У тіктоку продовжують працювати блогерки, які виправдовують російську агресію проти України, популяризують імперські погляди Кремля та повторюють ключові пропагандистські наративи про «історичне право» Росії на українські території. Вони поєднують емоційний стиль подачі з псевдоекспертними міркуваннями, намагаючись зробити виправдання війни більш привабливим для широкої аудиторії. Як працює пропаганда, проаналізував Юрій Луканов для «Детектора медіа».

Однією з героїнь дослідження стала російська тіктокерка Маша Чадіна, яка підтримує війну та не приховує співпраці з державними структурами Росії. Вона просуває тезу, що війна нібито необхідна для зміцнення міжнародного впливу Росії, хоча реальні наслідки агресії — міжнародна ізоляція, економічні втрати та людські жертви — повністю суперечать таким твердженням. Автор також звертає увагу на фінансову підтримку, яку блогерка отримує від російських державних інституцій, що свідчить про системне заохочення подібного контенту.

Ще одним прикладом стала блогерка Олександра Кішкурно, яка використовує псевдонім Lemesle після одруження з громадянином Франції. Попри постійні заяви про «занепад Заходу» та переваги російської моделі, вона сама проживає у Франції, веде там бізнес і допомагає іншим росіянам переїжджати до Європи. Автор звертає увагу на очевидну суперечність між її антизахідною риторикою та способом життя, який повністю базується на можливостях європейської держави.

У матеріалі також проаналізовано діяльність Єлизавети Корчагіної, відомої під псевдонімом Zanoza. Колишня оглядачка ресторанів і кав’ярень почала регулярно коментувати російсько-українську війну, поєднуючи між собою непов’язані теми — від побутових конфліктів до прагнення України вступити до НАТО. Автор зазначає, що її відео побудовані переважно на емоціях і театральній манері подачі, тоді як логічних аргументів практично немає.

Окрему увагу приділено білоруській блогерці Ксенії Буглак, яка працює в державних медіа Білорусі. Вона поширює твердження про нібито успішні російські військові операції та занепад західних країн, ігноруючи численні жертви серед мирного населення України. Автор показує, що її публічні виступи повністю відтворюють офіційну риторику союзників Кремля та є прикладом державної пропаганди в соціальних мережах.

За висновками автора, попри різний стиль, зовнішність і способи подачі інформації, усіх героїнь об'єднує одна спільна риса — системне поширення кремлівських наративів, спрямованих на виправдання війни, дискредитацію України та просування російського імперського бачення світу.

Загострення українсько-польських відносин напередодні 11 липня — Дня пам’яті жертв Волинської трагедії — стало приводом для нової хвилі російської дезінформації. Пропагандистські телеграм-канали використали історичну тематику, євроінтеграцію України та окремі політичні заяви польських посадовців для поширення маніпуляцій, покликаних посилити недовіру між Києвом і Варшавою. Пропаганду проаналізували в Центрі досліджень «Детектора медіа».

Однією з центральних тем кампанії став інформаційний вкид Федеральної служби безпеки Росії про командира УПА Дмитра Клячківського. Російська спецслужба поширила непідтверджену цитату з нібито архівного документа про масові вбивства поляків, яку швидко підхопили державні російські медіа та проросійські телеграм-канали. Дослідники встановили, що оприлюднений ФСБ документ не містив відповідних тверджень, а сама цитата не підтверджується жодними незалежними польськими, українськими чи німецькими історичними джерелами. Отже, спецслужба використала неперевірену інформацію для розпалювання історичного конфлікту між двома країнами.

Водночас пропагандисти активно просували тезу про те, що історична пам’ять та постать Степана Бандери нібито стануть головною перепоною для вступу України до Європейського Союзу. Для цього вони маніпулювали документами Європейської комісії та Європарламенту, стверджуючи, що питання Волинської трагедії вже стало офіційною умовою євроінтеграції України. Аналіз показав, що в офіційних документах такі вимоги відсутні, а основна увага приділяється реформам, верховенству права та боротьбі з корупцією.

Окремий блок повідомлень був присвячений територіальним спекуляціям. Російські канали виривали з контексту висловлювання польських посадовців про «Східну Малопольщу» та подавали їх як нібито підтвердження польських претензій на західні області України. Дослідники звернули увагу на синхронність появи практично однакових повідомлень у різних телеграм-каналах, що свідчить про координоване поширення цього наративу. Насправді оригінальні заяви стосувалися історичної пам’яті, а не сучасних державних кордонів.

Ще одним напрямом кампанії стало використання окремих висловлювань польських політиків і громадських діячів для створення враження масової антиукраїнської позиції польського суспільства. Пропагандисти поширювали емоційні цитати, історії про дитячі книжки, шкільні заходи та непідтверджені результати соціологічних опитувань, перетворюючи окремі випадки на нібито загальнонаціональні тенденції. Водночас автори дослідження наголошують, що такі повідомлення не містили інформації про методологію опитувань або достовірні джерела.

Значну увагу пропаганда приділила листу лідера польської партії «Право і справедливість» Ярослава Качинського. Його заяви використовували як доказ того, що польський політикум начебто одностайно виступає проти європейської інтеграції України. Насправді лист відображав позицію конкретної політичної сили, однак російські канали подавали її як офіційну позицію всієї Польщі та використовували для дискредитації українського керівництва.

Окремою темою стали марші пам’яті жертв Волинської трагедії у Варшаві. Пропагандистські ресурси активно висвітлювали ці заходи, акцентуючи увагу на антиукраїнських гаслах окремих учасників і використовуючи їх для просування закликів припинити військову та фінансову допомогу Україні. Паралельно поширювалися конспірологічні твердження про нібито майбутній поділ української території Польщею та маніпуляції навколо «Карти поляка». Автори дослідження наголошують, що такі твердження не відповідають реальній польській політиці й покликані лише посилити взаємну недовіру.

Усі розглянуті інформаційні кампанії були частиною єдиної стратегії. Використовуючи історичні травми, окремі заяви політиків, непідтверджені документи та емоційні сюжети, російська пропаганда прагнула поглибити суперечності між Україною та Польщею, поставити під сумнів перспективи європейської інтеграції України та послабити підтримку Києва з боку польського суспільства й західних партнерів.

Російська пропаганда продовжує поширювати дезінформацію про війну проти України, намагаючись приховати атаки на культурну спадщину та просувати наратив про Москву як «захисника православ'я». Однак факти свідчать, російські війська самі завдають ударів по історичних і релігійних пам’ятках України. Як російська пропаганда увʼязує захист православʼя з атаками на храми, розповіли EUvsDisinfo.

EUvsDisinfo розглянули російський удар по Києво-Печерській лаврі, здійснений у червні 2026 року. Внаслідок нього пошкоджено Успенський собор — об'єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Ця атака, пишуть EUvsDisinfo, підважує пропагандистські тези Кремля , що Росія нібито є захисницею православних святинь і ніколи не завдаватиме ударів по сакральних для себе місцях.

Пропаганда намагалася перекласти відповідальність за руйнування лаври на Україну, стверджуючи, що Київ нібито сам обстріляв власну святиню, а Росія дотримується міжнародних норм щодо захисту культурної спадщини. В EUvsDisinfo наголошують, що ці заяви суперечать задокументованим фактам. За даними ЮНЕСКО та українських органів влади, від початку повномасштабного вторгнення Росія пошкодила або зруйнувала 536 об'єктів культурної спадщини, зокрема історичні центри Одеси й Львова, Софійський собор та Києво-Печерську лавру.

Окремо експерти спростували твердження Кремля про нібито «російське» походження українських святинь. Російська пропаганда систематично привласнює історію Київської Русі, замовчуючи, що князь Володимир Великий правив у Києві, тоді як Москва виникла значно пізніше. Таким чином Кремль використовує історичні маніпуляції для обґрунтування своїх політичних претензій на Україну.

У матеріалі також зазначається, що Росія супроводжує ракетні удари інформаційними кампаніями, заперечуючи власну відповідальність за руйнування української культури та звинувачуючи Захід і міжнародні організації в нібито байдужості до української спадщини. Водночас міжнародні й українські дані свідчать про масштабне знищення культурних об'єктів, викрадення музейних експонатів і багатомільярдні збитки, завдані російською агресією.

Аналітики також наголошують, що посилення атак на культурні об'єкти збіглося зі зростанням військових труднощів Росії на фронті. На їхню думку, Кремль намагається компенсувати невдачі ударами по культурній спадщині та паралельно використовує дезінформацію, щоб приховати власні воєнні злочини й підтримувати хибний образ «визволителя».