Терміном «щеневмерлики» прихильники «русского міра» називають українців. Ця зневажлива збірна назва походить від перших слів українського гімну «Ще не вмерла України». Використовуючи цей термін, росіяни намагаються зачепити почуття українців і звернути увагу на нібито абсурдність тексту українського державного славня. 

Насамперед «Ще не вмерла Україна» — це вірш, який у 1862 році написав поет, науковець і громадський діяч Павло Чубинський. Твір швидко поширився серед українських громад Наддніпрянщини, а тому не залишився без уваги тодішньої російської влади. 20 жовтня того ж року Павла Чубинського вислали на проживання в Архангельську губернію під наглядом поліції. Причиною назвали авторство «обурливих пісень і прокламацій» та «шкідливий вплив на уми простолюдинів». Тобто з самого початку існування «Ще не вмерла Україна» росіянам цей твір був не до вподоби. 

Згодом вірш привернув увагу священника та композитора Михайла Вербицького, і той поклав його на музику. Мистецький твір «Ще не вмерла Україна» використовувався як гімн державних утворень на території України, зокрема УНР (1917 р.) та ​​ЗУНР (1918 р.). Як офіційний славень пісня була затверджена в Карпатській Україні, що існувала в 1938–1939 роках. У січні 1992 року Верховна Рада затвердила «Ще не вмерла Україна» як державний гімн. Утім, закон «Про Державний гімн України» депутати ухвалили лише у 2003 році. За пропозицією тодішнього президента Леоніда Кучми перший рядок пісні змінили: замість «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля» стало «Ще не вмерла України і слава, і воля». 

Дискусії щодо «недосконалості» українського славня тривають і по сьогодні. Його противники наполягають на тому, що гімн є песимістичним і таким, що не відповідає сучасним реаліям. Відповідно, російський агітпроп апелює саме до нібито песимістичності перших слів гімну України, оминаючи факт його історичної тяглості, та називає українців «щеневмерликами», натякаючи на те, що їм нібито залишилося жити «ще недовго». 

Так, російські пропагандисти на своїх сторінках у соцмережах пишуть, мовляв, «знову щеневмерлики збираються на мітинг, і чому їм Росія не подобається?». Деколи вони навіть поєднують це слово зі ще одним словом-продуктом російської пропаганди — «каструлеголові»: «нові мрії каструлеголових щеневмерликів».

Термін «каструлеголові» походить ще з часів Євромайдану, але сьогодні його використання активізувалося російськими пропагандистами через протести в Грузії. Так, тепер цим словом вони зневажливо називають не тільки українців, а й грузинів, які беруть участь у протестах, спровокованих заявою прем’єр-міністр Грузії Іраклія Кобахідзе припинити процес євроінтеграції до 2028 року. 

16 січня 2014 року під час Євромайдану Верховна Рада України ухвалила низку резонансних законів, відомих як «Закони 16 січня», «Диктаторські закони», серед яких була заборона носити захисні каски під час акцій протесту. У відповідь на це українці почали чіпляти собі на голову каструлі та інші речі, щоби висміяти цей закон та продемонструвати його абсурдність. Своєю чергою, росіяни почали обзивати українців «каструлеголовими».

Сьогодні російська пропаганда стверджує, що Грузія «прийняла естафету від українських каструль, які настукали у 2014 собі на голову зраду, розруху та смерть». Також пропагандисти вважають, що протести в Грузії проплачені Заходом, і що зараз відбувається «тбілісько-київське каструльне дежавю з роздачею європейських намордників».

Використовуючи термін «каструлеголові», агітпроп одночасно дискредитує як Євромайдан, так і сьогоднішні події в Грузії, а також українців і грузинів, які мають активну громадянську позицію.

Пропагандисти стверджують, що на Заході, зокрема в США, в Україні та Росії відбувається протиборство між так званими «партіями війни» та «партіями миру». Відповідно, «партії миру» просувають ідею якнайшвидшого закінчення російсько-української війни на вигідних для Росії умовах. Тоді як «партії війни» — займаються ескалацією воєнних дій в Україні та не бажають їх закінчення.

На Заході «партія війни», за словами російського пропагандиста, «працює системно, її тиск цілком можна назвати сильним, особливо враховуючи те, що на озброєнні цієї партії є авторитетні засоби масової інформації, наприклад, такі як агентство Bloomberg». Головним же аргументом прихильників західної «партії миру» нібито є те, що продовження війни в Україні створює високі ризики втягування в неї НАТО, а це — загрожує ядерною війною в кінцевому підсумку.

У США, згідно з російською пропагандою, «партію війни» та «партію миру» уособлюють Демократична та Республіканська партії, відповідно. Так, реагуючи на плани адміністрації чинного президента США Джо Байдена спрямувати 6 мільярдів доларів на безпекову допомогу Україні перед приходом Дональда Трампа до влади, у російському телеграм-каналі писали, що «партія війни гадить перед відходом». Подібні коментарі російської сторони звучали й щодо надання Україні дозволу «партією війни» США бити далекобійними ракетами углиб території Росії. Мовляв, такі рішення унеможливлюють будь-які потенційні домовленості про якнайшвидше завершення війни в Україні після приходу до президентського крісла в США Трампа. Водночас у російському прокремлівському телеграм-каналі пишуть, що «не варто думати, що 20 січня 2025 року Білий дім заселить “партія миру”», адже «для американської політики не характерна миротворчість у прямому розумінні сенсу слова». Усередині самої Республіканської партії також нібито існує сильна «партія війни», яка виступає за набагато жорсткіший підхід щодо Росії, ніж Байден. Про це йдеться в українському проросійському телеграм-каналі: «Це крило, яке пов'язане з американським ВПК, а також із нафтогазовим бізнесом – тими, хто отримує пряму вигоду від війни в Україні. І це крило намагатиметься переконати Трампа в тому, що війна — це “хороший бізнес”».

В Україні «партія війни» нібито називає всіх, хто проти мобілізації та продовження війни, «агентами Кремля». До «партії війни» в Україні, як пишуть пропагандисти, входять ті, хто на війні заробляє. Своєю чергою, в Україні нібито тільки починає формуватися майбутня «партія миру», до якої «входять» нардепи Євгеній Шевченко й Артем Дмитрук. Варто зазначити, що через підозру в держзраді 15 листопада 2024 року суд відправив Шевченка під варту, а Дмитрук 24 серпня 2024 року незаконно перетнув державний кордон України, після чого його оголосили в розшук. «Є три партії: партія миру, партія війни та партія капітуляції. Так от, у суспільстві назріває дедалі більше прихильників саме партії миру! (...) Дедалі більше громадян України хочуть миру», — цитують Артема Дмитрука українські проросійські ресурси.

У Росії «партія війни» — це нібито філіал «глобальної партії війни». Ця «партія», пише український пропагандистський телеграм-канал, буде переконувати Путіна нізащо не погоджуватися на зупинку війни по лінії фронту, а воювати допоки російський прапор не висітиме над Києвом. Окрім цього, пропагандисти додають, що російська «партія війни» регулярно закликає завдати ядерного удару по Україні та по західних державах. 

Отже, вдаючись до термінів «партія війни» та «партія миру», пропагандисти намагаються розмити відповідальність Росії за війну в Україні. Так, вони прагнуть ствердити, що ключове протистояння відбувається не між агресором Росією та Україною, а між «партіями миру й війни».

Реагуючи на результати другого туру президентських виборів у Молдові, які відбулися 3 листопада 2024 року та на яких перемогла Мая Санду, проросійські медіа та політики назвали її «президентом діаспори». Таке формулювання вони виправдовують тим, що без голосів молдовської діаспори чинна президентка програла б вибори.

За даними Центральної виборчої комісії, усередині Молдови висуванець проросійської Партії соціалістів Александр Стояногло, який отримав 51,19% голосів, справді випередив Санду (48,81%) на 32 тисячі голосів. Однак з урахуванням голосів діаспори переконливу перемогу в другому турі президентських виборів із відставанням майже в 11% (55.35% проти 44.65%) здобула саме Мая Санду. 

Подібні закиди в сторону Маї Санду є частиною російського інформаційного впливу та своєрідного протесту, адже вочевидь перемога проєвропейської та прозахідної кандидатки в президенти не входила до планів Кремля. 

Напередодні Росія втручалася у вибори в Молдові, намагаючись вплинути на їхні результати. Зокрема, у Молдові по телебаченню показали розслідування журналістів порталу Ziarul de Gardă ​​про те, як проросійська партія «Шор» підкуповувала громадян за гроші з Москви. Що стосується російського інформаційного впливу в Молдові, то в Центрі протидії дезінформації писали, що упродовж усієї виборчої кампанії Росія здійснювала інформаційні атаки на владу Молдови та різноманітні провокації.

Використання проросійськими а́кторами терміну «президент діаспори» має на меті дискредитувати перемогу президентки Молдови Маї Санду. Ствердити, мовляв, вона тепер є «нелегітимним президентом». 

Українські повітряні атаки по території Росії стали вже звичним явищем, хоча в перші місяці повномасштабної війни це важко було уявити. Через опір України російській збройній агресії бойові дії, оголошеної Путіним «СВО», перемістились на російські землі у формі воєнних дій у Курській області Росії й атак на військові об’єкти. У відповідь російські пропагандисти намагаються применшувати масштаби атак України по території Росії, вигадуючи нові терміни. Один із таких — «задимлення». Це евфемізм, яким підмінюють небажане для вух росіян поняття «пожежа» чи «влучання в ціль» у міжнародно визнаних кордонах Росії. Мовляв, якщо це всього лиш «задимлення», значить ні атака, ні її наслідки не є серйозними. Проте далеко не завжди «задимлення» не шкодить російському війську.

Наприклад, 9 жовтня 2024 року БпЛА ЗСУ атакували базу зберігання близько 400 БпЛА "Шахед", розташовану в Краснодарському краї Росії. З української сторони зафіксували точне влучання в ціль. Також на території об'єкта спостерігалася вторинна детонація. Водночас у російських пропагандистських джерелах, реагуючи на цю атаку, написали, що відбулося «займання» складських приміщень і «сильне задимлення в Азові». 

Використовуючи термін «задимлення», російські пропагандисти свідомо прагнуть заперечити успішні удари України по об'єктах інфраструктури Росії, які дозволяють тій продовжувати вести окупаційну війну. Своєю чергою, за логікою Кремля, пересічні росіяни не повинні задумуватися, що подібні «позаштатні ситуації» — це відголос справжньої війни.

Як стверджують пропагандисти, Президент України Володимир Зеленський, віддаючи накази бити по енергетичній, паливній і транспортній інфраструктурі Росії, розвʼязав «інфраструктурну війну». Вона полягає в тому, що Україна обстрілює російські обʼєкти критичної інфраструктури, наприклад, нафтопереробні заводи (НПЗ), а Росія, своєю чергою, «бʼє у відповідь». Зеленський нібито розпочав «інфраструктурну гру», свідомо розуміючи, що підставляє свій народ під масштабну кризу. Відповідно, після цього, за словами пропагандистів, Кремль начебто має всі підстави для того, щоб повністю знищити українську енергетичну інфраструктуру. Однак цього не відбувається, оскільки Путін «не хоче, щоб українці страждали». 

Пропагандисти стверджують, начебто з вини України «інфраструктурною війною» вже займається й Росія. Але Україна, на відміну від Росії, нібито не може атакувати обʼєкти, що знаходяться на далекій відстані, через брак далекобійних озброєнь, тому б'є по прикордонних цілях: мостах, енергооб'єктах, залізниці тощо. Згідно з російською пропагандою, як буде в ЗСУ спроможність, то українські військові «обов'язково» битимуть по ТЕЦ і ТЕС у Росії. 

За словами Володимира Зеленського, Україна ніколи не атакує російську цивільну інфраструктуру. Україна використовує свої дрони та БПЛА для атак саме по тих об'єктах інфраструктури Росії, які дозволяють тій продовжувати вести загарбницьку війну. Атаками на ті ж НПЗ Україна має на меті дестабілізувати внутрішній російський ринок палива, а також скоротити доходи Росії від експорту нафти, єдиного найбільшого джерела прибутку цієї держави, яка обходить санкції США, ЄС та інших партнерів України. За даними Bloomberg, тільки у 2023 році чисті бюджетні доходи Росії від нафти та газу становили близько $99,3 млрд. А надходження конкретно від нафтового експорту – близько 27,5% від загального, який у 2023-му склав $360 млрд, за даними одного з російських медіа.

Тези про «інфраструктурну війну» російські пропагандисти використовують, щоб залякувати новими атаками Росії на інфраструктуру України зимою. А вину в атаках перекладають на Україну. Мовляв, українська влада зробила помилку, коли почала бити по обʼєктах критичної інфраструктури Росії, тож тепер пересічні українці поплатяться за це. Тобто пропагандисти повністю заперечують право України захищатися. Водночас Росія почала здійснювати обстріли критичної інфраструктури України ще два роки тому, 10 жовтня 2022 року.

З 2014 року в Росії з ініціативи владних структур почали зʼявлятися так звані «Стіни вільної творчості». У такий спосіб російська влада мала на меті «зблизитися» з художниками-аматорами, які створюють графіті на стінах вуличних будівель, і нібито легалізувати графіті як мистецтво. Однак ідеться не зовсім про «вільну творчість», адже митці, наприклад, у Санкт-Петербурзі повинні були узгоджувати свої стріт-арт проєкти з міською владою. Так вуличне мистецтво перетворилося у вуличну пропаганду. Небажані ж стінописи зафарбовували працівники комунальних служб.

Того ж року в рамках проєкту «Дві тисячі будинків Росії» в російських містах вирішили «прикрасити» дві тисячі стін малюнками на патріотичну тематику. Першим графіті став напис «Крим і Росія — разом назавжди» на фасаді однієї з московських будівель. 

Творчий ура-патріотизм досяг свого апогею 6 жовтня 2014 року – у день народження Путіна. На семи будинках у різних містах Росії з'явилися стінописи з літерами, що разом складають слово «спасибо». Так молодіжний прокремлівський проєкт «Сеть» вирішив привітати свого президента із 62-річчям. У Санкт-Петербурзі, на одному з будинків зобразили, наприклад, гігантську літеру «П» (якій відповідає слово «Пам'ять»). У проєкті «Сеть» таку акцію пояснили «почуттям подяки до президента як “головного архітектора наших перемог”».

Після початку повномасштабного вторгнення «стіни вільної творчості» продовжили своє існування. Наприклад, у Краснодарі на стіні однієї з будівель намалювали майора з Анапи, який загинув в Україні на війні. Як повідомляв Телеканал «Краснодар», місцеві жителі позитивно відреагували на це рішення. 

Ініціатива «Стіни вільної творчості» — це спосіб «приручити» російських вуличних художників-аматорів, щоб ті малювали не «агресивні», а прийнятні для Кремля графіті. Варто зауважити, що не всі стінописи є патріотичними, проте масова поява саме проросійських малюнків свідчить про успішність цього кремлівського проєкту.

6 серпня 2024 року українські військові перетнули кордон і зайшли на територію Росії в Курській області. Минуло більше як місяць, Збройні Сили України просунулись у глибину Курщини на 35 км, взяли під контроль близько 1300 кв.км і 100 населених пунктів. Також українські сили поповнили обмінний фонд на понад 600 російських військовополонених.

Проте Курську операцію ЗСУ Росія позиціює як «спробу вторгнення». Мовляв, Україна наважилася зайти на російську територію, але це не більше, ніж «спроба». Російське військово-політичне керівництво нібито все тримає під контролем, тому пересічним росіянам не слід турбуватися про ситуацію в Курській області. Водночас це насправді перше вторгнення іноземної армії в Росію з часів Другої світової війни. 

До риторики про «спробу вторгнення» вдаються як російські пропагандисти на своїх телеграм-каналах, так і офіційні джерела. Наприклад, станом на 10 вересня Міноборони Росії продовжує щоденно публікувати зведення «про перебіг відсічі спроби вторгнення ЗСУ на територію Російської Федерації в Курській області».

«Спробою вторгнення» було б те, якби російські прикордонники та інші військові формування не допустили, щоб театр воєнних дій перемістився на територію Росії. Однак реальність інша — росіяни досі намагаються дати лад бойовим діям на своїх землях.

Цим терміном російська пропаганда намагається знецінити успіхи українських військових у Курській операції та заспокоїти своїх громадян. Хоча неможливість вибити ЗСУ з території Росії — це насправді тривожний дзвінок для жителів цієї держави. Кремль не здатний захистити власне населення, тому й використовує подібні словосполучення, аби тільки росіяни не запідозрили, що «СВО» йде не «за планом».

Україна продовжує здійснювати повітряні атаки по російській території, називаючи метою цього знищення інфраструктури, ключової для воєнних зусиль Москви, а також відповідь на удари Росії по території України. До прикладу, 22 серпня 2024 року Міністерство оборони Росії заявляло, що росіяни відбили українську атаку та перехопили 28 безпілотників над шістьома своїми областями. Губернатор Волгоградської області говорив і про пожежу на території військового об’єкта. Це виявилося атакою Служб безпеки України на аеродром «Маринівка». Раніше мер Москви ще заявляв про «одну з наймасштабніших атак» дронів на російську столицю. Хоча українська сторона не коментувала саме відозву московського мера — в анонімних та проросійських телеграм-каналах почали стверджувати, що Україна поплатиться за свої вчинки й отримуватиме у відповідь так звані «обстріли помсти». 

Тепер у розумінні пропагандистів «обстріли помсти» — це не пряма й зовсім не ворожа атака в сторону України, а лишень спосіб розплатитися за те, що українська сторона «наважилася» атакувати російську територію в повітрі та на суходолі. 

«ЗСУ посилює інфраструктурну війну, що збільшує ризик відповідних прильотів по українських енергетичних, газових і паливних об’єктах інфраструктури. Це призведе до того, що український народ виявиться заручником ситуації. Чорна зима в Україні через це може стати наймасштабнішою катастрофою за весь час війни», — так погрожували українцям телеграм-аноніми. 

У схожих повідомленнях вчергове Україну виставляють агресором, а Росію — жертвою, яка намагається захистити саму себе. Причому, якщо Україна справді може вдаватися до обстрілів об’єктів військового призначення в Росії, то Москва гатить по всьому і ще й називає це «легітимною ціллю»: так у Кремлі віддавна розмивають кордони між цивільними та воєнними обʼєктами, дозволяючи собі обстрілювати житлові будинки, громадські заклади, дитячі садки та школи. 

Ось, до прикладу, 26 серпня 2024 року Росія завдала наймасованішого авіаобстрілу України. За оцінками Forbes Ukraine, вартість атаки становить $1,2–1,3 млрд. Росія атакувала 15 українських областей, серед іншого, під ударом опинилася Київська ГЕС. Внаслідок обстрілу є влучання та пошкодження станції, але загрози прориву дамби немає. По інших областях відомо й про загиблих та пошкодження цивільної інфраструктури. 

Коротко кажучи, окупанти цілеспрямовано займаються геноцидом українців, убиваючи їх у своїх будинках. Водночас Москва намагається себе вибілити та заперечити будь-які злочини, ховаючи це все за терміном «обстріли помсти»: нібито Кремль винятково жертва. Але задокументовані випадки російського терору показують, чим країна-терорист Росія займається насправді. 

Через операцію ЗСУ в Курській області місцеві росіяни втікають зі своїх домівок. У Росії називають це «добровільною евакуацією». Жителі Курщини нібито добровільно покидають свої домівки та майно, добровільно в поспіху хапають із собою дітей і, зрештою, добровільно евакуюються. До такої риторики вдаються російські офіційні джерела, коли змальовують ситуацію в Курській області. Насправді вже понад 120 тисяч росіян евакуювалися.

У деяких проросійських пабліках уже навіть іронізують з терміна «добровільна евакуація», кажучи, що це «щось на кшталт масової розваги, такий новий вид активного туризму». Також додають, що ось росіяни «послухали про перемоги російської армії — і добровільно евакуювалися». 

Сама евакуація на території Курщини проходить складно, про що свідчать, зокрема, відеозвернення тамтешніх жителів до Путіна із закликом допомогти їм, позаяк місцева влада нічого не робить. Наприклад, одне з таких відео записали мешканці села Гуєво Суджанського району Курської області, поскаржившись, що в них немає евакуації. 

Також на заміну терміна «добровільна евакуація» російські чиновники можуть використовувати слово «переміщення». Так, 12 серпня 2024 року губернатор уже Бєлгородської області В'ячеслав Гладков заявив про активність українських військ на кордоні Краснояружського району та оголосив початок евакуації мешканців звідти. «У нас тривожний ранок (...) Щоб убезпечити життя та здоров'я нашого населення, ми починаємо переміщення людей, які живуть у Краснояружському районі, у безпечніші місця», — сказав Гладков у своєму зверненні в телеграм-каналі.

Такі поняття, як «добровільна евакуація» чи «переміщення», допомагають офіційним структурам у Росії приборкати паніку серед її пересічних громадян, викликану воєнними діями в Курській області. А також применшити масштаби того, що відбувається, тим самим спотворивши сприйняття реальності росіянами. Відповідно, усередині країни всі мають думати, що ситуація під контролем і «все йде за планом». Однак насправді реальність інша — війна прийшла на територію Росії, а російська влада намагається всіляко заперечити це, тому й вдається до подібних абсурдних термінів.

Коли на російських залізницях залучені до воєнної логістики вантажні поїзди сходять з рейок, в офіційних повідомленнях часто йдеться, що це відбувається внаслідок «втручання сторонніх осіб». Так усього лиш трьома словами залізничники в Росії спотворюють сприйняття росіянами новин про аварії. Адже насправді нерідко причинами сходження з рейок вантажних поїздів, залучених у військових цілях, є атаки українських дронів або робота Головного управління розвідки Міністерства оборони України.  

Наприклад, 14 травня 2024 року прокремлівські медіа з посиланням на працівників російської залізниці заявили, що у Волгоградській області через «втручання сторонніх осіб» у роботу залізничного транспорту зійшли з рейок вагони вантажного поїзда. Однак справжньою причиною аварії тоді стала саме атака українських БпЛА, а не якась абстрактна диверсія. Як наслідок, щонайменше девʼять цистерн із паливом зійшло з рейок, дві з яких спалахнули, а одна вибухнула. 

Також, коли в листопаді 2023 року в Рязанській області з рейок зійшло 19 вагонів вантажного поїзда, на офіційному каналі Московської залізниці написали, що причиною цього стало «втручання сторонніх осіб». Насправді тодішню аварію влаштувало українське ГУР, щоб ускладнити логістику російських військ у цьому районі. Але про це — ні слова в офіційних повідомленнях.

Отже, щоразу, як прокремлівські джерела вдаються до риторики про «втручання сторонніх осіб» у роботу залізниці, вони прагнуть приховати реальну причину аварій. За логікою федеральної пропаганди, пересічні росіяни не повинні задумуватися, що інциденти на російських залізницях — це відголос справжньої війни (а не так званої «СВО»), яка прийшла вже на територію самої Росії.

Під приводом «перевиховання» в Росії мілітаризують та русифікують українських дітей із тимчасово окупованих територій, порушуючи їхні права на збереження ідентичності. У цьому контексті йдеться й про індоктринацію, тобто повторення ідей або переконань, доки діти їх не приймуть без критики чи запитань. Так, у 2023 році Росія наростила потужності й створила так звані «табори перевиховання». Вони мають на меті перетворити депортованих українських дітей на ворогів України.

Юристка ГО Регіональний центр прав людини Катерина Рашевська розповідала «Суспільному» про функціонування щонайменше 46 відповідних інституцій на території Росії, 8 інституцій на території Білорусі, 7 — на території тимчасово окупованого Криму. Всі вони позиціюються як «рекреаційні, реабілітаційні установи». Ці табори функціонують у рамках програми військово-патріотичного виховання, яка фінансується за кошти федерального бюджету. Водночас деякі з цих програм окремо фінансує Путін зі своїх двох фондів: президентських грантів і президентських культурних ініціатив. 

Також українських дітей «перевиховують» у російських військових таборах. Там, у подекуди сірих казармах і наметових містечках, українські діти, починаючи з восьми років, змушені ходити зі зброєю, вчитися стріляти та віддавати честь російським командирам. Один із таких таборів функціонує за широкої підтримки російської православної церкви (РПЦ). 

«Перевиховання» дітей з України служить низці цілей, зокрема, зробити дітей проросійськими в їхніх особистих і політичних поглядах, ідеться у звіті Лабораторії гуманітарних досліджень Єльської школи громадського здоров'я. Основною метою таборів, схоже, є політичне перевиховання: більшість таборів, як видається, беруть участь у систематичних зусиллях із «перевиховання», піддаючи українських дітей науковій, культурній, патріотичній, військовій освіті, орієнтованій на Росію. Крім того, багато таборів рекламують як «інтеграційні програми» з очевидною метою інтегрувати дітей з України в бачення урядом Росії національної культури, історії та суспільства. 

У звіті дослідники також пишуть, що дітей можуть «перевиховувати» шляхом усиновлення, влаштування в прийомну російську сім'ю. Так, двадцять дітей, які, як стверджувалося, були сиротами, зі щонайменше двох таборів були поміщені в сім'ї в Московській області й зараховані там у місцеві школи.

«Перевиховання» депортованих дітей з України відбувається і в російських школах. За версією Міністерства просвіти Росії, українські діти, вивезені в Росію, недоотримали «знання» та «соціальні навички», які «за замовчуванням присутні у дітей у російському просторі». Відповідно, перед російськими вчителями міністерство ставить завдання «переорієнтації та становлення російської ідентичності підростаючого покоління» окупованих українських територій. Про це йдеться в розслідуванні російського видання Meduza, яке посилається на документи урядових структур Росії та розмови з анонімними чиновниками. «Перевиховувати» українських дітей «на основі духовно-моральних цінностей, історичних та національно-культурних традицій Російської Федерації» належить аж до випускного. Зрештою, у школярів має «сформуватися російська ідентичність», почуття гордості за «свою» країну, патріотизм і почуття приналежності до країни.

У Росії існує ціла система «перевиховання» викрадених з України дітей. Звичайно, у дітей не запитують, чи взагалі воно їм потрібне, а примусово навʼязують російську ідеологію.

Кремль каже, що вивозить українських дітей із тимчасово окупованих територій на «оздоровлення», хоча насправді під цим терміном, а також йому подібними, як-от «лікування» чи «відпочинок», мається на увазі ніщо інше, як депортація. 

За словами українського омбудсмана Дмитра Лубінця, росіяни вивезли близько 20 тисяч дітей. З них 800 вдалося повернути в Україну. Дітей вивозять прямо на територію Росії або ж через Крим чи Білорусь, де вони нібито перед тим декілька тижнів «відпочивають» у таборах. Ця практика відбувається ще з 2014 року, однак стала широко відома лише після того, як 2022 року різко почастішали випадки незаконного перевезення Росією українських дітей і підлітків.

24 червня 2024 року країни ЄС схвалили черговий пакет санкцій проти РФ. Зокрема, у ньому запровадили санкції проти Міжнародного дитячого центру «Артек», який організовує табори для дітей з України, в тому числі на незаконно окупованих територіях. Також обмежувальні заходи торкнулися Фонду Кадирова, який проводить програми «перевиховування» українських дітей та підлітків, і Білоруського республіканського союзу молоді, який активно депортує українських дітей із незаконно окупованих територій. Їхні деякі відомі представники також потрапили до чорного списку.

Перший заступник голови Херсонської облради Юрій Соболевський ділився тим, як під приводом «оздоровлення» на ТОТ Херсонщини відбувається процес депортації українських дітей: «Те, що пов'язано з вивезенням дітей, неможливо називати евакуацією чи, як окупанти називають, оздоровленням, — це депортація. Це елементи геноциду, це стовідсотково воєнний злочин. Деяку кількість дітей вони таким чином змогли вивезти, а потім чинили перешкоди, щоб ці діти повернулися на Херсонщину. Змушували батьків так само виїжджати за дітьми й залишатися на території Російської Федерації». 

У Росії українських дітей розміщують по сиротинцях і влаштовують у прийомні сім'ї. І те й інше потім закінчується незаконним усиновленням дітей, що надалі практично унеможливлює їх повернення в Україну. Ідентифікація українських дітей після усиновлення стає неможливою, оскільки змінюються всі персональні дані дитини — починаючи з прізвища, ім'я та по батькові, дати народження, місця народження тощо.

У 2023 році Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт російського диктатора Владіміра Путіна та російської так званої уповноваженої з прав дитини Марії Львової-Бєлової. Їх підозрюють у воєнних злочинах — депортації та переміщенні населення, зокрема дітей, з тимчасово окупованої території України.

Уперше термін «макронити» зʼявився саме в українському інфопросторі ще на початку повномасштабного вторгнення. Це поняття походить від прізвища президента Франції Еммануеля Макрона, який на початку великої війни запам'ятався багатьом українцям не реальною допомогою, а лише «глибоким занепокоєнням» щодо ситуації в Україні. Відповідно, в українському лексиконі термін «макронити» призвичаївся зі значенням «демонструвати стурбований вигляд щодо певної ситуації, але нічого не робити насправді».

У російському ж інфополі це поняття зʼявилося дещо пізніше. Спочатку у 2022 році із семантикою «безперебійно, багаторазово й безрезультатно дзвонити» на тлі постійних телефонних дзвінків Макрона Путіну зі сподіваннями зупинити війну дипломатією. А вже у 2024 році термін «макронити» в російському словнику набув іншого значення: «постійно вкидати малореальні, ексцентричні, іноді протилежні за змістом тези для наповнення порядку денного». І появу такої семантики цього слова сміливо можна назвати відповіддю російської пропаганди на посилення риторики президента Франції щодо захисту України та надання їй допомоги. Зокрема, це стосується заяв Макрона про можливе відправлення французьких військ в Україну. 

Так, можна зауважити деяку тенденцію. Впродовж часу, коли президент Франції більш-менш влаштовував росіян своєю обережною політикою щодо війни в Україні, вони використовували термін «макронити» радше в глузливому значенні. Однак як тільки Макрон почав формувати новий вектор проти агресії Росії в Україні, то відверто почав бісити росіян. Відповідно, так і виникла нова семантика слова «макронити». 

У такий спосіб російська пропаганда прагне дискредитувати президента Франції та знецінити його нібито «ескалаційні заяви», як вона їх подає, що стосуються російсько-української війни. Також агітпроп може стверджувати, що посилення риторики Макрона щодо війни в Україні є блефом, дурістю чи навіть перетином уявних «червоних ліній» Росії. Проте насправді така реакція росіян, зокрема поширення терміну «макронити» з новою семантикою, радше має ображений та інфантильний вигляд.

«Сточування» — це евфемізм, який використовують у російському війську, коли кажуть про загибель частини або цілого підрозділу військових армії РФ унаслідок бездумних наказів вищого командування. Тобто йдеться про смерть російських солдатів через так звані «мʼясні штурми» посадок, висот, укріпрайонів тощо. Закінчилися люди в підрозділі або їх поменшало від норми — значить «сточилися». 

Так, в одному з провоєнних російських телеграм-каналів писали: «Командування цієї бригади вважає нормальним сточування своїх мотострілецьких рот у нуль. Це порушення принципу збереження боєздатності підрозділу, оскільки якщо в роті залишається хоча б 1/3 обстріляних бійців, то поповненню є в кого вчитися та консультуватися». Або ось ще один приклад вживання цього слова. У мережі російський військовий скаржився на те, що особисто бачив, як бездарно витрачається людський ресурс армії РФ на війні. Він також стверджував, що сам є простим піхотинцем, який розумів, як знизити втрати, але, не маючи доступу до командування, не міг змінити бездарне «сточування» російських солдатів. 

У російській армії завжди велику увагу приділяли збереженню озброєння та майна. Водночас людським ресурсом, тобто військовими, далеко не завжди дорожили, а радше «затикали» ними прогалини в обороні або наказували їм вступати в бій і захоплювати населений пункт за будь-яку ціну. Все для того, аби досягнути стратегічних цілей і задовольнити вище військове та політичне командування. Потім ця традиція перекочувала в радянську армію, а вже сьогодні — спостерігається і в російській. Наприклад, у першій чеченській війні втрати армії РФ склали до 80 тисяч. А в другій чеченській війні тільки під час штурму Грозного 6 лютого 2000 року загинуло близько 2,5 тисяч російських військових, саме ж місто було повністю зруйноване.

Терміном «укробєшенка» російські пропагандисти називають українських мігранток, які, на їхню думку, «неадекватно» поводяться за кордоном і, як наслідок, нібито створюють одні проблеми. Вдаючись до цього поняття, агітпроп прагне дискредитувати образ української жінки за кордоном, а також безпосередньо завдати болю членам цієї соціальної категорії. Тобто ідеться про слюр — образливе слово, яке ховає за собою дискримінацію групи людей за расою, сексуальною орієнтацією, статтю, хворобою тощо та вживається, зокрема, задля демонстрації відсутності поваги.

Національний демократичний інститут (NDI) зазначає, що не всі випадки ворожих висловлювань, погроз або гендернозумовлених нападів на жінок є випадками гендерної дезінформації, але всі вони підпадають під визначення онлайн-насильства проти жінок.

Так, проросійські ресурси поширювали відео конфлікту, що стався в Німеччині між українською мігранткою та росіянином, який запевняв її, що сам є «німцем», оскільки вже нібито 25 років живе в цій країні. Однак сама сутичка між ними виникла на ґрунті того, що син українки вигукнув «Слава Україні!», коли грався з іншими дітьми, і це не сподобалося росіянину. У мережі пропагандисти почали поширювати це відео із таким підписом: «Укробєшенка в Гєрманії істєрічєскі защіщаєт нацистский лозунг ”слава Українє”». Водночас саме чоловік почав агресивно висловлювати свої претензії до мами хлопчика, мовляв, «какая “Слава Українє?”» і «ви фашисти ілі чьо?». Також він намагався образити українку, стверджуючи: «Какая ти женщіна? Ти укроп!». Під час конфлікту жінка стримано реагувала на закиди росіянина, а також запевнила його, що фашистами є саме росіяни, оскільки ті напали на Україну. 

Зрештою, із початком повномасштабного вторгнення становище українських жінок змінилося: в рази більше стало внутрішньо переміщених осіб і біженок, одиноких матерів, удів, родичок ветеранів і жінок-військових. Жінки, які раніше боролися за свої права, зараз борються за фізичне виживання — своє та своїх дітей. І російська пропаганда продовжує регулярно інформаційно атакувати українських жінок, зокрема біженок, з метою повпливати на їхній моральний стан. 

Команда «Детектора медіа» робила окреме масштабне дослідження того, як агітпроп намагається дискредитувати українських жінок. Його ви можете почитати за посиланням.

У Росії «іноземний агент» — це особа, яка вважається за таку, що отримує фінансування з-за кордону й бере участь у політичній діяльності країни, поширює інформацію як ЗМІ на території РФ або збирає військово-технічну інформацію. Путінський режим останні роки систематично проводить репресії в Росії, наприклад, запроваджуючи цензуру в ЗМІ чи забороняючи мітинги. Після повномасштабного вторгнення в Україну переслідування інакодумства в Росії ще більше посилилося, а неугодних владі громадян дедалі частіше стали вносити до так званого реєстру «іноземних агентів». Тобто, цей термін використовується для атаки на опозицію зокрема. 

Російський закон про «іноземних агентів», ухвалений ще у 2012 році, вимагає, щоб будь-яка некомерційна організація, що буцімто отримує фінансову підтримку з-за меж Росії чи перебуває під «впливом» інших країн, зареєструвалася й оголосила себе «іноагентом». Що саме слід вважати за іноземний вплив, російське законодавство не уточнює. Закон зазнав серйозної критики як у Росії, так і на міжнародному рівні як такий, що порушує права людини, і як інструмент, що використовується для придушення громадянського суспільства — особливо груп, які виступають проти Путіна. Також ідеться і про тиск на свободу преси в РФ, адже до реєстру внесені проєкти, наприклад, «Радіо Свободи», «Голосу Америки» тощо.

Сьогодні подібний закон під назвою «Про прозорість іноземного впливу» намагаються ухвалити в парламенті Грузії. За нього вже навіть проголосували грузинські депутати в другому читанні. До остаточного прийняття законопроєкт ще має пройти третє фінальне читання, а також подолати вето президентки країни. Однак ще 7 березня 2023 року в Грузії розпочалися масові мирні протести, які тривають і до сьогодні, через підтримку парламентом закону про «іноземних агентів», ініційованого грузинською партією «Сила народу». Мітингувальники називають його аналогом російського закону про «іноагентів» та вважають, що він віддалить Грузію від вступу в ЄС.  

Раніше в російський реєстр «іноземних агентів» потрапляли лише організації, але з кінця 2020 року туди почали заносити й фізичних осіб, які нібито перебувають під іноземним впливом — встановлювати ж сам факт фінансування з-за кордону вже необов'язково. Станом на квітень 2023 року в реєстрі «іноземних агентів» було понад 260 осіб. Майже половина «іноагентів», за версією російської влади, — це журналісти: їх у реєстрі на той час було 119. Наприклад, вже у квітні 2024 року до реєстру «іноземних агентів» внесли російського журналіста Івана Філіппова, який веде телеграм-канал з авдиторією на 61,5 тис. підписників. Зокрема, у ньому містяться критичні огляди публікацій російських провоєнних телеграм-каналів. Ще одна велика група в реєстрі — політичні та громадські діячі: 79 осіб.

Також статус «іноагента» в Росії набули 18 правозахисників, адвокатів та юристів; 14 представників шоубізнесу; 13 політологів, істориків, соціологів та філософів; 11 публіцистів та видавців; 5 художників, режисерів та кінопрокатників; 5 бізнесменів та економістів; 2 спортсмени й навіть один учений-фізик. 

Отже, сьогодні російська влада дозволяє собі переслідувати не тільки організації, а й неугодних їй громадян, які працюють у галузі освіти, культури, охорони здоровʼя, екології, захисту прав людини тощо, ставлячи на них клеймо «іноземного агента». Використання цього терміна має на меті дискредитувати цих осіб та їхні погляди та діяльність в очах громадськості.

На теренах Росії «героїзмом» називають участь російських військових у війні проти України. Так звані «герої» незаконно перетинають кордон іншої держави, окуповують її частину, тим самим нібито «визволяючи Україну від нацистів». Вони вбивають цивільних українців, ґвалтують, мародерять. Водночас саме такі дії в російській пропаганді подаються як «героїзм».

Крім того, російські військові за це отримують ще й державні нагороди. Так, Путін, наприклад, відзначав «героїзм та відвагу» 64-ї окремої мотострілецької бригади Сухопутних військ РФ, що влаштувала різанину в місті Буча на Київщині. Очільник Кремля присвоїв цій бригаді найменування «гвардійська» за «героїзм і відвагу, стійкість і мужність, проявлені особовим складом бригади в бойових діях по захисту вітчизни й державних інтересів в умовах збройних конфліктів». 

Також у Росії виховують дітей, пропагуючи культ війни й культивуючи їхню готовність наслідувати «героїзм» учасників російсько-української війни. Тобто, у такий спосіб відбувається легітимація окупації, заохочення до порушення законів і звичаїв війни, скоєння дій, які міжнародне правосуддя розцінює як воєнні злочини. Про це свідчать, наприклад, спеціальні ідеологічні уроки, зокрема «Розмови про важливе» і так звані «Уроки мужності»; кадетські класи; відкриття в школах меморіальних дошок російським військовим, що загинули на війні проти України; відкриття «парт героїв».

Зокрема, риторика про «героїзм» російських «визволителів» має на меті виправдати воєнні злочини армії Росії, надати цій війні іншого, праведного змісту. 

• Читайте також: «Розіп’ятий хлопчик» став «героєм Фьодором»: Як російський агітпроп вигадує героїв - MediaSapiens.

Російська пропаганда традиційно вдається до риторики про «український слід» для пояснення причин внутрішніх негараздів чи трагедій на території Росії. Мовляв, усі небезпеки для Росії неодмінно якимось чином пов’язані з Україною. Так, офіційна Москва шукала й нібито навіть знайшла «український слід» в єврейських погромах на Кавказі, теракті в «Крокус Сіті Холі» в Підмосков'ї тощо.

Зокрема, під час телефонної розмови міністра оборони Росії Сєргєя Шойгу та новопризначеного міністра оборони Франції Себастьяна Лекорню 3 квітня 2024 року перший говорив про наявні відомості в Росії щодо «українського сліду» в теракті в «Крокусі». Однак у відповідь Лекорню заявив, що Франція не володіє жодною інформацією, яка дозволяла б встановити зв'язок між цим терактом та Україною. Також він закликав Росію припинити будь-яку інструменталізацію цієї події. Про непричетність України до теракту заявляли й у США, а ще в самому оточенні Путіна не вважають, що Україна причетна до теракту в Підмосков’ї. Також відомо, що ісламістська терористична держава ІДІЛ взяла на себе відповідальність за стрілянину в «Крокусі», проте в цій ситуації російська пропаганда наполягає на різного роду версіях саме із «українським слідом», що місцями суперечать одна одній. 

Крім того, Кремль може говорити про «український слід» й у випадку кризових подій за межами Росії, які часто безпосередньо стосуються її. Наполягаючи, нібито «у всіх бідах світу» винна Україна. Так було, наприклад, у випадку з підривом «Північних потоків», появою зброї в терористичного угруповання ХАМАС з російсько-української війни (нібито Україна «продала» західну зброю терористам) та багатьох інших.

Про можливу причетність України до диверсії на «Північних потоках» говорив, наприклад, прессекретар президента РФ Пєсков: «Українські сліди цієї диверсії, терористичного акту дедалі більше з'являються в різних доповідях, розслідуваннях, повідомленнях ЗМІ. Це справді так». Насправді жодних реальних доказів на підтвердження цьому, окрім якихось додаткових «подробиць», немає. До того ж на Заході ставлять запитання, мовляв, «навіщо Україні було підривати газопроводи, які й без того перебували під санкціями та не працювали?».

Отже, риторика Росії про «український слід» в тих чи інших бідах Росії або світу має на меті перш за все закріпити у свідомості якомога більшої кількості людей асоціативного ряду: «Україна = тероризм». І це в той час, як триває російський терор проти українського населення. Також у такий спосіб Кремль прагне посилити антиукраїнські настрої серед власного населення, зокрема. А ще таким чином російська пропаганда дискредитує Україну на міжнародному рівні, вкидає в інфопростір ще один «аргумент» для виправдання агресії, який звучить як «захист від тероризму з боку України».

«Воєнкори» (скорочено від «воєнні кореспонденти») — це пропагандисти, які вдають із себе журналістів. Хоч вони й працюють у зоні бойових дій, насправді так звані «воєнкори» є штатними співробітниками російських воєнно-інформаційних підрозділів, які обслуговують агресію.

У сучасній Росії поняття «воєнкор» стало входити в повсякденний вжиток у 2014 році, коли почалася російсько-українська війна. Тоді багато патріотично налаштованих росіян почали висвітлювати події, що відбувалися на Донбасі. З початком же повномасштабної війни у 2022 році «воєнкори» стали явищем, а сам термін закріпився в російськомовному сегменті інтернету. За перші місяці повномасштабної війни російські «воєнкори» завоювали велику популярність, оскільки російській авдиторії були потрібні альтернативні джерела інформації про перебіг війни, відмінні від офіційних. І перш за все в телеграмі як зручній платформі. 

Насправді «воєнкори» стали настільки значним і широким явищем, що в Держдумі Росії навіть запропонували прирівняти «воєнних кореспондентів», які висвітлюють війну, до ветеранів бойових дій. Крім того, деяких російських «воєнкорів» нагородили медалями нібито за їхню небезпечну роботу в зоні бойових дій.

Попри вдавану критичність, «воєнкори» завжди залишаються в руслі ключових кремлівських наративів. Коли треба, гасять обурення й паніку. Коли треба, навпаки — підіймають температуру до необхідного рівня, шукаючи винних серед військових комісарів, командирів або губернаторів. Головне: серед винуватців проблем, про які пишуть «воєнкори», ніколи не буває Путіна. Він — хороший, просто його всі обманюють і не кажуть усієї правди. 

Більшість «воєнкорів» після втечі російської армії з Київщини, Чернігівщини й Сумщини різко змістила фокус на події в інших регіонах, де в росіян були бодай якісь успіхи. «Київ не був і не міг бути основним напрямком», «Перегрупування — це військова необхідність, що часто суперечить політичній доцільності», «головне — це південь, де зерно та вихід до Чорного моря — Одеса, Миколаїв». Далі були сотні дописів, які переконували, що вбиті на Київщині мирні мешканці — це «постановка». Один із популярних російських «воєнкорів» Коц позиціював себе як «очевидець», який тіл убитих не бачив. 

І за схожим принципом було щоразу, коли владі була потрібна допомога «воєнкорів», щоб відвернути увагу чи знизити рівень розчарування суспільства через погані новини з поля бою. Наприклад, допоки острів Зміїний був у руках росіян, він був «стратегічним об’єктом», що давав Росії контроль над майже всім Чорним морем. Проте коли росіян звідти вибили, «воєнкори» спочатку не писали нічого, а десь за тиждень почали говорити про Зміїний як про «територію, яка має значення лише за повного контролю над Одесою і Миколаєвом». А український прапор на острові називали «піар-акцією».

Вдаючись до риторики про «незалежність і самостійність», російська пропаганда іронізує й прагне заперечити як незалежність, так і самостійність Української держави. Часто це словосполучення пропагандисти пишуть згідно з російською транслітерацією: «незалежнисть и самостийнисть», — тим самим демонструючи своє зневажливе, несерйозне ставлення до України. Мовляв, українська влада — нелегітимна, а країною керує чи то «колективний Захід», чи то «заокеанські господарі» тощо. І, відповідно, всі важливі рішення щодо України ухвалюють десь у «західних кабінетах». 

Також цей термін використовували й у релігійному контексті, коли у 2022 році Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ МП) заявила про нібито розірвання звʼязків із Москвою, проголосивши це «незалежністю і самостійністю». Проте тоді не йшлося ні про автокефалію, ні про автономію, які можна було б вважати реальним досягненням. Тож архієпископ Православної церкви України (ПЦУ) Євстратій Зоря наголосив, що відповідна заява УПЦ МП насправді слугує їй прикриттям якраз-таки несамостійності та залежності від Російської православної церкви (РПЦ). 

24 серпня 1991 року Верховна Рада тогочасної УРСР прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України. Незалежність України визнала й міжнародна спільнота — тільки в грудні 1991 року це зробило понад 40 країн. Тоді на геополітичній карті світу постала нова самостійна держава — Україна. Крім того, у Конституції України Стаття 1 звучить так: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава». Тож риторика російських пропагандистів, що сумніваються в суверенності України, є, зокрема, черговим виправданням їхніх імперських амбіцій завоювати країну-сусіда.

Близько 1600 років тому німецькі племена мігрували на Британські острови. Сьогодні ці племена відомі як англосакси. У термінології російської пропаганди це слово вживається щодо англійців, жителів Великої Британії, американців, австралійців, канадців та представників інших націй, які розмовляють англійською мовою. Ба більше, термін «англосакси» позначає англомовних мешканців Заходу саме як «злих», «войовничих» і «морально занепалих». «Наглосакси» — це слово з тим же значенням, що й «англосакси», проте з додатковим акцентом на нібито зарозумілість, грубість і зухвалість громадян західних країн.

У листопаді 2021 року прессекретар президента Росії Пєсков, коментуючи публікації в американській пресі про те, що Росія готує вторгнення в Україну, говорив, що «англосаксонські ЗМІ нагнітають істерику». У січні 2022 року Пєсков знову вдався до схожої риторики: «Англосакси, звичайно, неабияк накачують напруженість на європейському континенті. Тут нам, європейцям, є над чим задуматися». У цих двох випадках можна простежити типову для російської пропаганди тактику віддзеркалення, яку використовують, зокрема, для відвернення уваги від реального стану справ. 

У 2022 році, представляючи поєдинок Чемпіонату світу з футболу між збірними Англії та США, «журналіст» російського телеканалу назвав британських футболістів «наглосаксами», у такий спосіб продемонструвавши свою неповагу до них. При чому зробив він це двічі за пів хвилини. Воно й не дивно насправді, адже кількома місяцями раніше згаданого інциденту цей же «журналіст-телеведучий» назвав «мерзенними тварюками» вже польських футболістів, які відмовилися грати з Росією у відборі на Чемпіонат світу 2022. Показово, що він це говорив з малюнком «Z» на футболці — символом російського вторгнення в Україну.

Використання слів «англосакси» чи «наглосакси» служить для посилення наративів нібито західного імперіалізму та інтервенціонізму, зображуючи ці країни як організаторів подій чи політики, що завдають шкоди Росії та, можливо, навіть її союзникам. Тобто, «англосаксонський світ» в уявленні російського агітпропу намагається підкорювати й домінувати.

Протиставляючи західну спільноту й росіян, пропаганда вдається також і до терміна «вестерни». Як негативний універсальний термін слово «англосакси» пропагандисти також широко застосовують у контексті конспірологічних теорій. У «Детектора медіа» є рубрика з відповідною назвою, матеріали якої можна переглянути тут.

Призначення генерал-полковника Олександра Сирського на посаду Головнокомандувача Збройних сил України 8 лютого 2024 року призвело до нового сплеску популярності на проросійських ресурсах слова «вирусь». Так пропагандисти називають людину російського етнічного походження, яка «втратила російську ідентичність». За словами пропагандистів, Сирський намагається здаватися своїм серед чужих, проте, наприклад, для українських військових він нібито завжди буде стороннім, бо має російське коріння. Для Росії ж він — «продажний колаборант». 

Приводом для «денацифікації» нового Головнокомандувача ЗСУ стало те, що він народився в Росії (Владимирській області) та закінчив з відзнакою Московське вище загальновійськове командне училище в 1986 році. Тут варто зауважити, що після навчання Сирський служив у Лубнах на Полтавщині та Чугуєві на Харківщині. А після проголошення незалежності України він продовжив службу в ЗСУ.

Раніше термін «вирусь» був радше жаргонізмом і вживався в субкультурних течіях, але в останні роки став нормою серед широкого загалу. Наприклад, пропагандистка Симоньян цим словом називає тих росіян, які висміюють Росію.

Також у Росії можуть вживати термін «вирусь» на позначення людини, яка «ламає рідний “язик” об чужу мову», тобто послуговується ламаною українською, коли з народження розмовляла російською. Мовляв, це є самоприниженням для людини, бо таким чином вона «виганяє з себе “російськість”». Це слово, зокрема, можуть застосовувати до посадовців чи людей у медійному просторі, які перейшли з російської на українську.

Уявне існування «вирусі» росіяни пояснюють впливом «української пропаганди», а також меркантильністю та прорахунками «продажних колаборантів». До «вирусі» пропагандисти зараховують і нинішнього секретаря РНБО України Олексія Данілова, і ексміністра закордонних справ Павла Клімкіна, і ексміністра оборони Олексія Резнікова, і міністра цифрової трансформації Михайла Федорова та багатьох інших. Зокрема, стосовно них у Росії просувають меседж, що «галичани як справжні патріоти їх не сприймають».

Метою ж обзивання «вируссю» українців із російським етнічним походженням є ніщо інше, як посіяти розбрат серед народу України, а також поставити під сумнів українську громадянську ідентичність. Агітпроп прагне запевнити, що існує тільки одна ідентичність — російська, і що будь-які намагання спілкуватися українською, жити в українському просторі класифікуються як невіглавство до Росії.

Проте якщо поглянути в минуле, зокрема, до створення СРСР, депортацій та нищення цілих народів, то не дивно, що багато людей можуть народитися в Росії, але з українським корінням або ні. Люди ладні обирати будь-які країни для проживання, і це також доводить, що Україна існує як окрема суверенна держава.

22 лютого 2022 року, за два дні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко — поплічник Путіна — звернувся до українського народу й керівництва країни із закликом, мовляв, «словʼянські народи повинні жити в мирі та злагоді». Тоді ж він запропонував Україні «відмахнутися від заокеанських господарів», оскільки вони нібито ніякого щастя українцям не принесуть.

Росія стверджує, що Україна неспроможна розв'язати жодне важливе питання своєї внутрішньої та зовнішньої політики без узгодження із «заокеанськими господарями». А на одному російському сайті навіть пропонують синоніми до цього словосполучення: «західні керівники», «агенти впливу», «секта прокажених безрідних паразитів». 

Під терміном «заокеанські господарі» пропагандисти мають на увазі «Вашингтон і Лондон», зокрема, через їхню нібито корисливу політику щодо України впродовж уже доволі тривалого часу. Проте Україна є самостійною та суверенною державою, а закиди агітпропу щодо залежності Києва від «заокеанських господарів» мають на меті заявити про фіктивність української влади, дискредитувати її в очах усього світу. Крім того, у такий спосіб Росія бажає ствердити, мовляв, Україна — країна помилка («країна 404»), тож її існування загалом нібито є неприпустимим. 

Допомогу США й Великої Британії, надану Україні, можна виміряти в десятках мільярдів доларів. Вони передають зброю, військову техніку, тож, як наслідок, буцімто дозволяють собі ставити перед Києвом «просте завдання»: воювати за будь-яку ціну. Україна в очах агітпропу є шаховою дошкою й нібито реалізовує лише інтереси «заокеанських господарів». Всі її дії — буцімто виконання волі останніх, а російсько-українська війна — це проксі-війна, а не боротьба за незалежність та обстоювання євроатлантичного курсу.  Згідно з висновками російського агітпропу, позиція Заходу щодо України має на меті знищити Росію, ось та буцімто й «захищається». Відповідна риторика Москви слугує черговим виправданням кривавої агресії та неспровокованої війни. 

Так, без військової підтримки Заходу невідомо, чи вистояла б Україна у війні проти Росії. Водночас це не дає підстав стверджувати, що українська держава є підвладною комусь «з-за океану», оскільки відстоює демократичні цінності всього цивілізованого світу й саме тому країни-союзники продовжують її підтримувати.

Згідно з російською версією Вікіпедії, «удар відплати» (або другий удар) — це поняття ядерної стратегії, що означає масований ядерний удар у відповідь по агресору. Проте кремлівська пропаганда радше використовує цей термін, а також словосполучення «операція відплати», не в ядерному контексті. Москва вдається до такої риторики, коли говорить про обстріли території України своєю «високоточною зброєю», які нібито є відповіддю на «неспровоковані» дії ЗСУ. 

Так, Міноборони Росії назвало «операцією відплати» російський масований ракетний удар по пунктах тимчасової дислокації підрозділів ЗСУ в Краматорську в ніч на восьме січня 2023 року. Як результат, їм нібито вдалося ліквідувати понад 600 військовослужбовців ЗСУ. Ця атака Росії буцімто була відповіддю на «підступний удар київського режиму» по будівлі ПТУ в Макіївці в ніч на перше січня 2023 року, внаслідок якого загинуло близько 400 російських військових. 

Втім радник тодішнього міністра оборони України Олексій Копитько сказав, що заява Росії про «удар відплати» — це ІПсО. Вона була спрямована на те, щоб «перебити негатив» від удару по Макіївці. У цьому випадку росіяни вдалися до тактики віддзеркалення. Сама ж інформація про загибель у Краматорську понад 600 воїнів ЗСУ була фейковою — її спростували іноземні медіа, українське військове керівництво та навіть російські «патріотичні канали». 

Атаку ракетами та дронами по Миколаєву та Одесі вже в ніч на 18 липня 2023 року Міноборони Росії назвало «груповим ударом відплати» у відповідь на вибухи на Кримському мосту в попередню ніч. Однак тоді військово-політичний оглядач Олександр Коваленко заявив, що після вибухів на Кримському мосту минуло занадто мало часу (одна доба), аби Росія змогла підготувати таку атаку як «удар відплати». Насправді Кремль видав її як таку. Крилатим ракетам і дронам-камікадзе, які тоді летіли на два українські міста, потрібно було задати координати й цільові об'єкти, збудувати маршрут — на це мало б піти близько 48 годин, додав Коваленко. 

Тобто, після того, як Кремль зазнає будь-якого нищівного удару, він вдається до риторики, мовляв, «у нас все під контролем» — ось «удар відплати». Таким чином, пропагандисти втішають внутрішнє населення Росії, замилюють йому очі й насправді перекривають поразки російської армії на фронті новими так званими «досягненнями».