У тіктоку продовжують працювати блогерки, які виправдовують російську агресію проти України, популяризують імперські погляди Кремля та повторюють ключові пропагандистські наративи про «історичне право» Росії на українські території. Вони поєднують емоційний стиль подачі з псевдоекспертними міркуваннями, намагаючись зробити виправдання війни більш привабливим для широкої аудиторії. Як працює пропаганда проаналізував Юрій Луканов для «Детектора медіа».

Однією з героїнь дослідження стала російська тіктокерка Маша Чадіна, яка підтримує війну та не приховує співпраці з державними структурами Росії. Вона просуває тезу, що війна нібито необхідна для зміцнення міжнародного впливу Росії, хоча реальні наслідки агресії — міжнародна ізоляція, економічні втрати та людські жертви — повністю суперечать таким твердженням. Автор також звертає увагу на фінансову підтримку, яку блогерка отримує від російських державних інституцій, що свідчить про системне заохочення подібного контенту.

Ще одним прикладом стала блогерка Олександра Кішкурно, яка використовує псевдонім Lemesle після одруження з громадянином Франції. Попри постійні заяви про «занепад Заходу» та переваги російської моделі, вона сама проживає у Франції, веде там бізнес і допомагає іншим росіянам переїжджати до Європи. Автор звертає увагу на очевидне протиріччя між її антизахідною риторикою та способом життя, який повністю базується на можливостях європейської держави.

У матеріалі також проаналізовано діяльність Єлизавети Корчагіної, відомої під псевдонімом Zanoza. Колишня оглядачка ресторанів і кав’ярень почала регулярно коментувати російсько-українську війну, поєднуючи між собою непов’язані теми — від побутових конфліктів до прагнення України вступити до НАТО. Автор зазначає, що її відео побудовані переважно на емоціях і театральній манері подачі, тоді як логічні аргументи практично відсутні.

Окрему увагу приділено білоруській блогерці Ксенії Буглак, яка працює у державних медіа Білорусі. Вона поширює твердження про нібито успішні російські військові операції та занепад західних країн, ігноруючи численні жертви серед мирного населення України. Автор показує, що її публічні виступи повністю відтворюють офіційну риторику союзників Кремля та є прикладом державної пропаганди в соціальних мережах.

За висновками автора, попри різний стиль, зовнішність і способи подачі інформації, усіх героїнь об'єднує одна спільна риса — системне поширення кремлівських наративів, спрямованих на виправдання війни, дискредитацію України та просування російського імперського бачення світу.