«Воєнкори» (скорочено від «воєнні кореспонденти») — це пропагандисти, які вдають із себе журналістів. Хоч вони й працюють у зоні бойових дій, насправді так звані «воєнкори» є штатними співробітниками російських воєнно-інформаційних підрозділів, які обслуговують агресію.

У сучасній Росії поняття «воєнкор» стало входити в повсякденний вжиток у 2014 році, коли почалася російсько-українська війна. Тоді багато патріотично налаштованих росіян почали висвітлювати події, що відбувалися на Донбасі. З початком же повномасштабної війни у 2022 році «воєнкори» стали явищем, а сам термін закріпився в російськомовному сегменті інтернету. За перші місяці повномасштабної війни російські «воєнкори» завоювали велику популярність, оскільки російській авдиторії були потрібні альтернативні джерела інформації про перебіг війни, відмінні від офіційних. І перш за все в телеграмі як зручній платформі. 

Насправді «воєнкори» стали настільки значним і широким явищем, що в Держдумі Росії навіть запропонували прирівняти «воєнних кореспондентів», які висвітлюють війну, до ветеранів бойових дій. Крім того, деяких російських «воєнкорів» нагородили медалями нібито за їхню небезпечну роботу в зоні бойових дій.

Попри вдавану критичність, «воєнкори» завжди залишаються в руслі ключових кремлівських наративів. Коли треба, гасять обурення й паніку. Коли треба, навпаки — підіймають температуру до необхідного рівня, шукаючи винних серед військових комісарів, командирів або губернаторів. Головне: серед винуватців проблем, про які пишуть «воєнкори», ніколи не буває Путіна. Він — хороший, просто його всі обманюють і не кажуть усієї правди. 

Більшість «воєнкорів» після втечі російської армії з Київщини, Чернігівщини й Сумщини різко змістила фокус на події в інших регіонах, де в росіян були бодай якісь успіхи. «Київ не був і не міг бути основним напрямком», «Перегрупування — це військова необхідність, що часто суперечить політичній доцільності», «головне — це південь, де зерно та вихід до Чорного моря — Одеса, Миколаїв». Далі були сотні дописів, які переконували, що вбиті на Київщині мирні мешканці — це «постановка». Один із популярних російських «воєнкорів» Коц позиціював себе як «очевидець», який тіл убитих не бачив. 

І за схожим принципом було щоразу, коли владі була потрібна допомога «воєнкорів», щоб відвернути увагу чи знизити рівень розчарування суспільства через погані новини з поля бою. Наприклад, допоки острів Зміїний був у руках росіян, він був «стратегічним об’єктом», що давав Росії контроль над майже всім Чорним морем. Проте коли росіян звідти вибили, «воєнкори» спочатку не писали нічого, а десь за тиждень почали говорити про Зміїний як про «територію, яка має значення лише за повного контролю над Одесою і Миколаєвом». А український прапор на острові називали «піар-акцією».