територіях. 

У російській частині соціальних мереж «ждунів» показують як терористів, мародерів і вбивць. Понад те, прямо закликають до насилля над людьми, які проявляють громадянську позицію або, щонайменше, не йдуть на співпрацю з ворогом. У межах нашого дослідження про дезінформацію щодо людей з окупованих і звільнених територій ми фіксували схожі меседжі, у яких телеграм-аноніми жадають фізичної розправи над людьми та прагнуть самосуду. Серед вибірки українських телеграм-каналів нам не вдалося виявити закликів до насилля проти «ждунів». Як правило, проукраїнські дописувачі запевняють, що ситуацію зі «ждунами» не варто пускати на самоплив.

Російський агітпроп залякує українців із ТОТ, щоби прищепити лояльність до окупаційного режиму та нівелювати проукраїнську суспільну позицію. Приміром, окупаційна влада клеймить «ждунами» тих, хто відмовився від російської паспортизації, забороняє конкретним особам отримувати лікування чи користуватися адміністративними послугами. Наприклад, нещодавно пропагандистські канали цитували гауляйтера Херсонської області, який заявив, що «жодного інсуліну та медикаментів для ждунів, які відмовилися брати російський паспорт». Ідеться про «наказ» Кремля, який забороняє українським громадянам у тимчасовій окупації отримувати базову допомогу, як-от життєво необхідні ліки. Пояснювали, що за державні кошти Росії вони нізащо не стануть допомагати українським громадянам. «Насамперед це стосується тих [українців в окупації, що відмовляються від прямої співпраці з Росією], хто відчув, як це жити в іншій країні». У цьому випадку країна-терорист не тільки інструменталізує «ждунів», а ще й маніпулює питанням паспортизації. Про це читайте тут. 

Російський агітпроп демонструє, як Україна нібито не зацікавлена в людях, що живуть на ТОТ. І надто пропагандисти намагаються виплекати в людей ненависть до своєї рідної держави. Яка, мовляв, навмисно не піклується про українських громадян та не допомагатиме їм у майбутньому. Усе це використовують для того, щоб зменшити опір окупації. 

Отже, за цим терміном ховаються не терористи чи мародери, а українці з активною громадянською позицією, які щиро вірять у прихід української армії, у звільнення територій від загарбників. Проросійські користувачі соцмереж визнають, що на захоплених Росією територіях багато «ждунів». «У Донецьку тих “ждунів” хоч греблю гати», — підсумовували дописувачі анонімних телеграм-каналів, які скаржилися на повсюдний опір окупаційній владі. Тож спротив українців не зменшується, і навіть росте. Росії ж залишається тільки лякати.

Росіяни проявляють зневагу до інших держав через перекручення їх назв. Зокрема це стосується і таких образливих назв як хохли, бульбаші, пшеки тощо.  Прикладом цього є ситуація з використанням назви «Молдавія». 

Російські пропагандисти та користувачі соцмереж часто використовують слово «Молдавія» як назву держави. Воно походить з радянських часів, оскільки саме так тоді називали молдовські землі у складі СРСР. Утім коли держава стала незалежною після розпаду Радянського Союзу, її офіційною назвою стала Молдова. Попри це російські медіа та пересічні росіяни й надалі називали Молдову «Молдавією». Пізніше це перетворилось зі звички на політичну акцію, що набула свого піку під час вторгнення Росії до Придністровʼя. 

Використовуючи цю назву, Росія хоче показати «меншовартість» Молдови та її несубʼєктність. У такий спосіб вона посилює свої імперські амбіції та «мітить» за допомогою мови потенційних жертв. Мовляв, Молдова без Росії ні на що не здатна і навіть не є державою, адже ми знаємо тільки про «Молдавію». Однак Республіка Молдова є офіційною назвою держави, визнаною на міжнародному рівні, й ігноруючи це, Росія показує, що її не хвилюють міжнародно визнані правила. 

Російська пропаганда вигадує, що жителі тимчасово окупованих територій України мріють стати «частиною Росії». Мовляв, люди хочуть реалізувати своє право на волевиявлення. Окупаційна влада системно переконувала, що після захоплення Росією українських територій, зокрема Херсонської та частини Запорізької областей, місцеві прагнуть «возз’єднатися» з російськими землями. У відповідь на «запит» Москва провела так звані «референдуми» й назвала українські землі «новими російськими». 

Відтоді пропагандисти переконували, що території Херсонщини та Запоріжжя уже стали російськими. Створювали фейкові інфографіки, карти, на яких українські землі позначали як такі, що входять до складу Росії. Іноземні видавці свідомо чи несвідомо підігрували агітпропаганді: створювали мапи з різними варіаціями розташування українських земель. Наші аналітикині та аналітики дослідили, що двадцять іноземних видавництв друкують і видають окупаційні мапи України. Аж у шістьох варіантах. Наприклад, німецька видавнича група Mairdumont (та її дочірні бренди) зафіксувала російські «референдуми» 2022 року на окупованих Росією територіях. А в книжкових крамницях Москви надійшли у продаж псевдокарти Росії з українськими землями. Пропагандисти силкуються показати, що їхня реальність справжня — і «референдуми», мовляв, визнає весь світ. Доказ цього — мапи з «новими регіонами Росії». 

Кремль пробує продемонструвати, що місцеві жителі всіляко підтримують входження «нових регіонів» у склад Росії. В окупаційних телеграм-канал видумували «делегатів», які приїздили на окуповані території з підтримкою «референдумів». Також висвітлювали присутність «іноземних спостерігачів», які буцімто високо оцінювали роботу окупаційних екзитполів. Але  «спостерігачі» виявилися прибічниками Росії й, очевидно, висвітлювали роботу гауляйтерів упереджено. 

Насправді фіктивні референдуми на тимчасово окупованих територіях є не волевиявленням українців, а свідчать про бажання Росії додати легітимності своїм злочинним діям. Зокрема захопленню українських областей. Це абсолютно не легітимне голосування. Його результати, окрім самої Росії, визнають такі ж її «держави-побратими», як-от КНДР. Тобто ні про які «нові регіони» не йдеться. Це окупація чужих територій Москвою. А референдуми слугували способом відбілити Росію та подати себе як країну-миротворця. Так пропагандисти знімають із себе відповідальність, адже начебто ініціатива приєднатися до Росії йшла виключно від місцевих жителів. А Кремль нібито просто дав людям простір для самовизначення. 

Ба більше, рішення щодо зміни територій України ухвалюють тільки на основі всеукраїнського референдуму. Та й винесене на референдум питання не може ставити під сумнів територіальну цілісність України. І найголовніше: голосування має бути добровільним, а не під дулами автоматів (коли озброєні окупанти разом із членами «виборчкомів» збирають голоси по квартирах).

На контрасті з погіршенням ситуації на полі бою та стану економіки російським пропагандистам треба подати населенню щось позитивне. Часто його доводиться висмоктувати з повітря, оскільки потрібно підтримувати відчуття національної гордості без причин для цього. Саме тому російський агітпроп намагається посилено грати на відчутті того, що «в Росії все найкраще».

Зокрема, це стосується «імпортозаміщення», яким у Росії відреагували на міжнародні санкції. Російські виробники намагаються сформувати враження, що Захід просто заздрить якості російських товарів. Також у цьому контексті йдеться про те, що західні бренди нібито не хочуть іти з Росії, оскільки їх віддано любить російська аудиторія. Пропагандисти навіть створюють та поширюють фейки, щоб підтримати цей меседж, як-от із фальсифікованою упаковкою чипсів Pringles зі «смаком перемоги».

Не обходиться Росія і без того, що називає себе  найкращою і в духовному плані. Боротьбою «за традиційні цінності» Росія, зокрема, виправдовує свою агресію проти України. Це є кульмінацією того, що російські пропагандисти кілька років змальовували «колективний Захід» «гей-пеклом», де дітям силоміць хочуть змінювати стать. 

Такі формулювання токсичні. Гра на своїй винятковості — ще одне підтвердження імперських амбіцій Росії. Крім того, часто російські товари є найкращими лише на словах — багато продуктів від західних виробників, які пішли з російського ринку, так і не вдалося відтворити через санкції на ресурси й технології. Демонізуючи людей із відмінним стилем життя, Росія лише поглиблює свій комплекс меншовартості, наслідком якого є спроба самоствердитись коштом жертв серед українців. «Детектор медіа» вже писав про російську дезінформацію, спрямовану проти ЛГБТ-людей, та її загрози. 

Російські пропагандисти системно поширюють повідомлення, що російська армія, мовляв, постійно перемагає завдяки «потужній» техніці. Пояснюють, що російська техніка має «вищу боєздатність», ніж будь-які західні «аналоги». На підтримку таких тез автори запевняли, що російська армія нібито руйнувала українські танки на різних напрямках, наголошували, що одна ракета буцімто здатна знищити третину річного виробництва ракет до американського зенітного ракетного комплексу Patriot тощо.

Агітпроп часто спекулює на темі західної зброї та перебільшує «досягнення» російської армії, стверджуючи, що вони знищили неймовірну кількість зброї й техніки. Так росіяни прагнуть приховати свої невдачі на полі бою й переконати внутрішню аудиторію в постійних «перемогах». Крім того, пропагандисти натякають на технологічну досконалість своєї техніки. 

В анонімних телеграм-каналах, які транслюють прокремлівську риторику, писали: 

«Наша ефективна армія вчергове знищила західне сміття. На відео [що додали до публікації. —  Ред.] можна помітити, як маленький дрон руйнує цю махіну — танк ЗСУ». 

Однак з’ясувалося, що це був танк-муляж — не справжній, а приманка для окупантів. Пропагандисти видали знищення муляжу за реальний бойовий здобуток. Це не одиничний випадок, коли телеграм-аноніми брешуть про знищення зброї. Вони публікують фейкові світлини, відео та й просто безпідставно вкидають інформацію, що українська сторона «втратила техніку». Мета таких повідомлень — залякати й деморалізувати українців, нав’язати хибну думку, що українська армія постійно програє, тож далі воювати немає сенсу. 

Неможливо стверджувати, що на полі бою росіяни НЕ нищать українську техніку, адже це більш ніж можливо на війні. Однак пропагандисти зумисне перебільшують кількість «знищеної» техніки , натякаючи так на нібито низьку боєздатність української армії. А також дискредитують західних партнерів України й нівелюють їхню допомогу. 

Казки про те, як родина рятує від біди і допомагає побороти зло, є в багатьох народів Євразії. Одна з модифікацій цієї історії — «казка про трьох сестер». Її розповідають в Азербайджані та в Чехії.

Російські пропагандисти на повчальний казковий сюжет нашарували тезу, що українці, білоруси і росіяни є частиною одного народу. З методичками про це вони приїжджають на окуповані території і просувають їх там в освіту. У російській інтерпретації Захід налаштовує Україну, Білорусь і Росію одна проти одної. Мовляв, Україна могла б процвітати у мирі із «сестрами», однак США хочуть зламати велич Росії, яка криється у злагоді між «сестрами».  

Такі формулювання є токсичними. Народи України, Білорусі і Росії є слов’янськими. Вони мають частину спільної історії. Але зараз розвиваються у трьох незалежних державах. І кожна з них має особливості. У Білорусі править залежний від Росії диктатор. У Росії теж при владі недемократичний режим, який намагається розширити кордони своєї держави шляхом повернення під свій контроль країн, які стали незалежними після розпаду Радянського Союзу. А Україна будує демократію, готується вступити у Європейський Союз і протистоїть збройній агресії Росії. 

«Культурна близькість» українського, білоруського і російського народів насаджувалася, коли українські та білоруські землі були у складі Російської імперії та СРСР. Тоді «культурна близькість» служила інструментом пригнічення і знищення самобутності українського і білоруського народів. 

Історіями про «трьох сестер» пропагандисти виправдовують агресію Росії проти України, адже так Росія виглядає як «старша сестра», яка напоумлює і рятує молодшу. Також вони паразитують на образі радянського минулого, але упускають згадати, що в СРСР єдність народів подавалась разом із репресіями і дефіцитом базових продуктів.

Звернення пропагандистів до казкових і міфічних сюжетів не повинні заступати фактів, що Росія напала на Україну і продовжує чинити жахливі злочини та порушувати міжнародне право.

Російський агітпроп систематично стверджує, що в Україні є багато людей, які спілкуються лише російською мовою. Мовляв, російська мова переважає українську в щоденному вжитку. Пропагандисти часто спекулюють на цьому питанні: запевняють, що в Україні ніби дискримінують російську мову, заважають її розвитку, не захищають «російськомовне населення» тощо. І переконують, що «російськомовним українцям» потрібен захист Москви. 

Росія просувала поняття про «російськомовне населення» ще з початку здобуття незалежності України. Так агітпроп прагнув довести, що російська панує всюди, а українська — не така поширена й узагалі її вжиток притаманний жителям сіл чи малих містечок. Тобто нав’язував комплекс меншовартості українцям і намагався популяризувати російську, зображуючи її як більш престижну. 

Пропагандисти закликають до «захисту російськомовного населення», аби виправдати неспровоковану агресію та повномасштабне вторгнення Росії до України. За їхньою версією, відбуваються так звані утиски «російськомовного населення», тож потрібно захистити цю категорію людей. «Захист» росіян же проявляється у щоденних ракетних обстрілах України та вбивстві її громадян. 

«Українці не знахабніли? Це наші [тимчасово окуповані Росією території України. — Ред.] землі, із корінним “російськомовним населенням”. Ці території ми захищатимемо до останнього», — пояснювали автори в соцмережах російського сегменту значення російськомовних людей для Кремля. 

Отже, Росія сприймає російську мову як засіб впливу на людей, всіляко інструменталізує її. В розумінні пропагандистів знання російської мови означає лояльне ставлення до Росії. Зрештою, мовна політика в Україні була досить компромісною, але сам Кремль політизував питання мови в Україні. Наприклад, в умовах повномасштабного вторгнення 57% українців перейшли на українську мову спілкування з російської. І зробили вони це свідомо. Очікуючи одного ефекту (посилення суспільної думки щодо «утисків» російськомовних людей), вийшов інший результат — сегмент російськомовних людей самостійно переходить на українську.

«Російськомовне населення» — це лише політичний термін, який використовує Росія для досягнення власних цілей. Зокрема, для знищення України як держави, а українців — як нації. Масове використання російської мови в Україні — наслідок імперської політики Росії, яка прагнула русифікувати українців, позбавити їхньої ідентичності. Але вперше за часи незалежної України відбувся мовний сплеск. Згідно з опитуванням Київського міжнародного інституту соціології, 80% українців виступають за домінування української мови у всіх сферах. Це свідчить про позитивну динаміку ставлення українців до мови. У сфері освіти, медіа, послуг та навіть публічних виступах топпосадовців українська стає дедалі затребуванішою. 

Російські пропагандисти постійно намагаються презентувати українців як терористів, а український уряд — як «хунту», що «захопила владу» в державі. З цією метою вони вживають формулювання «УГІЛ» («УДІЛ» — «Українська Держава Івано-Франківська і Львова»), найчастіше як абревіатуру. Воно є синонімом до поняття «київський режим», про використання якого ми розповідали раніше. За допомогою таких формулювань росіяни намагаються подати Україну як терористичне угруповання. 

Формулювання «УГІЛ» («УДІЛ») показує необізнаність пропагандистів у тонкощах геополітичних процесів на Близькому Сході. Вони намагалися спародіювати абревіатуру терористичного угруповання «ІДІЛ», яке розшифровується як «Ісламська держава Іраку та Леванту». Однак вона погано підходить для перенесення на український контекст. «ІДІЛ» не мала уряду як такого, а керувалася бойовиками без централізованої політичної та управлінської структури. Бойовики значно обмежували права людей та впроваджували релігійний культ і займалися терактами, викраденнями, убивствами і стратами. 

Використовуючи такі фрази, пропагандисти хочуть знецінити українську державність та перекласти відповідальність за дії росіян на жертву їхньої агресії. «Детектор медіа» раніше писав про тактику whataboutism, де і використовують такі формулювання. Пропагандисти на звинувачення в тероризмі відповідають, що українці живуть в «УДІЛ», і називають Президента України Володимира Зеленського «головою терористичного угруповання». Фактично, в такий спосіб вони відходять від суті питання та хочуть уникнути відповідальності.

Ідея «братнього народу» зародилася в радянські часи. Це ще одна спроба прив’язати історію Білорусі та України до Росії та заперечити існування білорусів і українців як окремих націй. Мовляв, усі ми єдині, історія у нас одна, кожен із нас — «брат і сестра». Комуністична пропаганда формувала образ України як російської колонії. Після здобуття незалежності України Кремль далі просував цей міф й стверджував, що білоруси, українці й росіяни історично нероздільні.

Загалом російському агітпропу вигідно використовувати риторику про існування  «братніх народів» навіть у контексті російсько-української війни. Адже неспровоковану агресію проти українців, їх геноцид Москва подає як «конфлікт» і просту «сварку» між слов’янськими народами. Нібито українців та росіян просто «посварили» та їм треба якнайшвидше «помиритися». У такий спосіб пропагандисти спотворюють реальність та приховують одну із цілей їхньої агресії — знищити українців як націю. 

Водночас це може впливати й на західні медіа, лідерів думок, які перебирають риторику про «конфлікт» народів. Наприклад, ще у квітні 2022 року президент Франції Еммануель Макрон в інтерв’ю телеканалу France 2 відмовився назвати дії Росії в Україні «геноцидом». Свою думку Макрон спробував пояснити так: «Я буду обережний із такими термінами сьогодні, тому що ці два народи (росіяни та українці. – Ред.) – брати». Уже у 2023 році він заявив, що прагне перемоги України й сподівається, що Росія зазнає поразки. 

Те саме відбувається із західними медіа. За ключовими словами «Ukrainian crisis» пошуковик видає низку матеріалів про «конфлікт» і так звану «кризу» в Україні. Власне, ця риторика дозволяє агітпропу применшувати свої злочини в Україні, адже це просто невеличка «сварка». В Україні триває війна, і росіяни вбивають українців, нищать цивільну інфраструктуру, перешкоджають спокійному життю.

Жодного «братнього народу» не існує, адже українці — окрема нація серед інших. Українці мають власну історію, традиції та звичаї. Україна та Росія історично розвивалися за різних умов і зазнавали впливу різних сусідів. 

Російські пропагандисти по-різному пояснювали підрив дамби Каховської гідроелектростанції. Однак найпопулярнішою з версій виправдання вибуху є та, що Україна нібито здійснила «заплановане підтоплення» станції. Мовляв, у такий спосіб Збройні сили України хотіли перекрити «провали» на полі бою.

Насправді ж відповідальною за підрив дамби є саме Росія. Про це свідчить низка доказів, включно з даними іноземних медіа і розслідувачів, які аналізували сейсмічну активність навколо ГЕС, супутникові знімки і відкриті дані. 

Використовуючи такі фрази як «заплановане підтоплення», пропагандисти хочуть перекласти відповідальність за дії та їх наслідки з агресора на жертву агресії. Окрім того, подібні повідомлення мають на меті дискредитувати український уряд та його зусилля щодо ліквідації наслідків підриву. Мовляв, Україна підірвала Каховську ГЕС та змусила людей страждати. Однак саме Росія здійснила ще один злочин. 

Російські пропагандисти стверджують, що росіяни повсюдно страждають від ненависті та утисків за межами Росії. Мовляв, російську мову дискримінують, росіянам забороняють вільно пересуватися Європою, а деякі країни навіть не дозволяють користуватися зброєю на їхній території. У відповідь автори вдаються до терміна «утиски», натякаючи на «бажання» світової спільноти нібито позбутися росіян. 

Якщо ж пропагандисти розповідають про «утиски» в Україні, то кажуть про «дискримінацію» російської мови та всього російського, відмову від російських масових продуктів. Так пропагандисти виправдовують широкомасштабну війну, адже потрібно боротися з «русофобією».

В утисках автори звинувачують й інші країни. Пропагандисти писали, що Естонія — країна-послідовниця «нацистської Німеччини», оскільки там заборонили носити зброю «окремим етнічним групам», зокрема росіянам. Насправді дозволи на зброю стали недійсними для громадян країн, що не входять до ЄС та НАТО. Зміни торкнулися не лише етнічних росіян. Утім, міністр внутрішніх справ Естонії Лаурі Ляенеметс запевнив, що обмеження — справді прямий наслідок неспровокованої російської агресії в Україні. 

Тобто це не «утиски» росіян, а відповідь світової спільноти на російську агресію. Росіяни несуть колективну відповідальність за агресію проти України, яку вони підтримали або відповідними висловлюваннями, або мовчанням. Світовий осуд, відмова від російських масових продуктів та обмеження проти агресора — наслідки злочинних дій Росії, а не навпаки, як намагається переконати всіх Москва.

Використовуючи риторику про так звані «утиски», Росія прагне протиставити «миролюбну» себе та інші «ворожі» країни. Москва показує, що весь світ нібито налаштований проти росіян і їх всюди ненавидять. Так пропагандисти, навпаки, виховують неприязнь до різних націй.

Російські пропагандисти постійно намагаються показати свою державу як кращу альтернативу «колективному Заходу». Аргументом на підтримку цього твердження, зокрема, є те, що децентралізація у країнах Європи — це лише ширма, а насправді в них панує диктатура. Натомість у Росії ж нібито все відкрито — центр влади «мультикультурної» країни у Москві. 

У дійсності ж у випадку Росії це є виявом авторитаризму її режиму. Історично склалося так, що Москва контролює всі процеси, особливо на окупованих територіях України. У цьому контексті так звані «уряди» «ЛДНР» не є окремими урядами, а лише «філіями» Кремля. Проте це стосується і самої Росії — у республік у складі Російської Федерації немає власної автономії, а всіх тих, хто намагаються йти всупереч забаганкам Москви, жорстоко карають. До прикладу, розмір дотацій від Кремля для регіонів визначається не за об’єктивними критеріями чи потребами, а за рівнем прихильності або геополітичної важливості для Москви. Як наслідок, Російська Федерація — це міф та завуальовування імперських амбіцій Росії.

Посилено використовуючи такі словосполучення, пропагандисти також поглиблюють владу політичних еліт Росії та придушують голоси інакодумців. За мовчазного схвалення подібні інструменти набувають більшого поширення та значення. 

Після Революції Гідності в Україні російський агітпроп стверджує, що її спланували західні лідери, щоб відділити Україну від Росії. Мовляв, власної волі Україна не має, ось і звертається по допомогу до третіх осіб. Нібито якісь зовнішні сили керують Україною. Власне, для позначення цього явища використовують термін «зовнішнє управління», яке розпочалося, за версією агітпропу, у 2014 році. 

За допомогою цього терміна пропагандисти хочуть показати, що всі політичні рішення України ухвалюють західні посадовці. Тоді як українські політики підпорядковуються цим рішенням, без права оскаржити їх. Будь-які події, що відбуваються в Україні та не на користь Росії, нібито спричинені управлінням «ззовні». Так пропагандисти прагнуть сформувати образ країни-маріонетки, яка самостійно не може існувати. Скажімо, Україна повсякчас потребує «захисту». 

Автори переконують, що найчастіше від «зовнішнього управління» страждають мирні люди, які платять податки «бозна-куди», зазомбовані «західними цінностями» і буквально втратили право бути почутими. Тобто показують, що такий «вплив» є недобрим і призводить до стагнації всіх сфер життя людей. 

«Уже як 9 років після революції в Україні влада перейшла до рук західних кураторів, до Вашингтона, й відтоді панує маріонетковий режим», — так один із пропагандистських телеграм-каналів пояснював нібито відсутність свободи слова в Україні. У публікації також наголосили, що Захід перетворює українців на своїх рабів. 

Насправді ж ідеться про партнерство та співпрацю України з іншими державами. Однак кожен прояв такої співпраці Москва маркує як небажаний вплив західних країн, нібито Україна зобов’язана прислухатися лише до російських «політиків». У цьому Росія бачить потенційну загрозу своєму існуванню й подає як один із приводів для повномасштабного вторгнення — боротьби з «колективним Заходом».

Російські пропагандисти намагаються завуалювати в медіапросторі жорстокість дій своїх військових, особливо щодо цивільних. Справжні визначення можуть дистанціювати росіян від своєї армії. Тому вони вдаються до терміна «силові дії». 

У такий спосіб агітпроп зазвичай описує злочини проти цивільних, наприклад, атаки на лікарні, школи та інші обʼєкти цивільної інфраструктури. Пропагандисти найчастіше виправдовують це «перебуванням українських військових» у цих місцях або тим, що українська армія нібито «використовує цивільних як живий щит», до чого часто вдаються якраз росіяни.

Використовуючи це словосполучення, Росія намагається підтримати меседж, що вона нібито не чіпає цивільних, а отже — не порушує міжнародного права. Крім того, у такий спосіб вона також хоче перекласти відповідальність за агресію на жертву агресії та виправдати себе, вдаючись до знелюднення українських цивільних осіб. Мовляв, «силові дії» мусили застосовувати до тих, хто займався нацизмом. Однак досвід показує, що росіяни подібні та зазвичай безпідставні звинувачення використовують як інструмент для знущання з українців, чим регулярно порушують міжнародне право. 

У контексті російської пропаганди західна спільнота — ворожа й несе винятково розруху. Мовляв, цінності не ті, у них немає патріотизму й любові до своєї держави. Переконують, що за Батьківщину ніколи не підуть воювати, бо вони не такі «сильні», «мужні», «відважні», як росіяни. І тому пропагандисти вдаються до терміна «вестерни», або «западники», протиставляючи європейську спільноту й росіян. 

Сам термін утворений зі слова «West» — «захід». Зазвичай автори звертаються не лише до європейців, а й до американців чи інших жителів Заходу. Причому в таких повідомленнях можуть описувати або політиків, або узагальнену групу людей. Якщо ж пропагандисти згадують західних політиків, то натякають, як їхні політичні рішення абсолютно неправильні, недолугі, і взагалі ті люди некомпетентні у своїй справі. Натомість погляньте на російських «політиків», які здатні налагодити світовий порядок. 

Коли йдеться про жителів Заходу, автори намагаються не вказувати національності, походження, країни й уникають конкретики. Тобто існує народ росіян, а є якісь «вестерни». Таку риторику використовують пропагандисти для умиротворення росіян. 

Наприклад, один із пропагандистських каналів переконував росіян, що рівень підтримки України «у цих західників» падає, тож переживати Росії не варто. За допомогою такого зневажливого тону автори підкреслюють нібито меншовартість західної спільноти, а росіян — навпаки, возвеличують. Зазвичай у повідомленнях, де містилося слово «вестерни» чи «западники», були й слова «росіяни», «російський народ». Автори чітко розмежовували російську спільноту й «інших». 

Загалом у такий спосіб пропагандисти спотворюють реальність, підживлюючи наратив про існування «колективного заходу» — цілої «моногрупи», забуваючи про кожну країну, національність, народ, спільноту, людину. Також це прояв ксенофобії, коли автори пишуть про  великий народ росіян та про якихось «інших, не таких». Агітпропу вигідно протиставляти «моногрупу» людей і росіян, показуючи так верховенство одного народу над іншими. 

Після окупації територій України росіяни стверджують, що для мешканців цих земель починається «нове життя». Мовляв, Росія вже готова відбудовувати Україну та виправляти її помилки. До прикладу, заради підтримки цього меседжу президент Росії Путін відвідав тимчасово окупований Маріуполь, який Росія нібито вже почала відбудовувати.

Використовуючи це словосполучення у такому контексті, пропагандисти хочуть створити штучний контраст між життям при «київській хунті» та «русском мірє». Мовляв, тимчасово окуповані території терпіли знущання Києва роками і тепер нарешті можуть жити на повну. 

Однак реальний стан речей не такий оптимістичний, як меседжі агітпропу. Зруйновані міста на цих територіях не треба було б відбудовувати, якби на Україну не напала Росія. Крім того, замість витрачання коштів на агресію проти України, Росія могла б відбудувати міста на своїй території, де немає доступу до водопостачання чи опалення.